Мій дід повернувся із сибірського заслання не на місце своєї зруйнованої садиби, а придбав хатинку в селі Малі Загорці неподалік старовинного містечка Дубна, відомого своїм замком. Саме туди пробирався до прекрасної полячки Андрій, персонаж гоголівського «Тараса Бульби». За кількасот метрів від подвір’я, на якому я проводив кожне літо, за автодорогою Київ—Львів, неподалік дорожнього покажчика «с.Тараканів» височів покритий хащами пагорб. Оскільки я був замалий навіть для таких недалеких самостійних прогулянок, на розвідку пішов із старшим братом. І виявилося, що цей пагорб — не простий геологічний вигин земної поверхні, а витвір рук людських. Місцеві жителі називали його просто — форт. Дитячі спогади, як правило, трохи деформують простір: те, що здавалося безмежним і величним, з роками виявляється набагато компактнішим. Уперше через більш ніж тридцять років я вже з сином приїхав у знайомі місця. Дідової хати давно немає, а форт, який ми після нетривалого блукання таки знайшли, існує. І нині він вразив мене більше, ніж у дитинстві. На туристичних картах, що пропагують історичні принади міста Дубна, є згадка і навіть фотографія фрагмента цієї фортифікаційної споруди. Пояснювальний текст запевняє, що Дубенський форт — популярний туристичний об’єкт. Може скластися враження, буцімто там постійно вишиковуються екскурсійні автобуси, безперервно юрмляться гамірливі натовпи відвідувачів, клацають затвори фотоапаратів, іде жвава торгівля вхідними квитками, сувенірами. Нічого подібного. Форт — мертвий. Над автострадою немає навіть стрілочки, що вказала б правильний шлях до нього. Мабуть, у такому стані перебували пам’ятки зниклої цивілізації майя, коли їх через століття забуття в джунглях Америки відкрили дослідники. За весь сонячний липневий день, окрім нас, тут не з’явилося жодної живої душі. І ми з сином безперешкодно блукали підземними й надземними лабіринтами.
Хто, коли і для чого збудував цього агонізуючого нині монстра з цегли та бетону?
З кінця XVII століття, після третього поділу Польщі, кордон між Російською та Австро-Угорською імперіями було встановлено по лінії Збараж — Броди — Берестечко. Середина XIX століття: імперські утворення Західної Європи струснули революції, Російська імперія принизливо програла Кримську війну. Перелякані і ображені правителі почали гарячково шукати способів для укріплення хитких основ свого правління. Зрозуміло, що демократичні реформи — це не той шлях, який вибирають монархії. Безумна мілітаризація — ось правдива підпірка для трону. В Росії головним ідеологом будівництва низки укріплених районів став герой оборони Севастополя військовий інженер-фортифікатор генерал-ад’ютант Едуард Тотлебен. Саме з його подачі фортифікаційні споруди перекроїли історичне тіло Києва (див. «Хто взяв ключ від Лисої гори», «ДТ»,
2003 р.), почали зростати на Чорноморському узбережжі. Зрозуміло, в зоні особливої уваги був західний напрямок. Мабуть, грішно звинувачувати військово-інженерну еліту Росії у свідомому злому умислі, але абсолютна більшість циклопічних споруд, які з апетитом Гаргантюа пожирали казну імперії, так ніколи й не були використані за призначенням. Попри те, що в процесі будівництва у проекти вносилися корективи, по завершенні вони виявлялися технічно застарілими. Схожа доля спіткала і Дубенський форт. Дарма, що будувався він досить інтенсивно у 70—80-х роках XIX століття і реконструювався до початку ХХ століття, — на його долю не випали героїчні тривалі оборони. Хоча і в Першу світову, і в громадянську, і в Другу світову війни тут прокочувалися лавини боїв, форт війська обходили, вважаючи недоцільним класти солдатів за стратегічно неважливий об’єкт. До найзначніших епізодів бойової історії форту можна зарахувати його руйнування під час знаменного Брусиловського прориву влітку 1916 року, в боях тоді загинуло 200 вояків австрійської армії, що поховані неподалік. І в 1920 році кіннота Будьонного спробувала атакою в лоб узяти укріплення, зайняті на той час поляками. Штурм виявився невдалим, і Червона армія полишила спроби взяти цю фортецю.
У повоєнні радянські часи територія укріплень використовувалась як стрільбище — я сам, як і більшість місцевих хлопчаків, копирсався в піску та уламках битої цегли в пошуках куль і гільз. Неодноразові спроби перетворити каземати на якісь корисні господарські об’єкти виявилися невигідними. З пагорба, на якому лежить тараканівський форт, чудово видно панораму Дубна. Але явно ніхто з керівників міста не бачить зі своїх кабінетів, як повільно, однак невпинно руйнується ця пам’ятка історії та фортифікаційної архітектури.
Непотрібен калькулятор, щоб вирахувати: перетворення форту в туристичний і краєзнавчий об’єкт не потребує великих коштів. Хоча це означення й не дуже доречне, але, можна сказати, руїни все ще перебувають у доброму стані. Слід лише взяти в руки мачете і прорубати стежки в хащах бур’янів, провести в підземелля світло та обгородити небезпечні місця, щоб необачні туристи не скрутили собі випадково в’язи.
Варто сказати, що, на відміну від багатьох інших об’єктів нашої минувшини, огорнутих абсолютною історичною темрявою, тараканівський форт, на щастя, має деталізований опис. Треба зняти капелюха перед професором кафедри всесвітньої історії Рівненського державного гуманітарного університету Петром Савчуком, який написав і видав у Рівненському видавництві «Ліста» наукову працю «Дубенський форт». Проаналізовані й опрацьовані реальні, дивом збережені архіви цієї фортифікаційної споруди дають детальне розуміння внутрішнього життя форту, щоденних побутових проблем, відносин із мешканцями навколишніх населених пунктів, імена офіцерів та солдатів, котрі несли тут службу. Готовий матеріал для музею!
Але поки що над фортом стоїть тиша забуття. Лише співають у хащах пташки та пахнуть квіти жасмину, які чомусь завжди викликають у мене ностальгію за минулим.