Напередодні з’їзду кінематографістів і плавного переходу в нове десятиліття, століття, тисячоліття в Будинку кіно провели «круглий стіл», присвячений творчим результатам останніх років. «Українське кіно 90-х: реформування, криза, катастрофа?» — пафосно запитував титульний лист дискусії. Очікувалося, що питання викличуть не просто інтерес, а й бажання відрефлектувати події, пошукати причини негараздів не лише на стороні, а й у самих собі. Хоча, якщо відверто, надій на це в мене, як у ведучого, було небагато — занадто добре знайомий настрій більшості кінематографістів. Усі події — вихід глядачів із кінозалів, завоювання національного кіновідеоринку американцями, падіння обсягів кіновиробництва в Україні — вони схильні пояснювати виключно підступністю ворогів, внутрішніх і зовнішніх. Так думають, звісно, не всі, але багато.
Однак спочатку деякі цифри, що характеризують кіно 90-х — головним чином ігрове. Мені не раз доводилося запитувати багатьох людей: скільки, на вашу думку, зроблено за десятиліття (тобто з 91- го по 2000-й) художніх стрічок? Більше 70—80 не казав ніхто. Співробітники Національного центру Олександра Довженка підрахували, що насправді їх близько 250. Включаючи в це число короткометражки (їх 17), телесеріали (котрих небагато) і кілька фільмів-вистав. Правда, більшу частину цих стрічок зроблено в першій половині десятиліття, коли ще були шалені гроші. Скажімо, 91-го і 92-го зроблено 136 картин, у тому числі 51 — на Одеській кіностудії. Існували й досить активно працювали незалежні кіностудії (1991—93 рр. на їхню частку припали 33 фільми). Ну а потім пішов різкий спад: 1993 року зроблено 47 стрічок, 1994 — 23, 1995 — 16, 1996 — 8, 1997 — 7, 1998 — 4, 1999 — 7, 2000 — 4 фільми. Неігрове кіно, настільки блискуче працюючи наприкінці 80-х — початку 90-х, теж зібгалося. Однак тут знайшли вихід, дедалі активніше працюючи для телебачення, знімаючи на відеоплівці. Не завжди поступаючись при цьому якістю. Приміром, відомий режисер Мурат Мамедов у своєму недавньому фільмі «Переведи мене через майдан» (студія «Контакт») відтворив вражаючий образ людини, котра рветься через терни випробувань до зірок. У нашому безідеальному часі й просторі дуже бракує таких ось текстів...
Останній рік, на щастя, відзначений деяким зростанням інвестицій у кінематограф, причому не тільки в кіновиробництво, а й у реконструкцію кінотеатрів. Наступний рік обіцяє підвищення уваги влади й уряду до потреб кінематографістів. Хоча всі розуміють: за цим можуть піти досить жорсткі вимоги до «ідейного змісту» майбутніх творів. Чимало залежатиме від того, хто стане кермувати. Але й самі кінематографісти... Служити Батьківщині чи прислужувати, до нудоти, можновладцям, догідливо заглядаючи їм у вічі? Митець теж розбещує — і масову аудиторію, і владу, постаючи в образі такої собі ладної на все повії. І навпаки. «Поетом можеш ти не бути, але громадянином...» бути знову вкрай бажано. Про те волає сама ситуація, що склалася в країні. Ми зачекалися фільму-події, картини, що вразила б і своєю естетикою, і етикою, і точністю соціального аналізу. А може й нещадністю в оцінці самих себе.
Ще одна цифра: у 90-ті роки лише в ігровому кіно відбулося 66 режисерських дебютів. І де ви, майстри мистецтва, із ким ви? Агов, відгукніться! Мовчать, не дають відповіді. Багато хто працює на телебаченні і, розпещені тамтешніми платами, і чути не хочуть про роботу в кіно. Вже дуже кумедні гроші платять зараз тим, хто наважується прийти на кіностудію. Але панове, адже перед тим, як отримати, потрібно щось укласти. Не тільки гроші, а й ідеї. Натхнення нарешті. Сьогоднішній сумовитий кінопейзаж, на жаль, не вселяє оптимізму. Правда, Міністерство культури й мистецтв обіцяє наступного року прорив — заплановано 4 мільйони гривень лише на постановку фільмів молодими режисерами. Але чи будуть вони забезпечені при цьому якісними сценаріями? Фахових сценаристів у нас раз-два та й годі. Лише недавно їх почали готувати на кінофакультеті Київського театрального інституту. Але коли ще вони підростуть?
Про ці й інші проблеми поговорити б. Кожному учаснику «круглого столу» було запропоновано питання. Скажімо, що це, 90-ті роки — проміжок між кіноепохами чи безвихідь? Екранна міфологія: затвердження «кращих традицій» радянського кіно чи нової кон’юнктури? Ідеологічна, соціальна, психологічна реальність 90-х у фільмах українських майстрів і т.д. Але тільки-но почалася розмова, як до мікрофона вилетів якийсь чоловік і, розмахуючи паперами, почав говорити про те, що нам бракує глобального погляду на світ, що є у творах великих мудреців. З трудом вдалося змусити його піти. Ну, це звично — практично на кожних кіношних зборах на трибуну піднімається такий ось громадянин із не дуже здоровим світоглядом.
Далі піднявся кінодраматург і зажадав повернути кінопрокат у державне лоно. Потім довгу промову тримав режисер, який, зокрема, висунув «свіжу» ідею про те, що якби в нас за сценарій платили тисяч 20 доларів, а ще краще, як у Голлівуді, то ми б ту Америку по стінці розмазали. Я, звісно, трохи пересмикую, але так, лише дещицю. Забувається при цьому, що голлівудський сценарист свої гроші відпрацьовує, а не просто одержує. А якщо не відпрацьовує, то в нього будуть проблеми з продюсерами — не стануть вони більше до нього звертатися. Там ти коштуєш рівно стільки, скільки принесла в касу твоя остання картина. Дуже жорстка, навіть жорстока система — Дикий Захід, як то кажуть. Хтось готовий у нас до подібних іспитів? Навряд чи. Одержати грошики й далі ні за що не відповідати, насамперед за комерційний результат проекту — от і вся «ідеологія». Нехай дядько- чиновник відповідає.
Тверезу ноту в розмову внесла Ніна Ільїна, лідер акторської гільдії. Вона повідомила шановним зборам, що вільних місць на кіновідеоринку України вже не існує — все поділили, все розібрали. Люди працюють, і лише роботою можна з ними конкурувати. Пропонуючи якісний продукт. А начальник управління кінематографії Мінкультури Микола Мазяр ввів у розмову цифру 20 тисяч — саме стільки фільмів щорічно надходить на той самий кіновідеоринок. Половина нелегально. От якби їх вивести з тіні й оподаткувати, а виручені гроші пустити в кіновиробництво... Але законопроект про збір із відеокопій блокується в парламенті, де є телевізійне лобі. У кінематографістів такого немає, їхні інтереси ніхто не лобіює, не захищає. До того ж вони роз’єднані. Торік збиралися піти до Президента зі своїми проблемами, і так і не вибралися. Наші авторитети не в ладах один з одним, їм об’єднатися, навіть перед лицем катастрофи, ніяк неможливо.
Ну а якщо так, отже єдиний вихід — обрати страйковий комітет і вступити у відкритий конфлікт із владою, котра настільки нелюб’язно повелася з кінематографістами. Саме таку пропозицію і вніс — не вперше вже — один із режисерів. Воно, може, й добре, та тільки чи помітить влада наш страйк? І хто від цього виграє? Чи не краще все ж боротися за світле майбутнє правовими методами? Відповідь була проста: та про що ви кажете, якщо ми живемо в бандитській державі!
Багато про що ще говорили: про необхідність усе ж робити фільми для масової аудиторії, про те, що «чорнуха», своя й чужа, до чортиків набридла і потрібно згадати про те, що кіно може виступити в ролі цілком життєздатного психотерапевта, котрий дарує надію, віру в майбутнє (банальний, але, як і раніше, вражаючий приклад — американське кіно 30-х років). Про те, що Спілка кінематографістів так і не знайшла можливості захищати права своїх членів. М.Мазяр роз’яснив деякі аспекти діяльності міністерства в сфері кіно — важко, та все ж щось удасться зробити. Зокрема, прийнято «Основні напрямки розвитку українського кіно на період до 2010 року» і навіть схвалено президентським указом. Уряд уперше виконує свої бюджетні зобов’язання. З’являються нові кінотеатри й новий глядач у них...
Багато про що говорили. Не згадали лише про тему дискусії, про кіно 90-х. Творчий бік справи досі не дуже цікавий для кінематографістів. Чи не тому, що тут вони задоволені собою? Мовляв, із професією в нас порядок, нам би ситуацію в загальному й цілому виправити. А як же бути тоді з ну дуже вже помітними невдачами останнього часу? Коли фільмів багато, твій провал не такий помітний. Малокартиння усуває можливість сховатися за чужі спини, розчинитися в потоку. Усе на очах. Чи не краще в такій ситуації все ж звернути свій погляд на самих себе і запитати: що відбувається? Не з кимось, а з нами. Але ні, не хочуть: ні питання такі ставити, ні відповіді чути. Принаймні, таке гнітюче враження виникає. Може, його розвіє з’їзд кінематографістів, що проходить цього тижня?