Командувач 1-го Українського (колишнього 34-го) корпусу генерал-лейтенант Павло Скоропадський у перших числах жовтня 1917 року приїхав до Києва. У корпусі не вистачало офіцерів, і головнокомандувач армій Південно-Західного фронту Володченко запропонував Скоропадському самостійно вирішити це питання в Генеральному військовому комітеті.
Павло Скоропадський був хорошим офіцером. У російсько-японську війну він воював на Далекому Сході в складі 2-го Читинського козачого полку, незабаром став ад’ютантом генерала Ліневича, а після війни — флігель-ад’ютантом із присвоєнням звання полковника. З квітня 1911 року Скоропадський командував лейб-гвардії Кінним полком, зробив його одним із найкращих у російській армії, що підтвердилося в перших же серпневих боях 1914 року. За особисту мужність у бою під Краупішкеном командира полку нагородили орденом святого Георгія 4-го ступеня.
Лютневу революцію Скоропадський зустрів насторожено. Йому не подобалася соціалістична орієнтація Тимчасового уряду та Центральної Ради, але він був військовою людиною й виконував накази командирів. Одним із таких наказів йому доручали «українізувати» 34-й корпус. Розпорядження йшло від генерала Лавра Корнілова.
До осені 1917 року ім’я Павла Скоропадського вже було дуже популярне в Україні. У сорокачотирирічному бойовому генералі багато хто бачив ту саму «тверду руку», яка могла б навести лад у країні. Дії, вірніше, бездіяльність Центральної Ради, викликала дедалі більше нарікань, а за Скоропадського говорили не тільки його минуле та нинішнє, а також саме прізвище, прізвище гетьмана.
У жовтневі дні 1917 року, перебуваючи у Генеральному військовому комітеті, Скоропадський отримав телеграму з Чигирина, де проходив Всеукраїнський козачий з’їзд. У телеграмі повідомлялося, що 6 (19) жовтня він одноголосно обраний отаманом усіх Вільних Козаків. Це була одна з не дуже помітних, але значимих подій, яка впевнено наближала Павла Скоропадського до гетьманства.
З легкої руки Михайла Булгакова про восьмимісячне правління гетьмана в Україні залишилося уявлення як про «оперетку». І 1918 року, і пізніше така думка була дуже поширеною. Павлу Скоропадському вкотре прямо говорили: «Це несерйозно, прийде Антанта й усе змете». Однак він і сам добре знав, що німцям, проти яких він воював чотири роки, на яких потім змушений був спиратися, війни не виграти. Але англійці, французи, американці, де вони? Де цей напівміфічний французький консул Енно? А німці в Києві. І привів їх у Київ не він. Отже, вибирати не доводилося.
Чутки, що заполонили Київ 1918 року, були фантастичні та неймовірні. Та часто за ними стояли цілком реальні події. Взяти хоча б анекдотичний епізод, описаний Шервінським у «Днях Турбіних»: «А про подальше з вами говоритиме...», — портьєра розсунулася і вийшов наш государ. Під час вересневої зустрічі в палаці Вільгельмцрере в гетьмана й імператора Вільгельма справді була тривала розмова про Миколу II. Виявилося, що Вільгельм знав про долю російського монарха менше, ніж сам гетьман. У розмові Скоропадський мимохідь зауважив, що Микола не повинний був зрікатися влади, поки залишалися віддані йому війська. Ця думка запам’яталася імператору, і лише кілька місяців потому, коли настала його чергу підписувати зречення, Вільгельм досить довго відмовлявся це зробити, повторюючи, що ось, мовляв, і гетьман вважає: імператор не має права зрікатися.
Далеко не так ганебно, як розповів Турбіним Шервинський, виглядав і фінал гетьманства. Не було перевдягання в німецьку форму та втечі в Німеччину на потягу. Було лише доручення тримати відімкненими двері в прохідному дворі на Левашовській, 14. Про всякий випадок. Та й цього не зробили. До міста вже ввійшли війська Директорії, коли гетьман приїхав на візнику в готель «Паласт» до турецького посланника. За вікном лунали кулеметні черги, окремі постріли «... і я подумав: мабуть, є ще чесні люди, які б’ються доти, поки вони не отримають відомості, що вони звільнені від своїх обов’язків і від присяги», — написав Скоропадський лише через рік у «Спогадах». Там же, на місці, він склав коротке, у п’ять рядків, зречення.
Була в цьому документі й та фраза, яку гетьман у другій дії «Днів Турбіних» розпочав, але так і не закінчив диктувати Шервінському: «... Бог не дав мені сили впоратися з цим завданням. Нині у вигляді умов, що склалися, керуючись виключно благом України, від влади відмовляюся. Павло Скоропадський. 14 грудня 1918 року, місто Київ».
За неповні вісім місяців правління Павла Скоропадського зроблено було чимало. Головне: Україну 1918 року вдалося утримати поза громадянською війною. Зберегли промисловість, налагоджувалися міжнародні зв’язки. Однак українське суспільство виявилося занадто розрізненим. Воно не змогло об’єднатися, і не знайшло сили, здатної його об’єднати. Навряд чи можна звинувачувати в цьому лише Грушевського, Скоропадського чи Петлюру. Кожний із них змушений був грати за правилами, запропонованими сильнішими державами. Виграти ж може лише той, хто грає за своїми правилами.