UA / RU
Підтримати ZN.ua

42-га «Молодість», шкурне питання

Те, про що мовчить наш без’язикий сучасний український кінематограф, образно вістить кінематограф німий — із глибини ХХ століття.

Автор: New New

Головним фільмом 42-го Київського міжнародного кінофестивалю «Молодість» із повним на те правом можна вважати німого «Шкурника» (1929) режисера Миколи Шпиковського. Картину, показану на відкритті форуму, так само радісно й урочисто могли б показати і на закритті цього кінофоруму… у переддень наших нових «вікопомних» виборів. І герой цього фільму, і його трагікомічна колізія - все в десятку, все актуальне… Те, про що мовчить наш без’язикий сучасний український кінематограф, образно вістить кінематограф німий - із глибини ХХ століття.

Історія витягнутого з безодні «Шкурника» не менш вітіювата, ніж тривожний шлях громадянської війни, яким плентається в картині на верблюді головний персонаж - київський обиватель Аполлон Шмигуєв. Добротна й саркастична німа стрічка, як з’ясувалося, валялася довгі роки на самому дні кіноархівів. І якби не скромний запис геніального поета Осипа Мандельштама про цей фільм (випадково побачений одним із російських кінокритиків), так і лежав би він затягнутий водоростями або мохом. Осип Емілійович написав про «Шкурника»: «Шпиковський створив прекрасну іграшку, іграшку соціального призначення - верблюжого шпигуна. Образ пластичний. А вигадка - просто лєсковська…»

Фільм недовго йшов на радянських екранах. Тижнів два. Потім цю стрічку заборонили в прокаті. Кінокомітет був непохитний: «…громадянська війна розглядається у фільмі тільки з погляду її темних огидних сторін. Грабіж, бруд, тупоумство Червоної Армії, місцевої радянської влади тощо. Вийшов кепський пасквіль на дійсність…»

І правда, картина Шпиковського зовсім не «компліментарна» для радянської влади (зокрема). Це дотепний і жовчний кінопамфлет, знятий за мотивами оповідання В.Охріменка «Цибала». У центрі якого ще той київський жук-обиватель Аполлон Шмигуєв. Герой сюжету шукає своє місце «в контексті» соціальних потрясінь 1920-х. І, що цікаво, скрізь це місце знаходить. І з червоними йому добре. І для білих він свій. І з анархістами йому по дорозі.

А починається історія зовсім безневинно. Передчуваючи грізні залпи перевороту (хвацька кіннота вже носиться туди-сюди), Аполлон вирішує зібрати на Андріївському узвозі нічийні банки консервів. І вирушає - верхи на верблюді - в дорогу, щоб десь подалі від центру перечекати суспільно-політичну негоду. На невідомих стежках йому зустрічаються не дива з казок Пушкіна, а ті ж таки - червоні, білі. Спочатку його посилають зміцнювати революційні тили «транспортними методами». Він не розгублюється, почувається як риба у воді в місцевому комісаріаті. Випадково потрапивши в банду білих, він і там миттєво змінює форму одягу - і знову свій у дошку! Пійманий «на гарячому», на спиртному, цей же фарсовий дивак знову не сумує - і втікає… на своєму вірному Росінанті - верблюді (на якого відразу звернув увагу Мандельштам!). Оскільки ця тварина стає одним із головних дійових образів «Шкурника». Безневинна добра істота з двома горбами, віддана тільки своєму господареві, на відміну від господаря, відданого абсолютно всім, коли це вигідно… Верблюд у «Шкурнику» мало того що роззирається розумними очима навсібіч (неначе сканує потрібну інформацію, як засланий шпигун), та ще й персоніфікує якусь неможливу частину душі людини… А сама ця людина персоніфікує тільки себе. Шкурника, нездару-авантюриста. Конформіста, готового задля вигоди й комфорту хоч до чорта на роги.

Ця німа, але образно багатослівна картина вражає (з позиції нинішнього дня) динамічним і вивіреним ритмом, необхідним для заданого жанру й сюжету. Здається, немає на старій плівці ні випадкового знака, ні «лівої» фізіономії: всі обличчя громадянської війни як на підбір. Кінематографічна фактура «Шкурника», його саркастичний вільний настрій і, природно, чудовий головний персонаж (гротескно-реалістично зіграний Іваном Садовським) примушують деяких наших сучасників довго чухати потилиці й дивуватися: чому ж так пізно це все знайшли?

Не можна не погодитися з істориками кіно, що «Шкурник» міг би претендувати на почесне місце в десятці найкращих німих «фільм», знятих свого часу в Україні. Та й не тільки «свого»! Спробуй знайди в «наш» час нову картину таку ж злу, викривальну й художньо переконливу… А не знайдеш. Усі верблюди - на горбі яких тягар проблем, тем і реалій нашого життя, - подалися в Каракуми. У цьому плані кортить поставити кому-небудь «шкурне запитання»: може, справді ефективніше (за великі гроші) реставрувати старе німе й хороше, ніж викидати мільйони на вітер - на нове пустодзвонне (по суті, теж німе) і бездарне? Хто ж знає, «що» справді ховається за «великим почином» Національного кіноцентру імені Довженка, який із таким азартом узявся за «великого німого»?

Тим часом варто добрим словом згадати й постановника «Шкурника» - режисера і сценариста Миколу Григоровича Шпиковського. Його ім’я ніколи не сяяло в першому ряду українського радянського кінематографа. Зважаючи на все, це був скромний і тихий чоловік. Який після «облому» зі «Шкурником» несміливо відійшов у тінь… Почав знімати документальні епохалки на кшталт «Досвіду одного колгоспу». І так і не зміг після розправи наприкінці 1920-х підняти голову (як гордий верблюд у його ж картині).

Микола Григорович народився в Києві 1897-го. Помер 1977-го. У рік жовтневого перевороту (1917) він закінчив юридичний факультет Новоросійського університету. Шість перших революційних років займався чимось дивним - працював у галузі вивчення організації праці. А в 1923-1925-х починає співпрацю з виданнями, які висвітлювали життя кіно, - «Киногазета», «Советский экран». Приблизно з цього ж періоду Шпиковський активно працює як сценарист. І один свій сценарій доводить до кіновтілення не з ким-небудь, а з самим Всеволодом Пудовкіним (автором кіношедевру «Мати» за мотивами М.Горького).

Їхня спільна короткометражна комедія - «Шахова лихоманка» (1925). Брали участь у ній приголомшливі артисти: А.Кторов, М.Жаров, а також Ю.Райзман (згодом відомий кінорежисер). Сюжет анекдотичний, але симптоматичний для Шпиковського. У Москві в дні міжнародного шахового турніру якийсь парубок так захоплений грою, що пропускає власне весілля! Скетч, анекдот, потішний герой…

Життя диваків явно не залишало байдужим цього режисера. І ще один схожий персонаж з’являється в його фільмі «Чашка чаю». Кажуть, картина не збереглася. Але відома історія, розказана Шпиковським… Ще один дивак (цього разу бездомний) потрапляє в радянську комунальну квартиру, мешканці якої ненавидять одне одного лютою ненавистю через принади житлового пекла. Персонаж, ускочивши в таку халепу, мимоволі виявляється ще «батьком» чужої дитини… На хвилинку, головну роль у цій чорно-білій німій сатиричній комедії грав Ігор Володимирович Ільїнський! (От побачити б!)

…Рідкісний талант комедіографа, блискучий дар кінематографіста-сатирика - все це вирізняло творчий почерк Миколи Шпиковського. Судячи з його ж фільмів. Якби не фатальний «Шкурник»… Через нього радянський кінематограф втратив потенційно сильного режисера. Який «міг би» посісти своє законне міцне місце в жанрі кінокомедії. І, хто зна, можливо, посуперничав би з самим Яковом Протазановим («Свято святого Йоргена», «Процес про три мільйони»).

Коли почалася Велика Вітчизняна війна, Шпиковському було вже не до комедій. Він працював редактором у фронтовому відділі Центральної студії кінохроніки. І ось ще знайшов про нього таку довідку: «…як режисер і автор дикторського тексту Шпиковський брав участь у документальних фільмах «До питання про перимир’я з Фінляндією» і «Берлін» (1945)».

Яке ж усе це далеке від гротескної стихії його найуспішнішого (і тоді нікому не відомого) фільму… Далі взагалі все сумно. Його сценарії до документальних радянських шедеврів на виробничу тему - «Перші крила» (1950), «На полях Кубані» (1954), «Досвід одного колгоспу» (1956), «Дочка Малого театру» (1958), «У єдиному строю до великої мети» (1962).

…Назва останньої картини Миколи Шпиковського - трагічна, комічна, але симптоматична. Зразу і згадуєш верблюда, на якому до великої мети рухається розгублений, але хитрий маленький чоловік.

Кадри з фільму «Шкурник»