Знову пильна увага критики спрямована на фестиваль «Музичні прем’єри сезону», який проходить ось уже тринадцятий рік поспіль і став цікавою сторінкою сучасної української культури.
Виникають асоціації з приказкою «назвався грибом — лізь у кіш», оскільки, назвавши фестиваль «Прем’єрами сезону», його творці прирекли своє дітище на певний ризик. Тут уже, що називається, «будь готовий» до нескінчених претензій і побажань із боку представників преси, яким так і хочеться вказати на невиправдані очікування від фестивалю.
Передбачивши майбутні нападки мас-медіа, організатори фестивалю заздалегідь розставили всі крапки над «i». Обговорювалися такі питання, як співвідношення кількості прем’єр і апробовані твори, якість виконання, відсоток іноземних учасників тощо. Насамперед директор фестивалю І.Щербаков зазначив, що «Прем’єри» не варто сприймати лише як свято, вони не розраховані тільки на задоволення слухача. Насамперед — це робочий процес, музичне мистецтво в його розвитку.
Підняти таку брилу, як фестиваль міжнародного рівня, дуже складно в принципі. Крім фінансових проблем (на прес-конференції організатори попросили журналістів не перейматися грошовими питаннями й зосередитися на музиці) є і проблема виконання сучасної музики. Не секрет, що оркестри досить рідко виконують твори сучасних авторів. Тому чимало творів, представлених на «Прем’єрах», «робили» лише за кілька репетицій.
Включення в програму таких авторів, як Д.Шостакович, І.Стравінський, які творили понад півстоліття тому, було продиктовано репертуаром оркестрів, що беруть участь у фестивалі. Проте не варто сприймати це як нонсенс, що повністю підриває ідею фестивалю. Непрем’єрні твори в «Прем’єрах» — чому б і ні, до того ж слухачу дається прекрасна можливість порівняти музику ХХ і XXI століть.
В основному виконавці в хорошому сенсі дивували. Хтось підтверджував уже завойоване визнання, хтось намагався скорити публіку вперше. Останнє належить оркестру Добродійного фонду ім. А.Штогаренка, створеному незадовго до фестивалю. Його виступ показав, що навіть об’єднання кращих музикантів Києва не визначає успіх проекту. Можливо, коли-небудь оркестр доб’ється тієї злагодженості, що приходить шляхом численних репетицій і за наявності все-таки потрібної в оркестрі «ієрархії» (яка ненавмисне виявилася порушеною, адже кращі звикли лідирувати).
Що ж до обридлого вже запитання «чи на рівні ми?», то, як було зазначено на прес-конференції і як довели самі виконавці (приміром, ансамбль солістів «Київська камерата», камерний оркестр ARCHI, камерний ансамбль «Київські солісти»), — так, на рівні, ще й на якому!
Натхнення та віртуозності українським музикантам не позичати. Хіба що експресії, якоїсь театральності, на наш погляд, не вистачало. Особливо на тлі темпераментного словацького скрипаля Мілана Палі. Його шалене виконання навіть довелося зупинити через технічні причини, оскільки не витримала струна.
Так, струнам і смичкам прийшлося нелегко. Саме на них було зосереджено більшу частину відповідальності за втілення задумів сучасних композиторів. Хоча, попри прагнення авторів до експериментаторства (іноді воно перетворювалося на самомету), став помітний більш жвавий інтерес слухача до концертів подібного плану. Напевно, публіка наша все-таки стає більш підготовленою.
Майже всі українські композитори, що беруть участь у фестивалі, порадували аудиторію. Навіть факт непрем’єрного виконання не міг затьмарити враження. Імена, уже відомі багатьом аматорам музичного мистецтва, мабуть, викликали в них певні асоціації. Приміром, побачивши в програмі твори Сергія Зажитька, публіка з задоволенням готується епатувати й дивуватися. Не зацікавитися концертом, у програмі якого є епатажні самі по собі назви творів Володимира Рунчака (антисоната для двох фортепіано або «Удар — ні, ще удар — ні, — ударні») просто неможливо. А твори таких авторів, як Жанни Колодуб, Мирослава Скорика, Валентина Сильвестрова, Євгена Станковича укотре підтвердили існування української композиторської школи.
Як шановні гості фестивалю за іноземний блок знову «віддувалися» польський музикознавець, організатор музичних фестивалів у Кракові Єжі Станкевич і один із провідних британських композиторів Кевін Меллоун. Пан Станкевич представив партитуру виданого в Польщі фортепіанного концерту Ігоря Щербакова й познайомив із творчістю польського композитора (народженого, до речі, у будинку нинішньої Спілки композиторів) К.Регамея.
Кевін Меллоун, який, крім статусу почесного гостя, мав статус негласного хедлайнера фестивалю, як і на минулих «Прем’єрах», дав майстер-клас з електронної музики й привіз концерт для двох контрабасів і камерного оркестру «18 хвилин». Твір відразу отримав величезний резонанс, ставши одним із кульмінаційних подій «Прем’єр». А присвята концерту камерному оркестру ARCHI не лише робить честь виконавцям і приємна нашому українському самолюбству, а й є свідченням того, що наші музиканти грати вміють.
Така чітка тимчасова конкретність назви вимагає додаткового розшифровування: 18 хвилин — фатальний відрізок часу, пов’язаний із подіями 11 вересня 2001 року. Саме стільки часу минуло від моменту влучення першого літака в знамениті вежі-близнюки до другого. Вражає, що при такому похмурому забарвленні й концептуальній насиченості творчий задум реалізований за допомогою музичного складу, що не припускає «важкої артилерії» — ударних, мідних, словом, інструментів, які вдало відтворюють інфернальні, трагічні образи. Проте твір дивує своїм розмахом і актуальністю тематики.
Твори, що виникли як відгук на історичні події, звичайно викликають чимало запитань. Щоб не винаходити наново велосипед і не придумувати своє трактування концерту, що пролунав, «ДТ» звернулося до автора.
— Чим зумовлена сольна роль контрабасів у вашому концерті? Як відомо, в історії концертного жанру практично немає таких прикладів.
— Річ у тім, що порівняно з іншими представниками струнної групи, тембр цього інструмента найбільш наближений до тембру чоловічого голосу. У скрипки, приміром, дуже виразний звук, який звичайно асоціюється зі звучанням жіночого голосу. Мені здається, що тембр контрабаса менш експресивний та ідеально підходить для втілення мого задуму.
— Чому два провідні інструменти, а не один? Контрабаси покликані символізувати будинки-близнюки?
— Не тільки. За допомогою двох інструментів я хотів показати розмову кількох людей. Діалог контрабасів становить стрижень усієї концепції. Твір ділиться на три частини, кожна з яких звучить по шість хвилин. У першій я хотів передати паніку, чутки, здогади людей, які намагаються усвідомити, що ж коїться. У другій частині я спробував зафіксувати коментар мас-медіа, роль радіоведучих я доручив контрабасам (під партіями підписано фрази дикторів, що звучали того дня). Остання частина написана під впливом одного з моїх улюблених композиторів — П.Чайковського (ця частина залишилася без авторських коментарів).
— Чим викликана ваша присвята концерту камерному ансамблю ARCHI?
— Мені подобається те, що вони роблять, як вони грають. Перше моє знайомство з ансамблем сталося дуже давно, ще 1994 року. Відтоді я намагаюся не втрачати з ними контакту.
— Що змушує вас приїжджати до Києва вже вп’яте?
— Мені дуже цікава українська музика, до того ж завжди корисно обмінятися творчим досвідом і спостерігати відмінності. Адже різниця між сучасною українською музикою і музикою Англії та США дуже велика (наскільки саме — залишилося недоговореним...).
Крім почесних гостей міжнародний статус «Прем’єр» підтверджували такі країни, як Словаччина, Чехія, Нідерланди, Фінляндія, Норвегія, Німеччина, Японія, США та Швейцарія — досить вражаючий список, чи не так?