Плакати — погано, сміятися — добре. Боятися — погано, радіти — добре. Добре — протилежність поганому.
Ablak-zsirаf (книжка
з картинками для дітей). — Будапешт, 1971.
«Остання Вікножирафа» Петера Зілагі — це друга (після роману Анджея Стасюка «Дев’ять») книга у започаткованій львівською «Класикою» та Юрієм Андруховичем «Колекції Перфецького». Як пригадується зі шкільної математики, для встановлення певної закономірності індуктивним шляхом двох величин недостатньо. Два члени послідовності — це ще не послідовність, «Остання Вікножирафа» і «Дев’ять» — це ще не колекція. Тобто, може, й колекція, але з нез’ясованим принципом відбору. Картина зміниться, якщо до романів Стасюка й Зілагі додати романи самого «Перфецького». Тоді, наприклад, отримаємо серію по-бахтінськи насичених хронотопів: Чортопіль, Москва, Венеція, Варшава і, нарешті, Белград. Отже, попри усі відмінності, щоразу маємо справу з надзвичайно концентрованим часопростором міста. З усіма відповідними світоглядно-естетичними наслідками.
Коли я був маленьким, Іван Малкович на видавничих фронтах ще не воював, а про Нарбутове «А» («Б», «В» і далі) у нашій школі ніхто не згадував. Тому моя абетка цілком по-буквалістському називалася «Буквар». У ті саме часи маленьким був і Петер Зілагі, але його абетка мала карнавально-гротескну назву «Ablak-zsirаf» («Вікножирафа» тобто). З неї він довідався, що його батьківщина — Угорщина, а моя — Радянський Союз. Ну, це в житті завжди так: якщо щастить, то щастить, а як ні, то ні — хоч з батьківщиною, хоч з абеткою. На відміну від мамамиларамного «Букваря», у першій Петеровій «Вікножирафі» містилися такі, наприклад, тексти: «Усе, що існує, разом утворює світ. Хто народжується, той приходить у світ»; «Гра — це задоволення. Іноді дорослі теж граються»; «Ми, люди, не завжди були такими, як сьогодні. Сто тисяч років тому людина ще була первісною й жила в печері». Та, мабуть, найважливіше те, що угорським дітям вже на першому році навчання було пояснено: лицемір — це не той, хто міряє довжину носа чи ширину лоба, а той, хто «прикидається не тим, ким є насправді». У моєму «Букварі» нічого такого не було. Тож довелося вчитися розпізнавати подібні тонкощі самотужки, на прикладах із навколишнього середовища. Одна радість: прикладів це середовище надавало і продовжує надавати понад усяку міру. Зокрема, цілий курс з основ лицемірства можна розробити на матеріалі спілчансько-академічних «ловів на постмодерністів», які (постмодерністи, а не лови) виявляються у тому «дискурсі» винними в усьому. Хто космополіти безродні? Постмодерністи. Хто втікає у гру від реальних проблем життя і зраджує високі ідеали літератури? Постмодерністи. Через чиї забавки всихають озера, вимерзають озимі і наповнює нестерпним криком погорілі села недоєна худоба? Ясно, через чиї.
Після встановлення винних залишається з’ясувати, що робити. За логікою, рецептів «справжнього життя» слід шукати у протилежному таборі. І що ж? Елементарний структурний аналіз життєдіяльності абсолютної більшості наших наукових і літературних традиціоналістів дозволяє викристалізувати приблизно таку модель (у термінах Кемпбелла — мономіф): сто тисяч років тому герой покидає свою печеру і за будь-яку (партійну, профспілкову, сексотську) ціну облаштовується в місті (краще — Києві); обростає зв’язками і робить кар’єру; поступово наливається лютою ненавистю до клятого мегаполіса, але ні спалити його, ні втекти з нього не наважується; час від часу видає друковану продукцію, яку місто не читає, бо місто, а село — бо не читає (і заради якої, можливо, полягли під «Дружбою-4» гектари сакральних пралісів); завершується шлях героя… ні, не тріумфальним поверненням додому, а прокляттями на адресу постмодерних кам’яних лабіринтів, де не зустрінеш ні садків вишневих, ні ланів широкополих. Втім, може, це й не лицемірство. Може, як кажуть лікарі, тут справді має місце органіка.
Так чи так, але попросивши подумки порятунку від такої «справжності», я повертаюся до Петера Зілагі, який — дарма, що угорець і постмодерніст — не полінувався з’їздити наприкінці 1996 року до Белграда і взяти участь в акціях протесту проти режиму Мілошевича. Після чого й написав «Останню Вікножирафу» — книгу, за визначенням «колекціонера», «вельми складну, насичену парадоксами, гумором і унікальним досвідом». Чи треба через ігрову постмодерністську форму викладу вважати її несправжньою? А чи, навпаки, через справжній автобіографічний зміст оголосити її непостмодерністською? Питання, гідні ВАКівської науки.
«Остання Вікножирафа» — це, перефразовуючи Тимофія Гавриліва, наслідок чудової зустрічі карнавалу з постмодерном. Причому Петер Зілагі, як уже натякалося, був приречений на цю зустріч від першого класу: будь-яка абетка демонструє постмодерний принцип співіснування складників, але Петерова мала ще й карнавальну назву. Залишалося підрости, опинитися у потрібному місці в потрібний час («Белградці радісно прощаються з минулим, тому я тут») і переконатися, що карнавал (а заразом і вся Дунайська монархія) добре надається до розташування в абетковому порядку. Зрештою, хіба карнавальний натовп на площі не демонструє словникової цілісності? Люди, які ніколи б не перетнулися в «нормальному» житті, зустрічаються на карнавалі, як слова у словнику: «Словник — місце випадкових зустрічей, випадок він зводить у закон».
Як і належиться постмодерністові, Петер Зілагі цитатами з першої «Вікножирафи» дотепно скріплює текст «Останньої»: «На гумообробній фабриці із сирої гуми виготовляють гумові чоботи, гумові м’ячі та ластики. Гумові кийки та гумові кулі, а також газові маски, бронежилети та інші речі, що ними користується міліція, так само виготовляють з рідкої гуми — каучуку». Як і належиться на карнавалі, Весна знаходить тисячі способів весело познущатися з серйозної Зими. Цікавий штрих: влада назвала студентів-демонстрантів «несправжніми студентами» і навезла в автобусах на свою підтримку «справжніх селян». Владі це не допомогло. Владі взагалі ніщо не допоможе, коли їй протистоятимуть такі студенти, як в «Останній Вікножирафі». Отже, як і належиться захопленому читачеві, я непомітно для себе перейшов від задоволення текстом до задоволення змальованим у ньому дійством. Звісно, такий перехід неприпустимий у «справжній» рецензії, але карнавал під назвою «Сербія без Мілошевича» того вартий.
P.S. Бахтін, як відомо, вважав, що епоха справжніх європейських карнавалів залишилася в минулому. Та не менш відомо й те, що справжній карнавал демонструє відносність будь-якої людської істини про світ. Навіть виголошеної самим Бахтіним.