Липневий пікнік, на якому Чарльз Лутвідж Доджсон, професор математики оксфордського коледжу Крайст-Черч, узявся розповідати дівчаткам Лідделл — Лоріні, Алісі і Едіт казку про пригоди Аліси в підземеллі, давно вивчений і докладно описаний істориками літератури. Потім було ще декілька пікніків, на яких Доджсон придумував продовження казки і відразу розповідав його сестрам. Казка, як і просила Аліса Лідделл, вийшла зовсім безглузда, але весела й смішна. Вона сподобалася дівчаткам, і Доджсон пообіцяв записати вигадану ним історію. 13 листопада 1862 року він зазначив у щоденнику: «Почав писати казку про Алісу, сподіваюся закінчити її до Різдва».
Акуратний викладач математики дотримав слова і подарував Алісі Лідделл обіцяний рукопис. Він знав, що дівчинка любить «малюнки і розмови», тому малюнків не бракувало. Обкладинку Доджсон зробив ясно-зеленою і назву «Пригоди Аліси під землею», на згадку про липневий пікнік, прикрасив дзвіночками, в’юнком та луговими травами. На останній сторінці рукопису була наклеєна фотографія Аліси Лідделл. Фотографію Доджсон зробив сам.
У цього чоловіка було кілька облич і кілька імен, він заїкався, був глухий на одне вухо, «обожнював усіх дітей, окрім хлопчиків», і, здається, боявся себе.
До тридцяти років він видав кілька книг з математики («Зауваження до Евкліда», «Програми з алгебраїчної геометрії», «Формули простої тригонометрії») і опублікував півдюжини гумористичних віршів.
Математик не міг бути автором віршів, тому Доджсон вирішив підібрати поетові ім’я. Спочатку він назвав його Дерсом, потім Едгаром Кутвеллісом, Едгаром У.Х.Вестхіллом, і нарешті відбулося знамените подвійне перетворення Чарльза Лутвіджа: спочатку на латинського Каролюса Людовікуса, а потім на Льюїса Керролла.
Собі ж Доджсон залишив заняття, яке вимагало точності, терпіння, акуратності і такту. Майже чверть століття Чарльз Доджсон фотографував дітей. «Це моя єдина потіха, — записав він у щоденнику, — і гадаю, вона заслуговує серйозної уваги». Куди вже серйозніше. Доджсон вибудував фотостудію на даху будинку, в якому знімав квартиру. До студії вели темні дубові східці. Багато його юних натурниць потім усе життя згадували і ці східці, і студію, і гардеробну з незвичайними костюмами, і, звісно, всюдисущий запах хімікалій.
Доджсон любив дітей. «Але тільки не хлопчиків». В одному з листів художниці Гертруді Томсон він зізнавався: «...мені не подобаються картинки з оголеними хлопчиками. Вони завжди виглядають так... ніби їм необхідний одяг. Тоді як чарівні форми юних дівчаток, здається, геть його не потребують».
Це було далеко не все. Але діти виростали, «струмочок вливався в ріку», і такий близький нещодавно друг перетворювався на пересічного знайомого, з яким не хотілося більше ні бачитися, ні розмовляти. Доджсону залишалися тільки фотографії, спогади і робота над книгами, що допомагали абстрагуватися «від нечестивих помислів, які опоганюють уяву своєю огидною присутністю». Ці слова прослизнули у передмові до однієї з його праць із математики. Доджсон постійно стримував себе, приборкував пристрасть, спрямовував у творчість енергію «нечестивих помислів», якої він так боявся. І найболіснішими ставали дні зустрічей з Алісою.
Однак навіть дивовижна Аліса Лідделл, залишивши по собі щемливі спогади і кілька зворушливих фотографій, згодом перетворилася на місіс Харгрівс. 1928 року місіс Харгрівс виставила рукопис «Аліси» на аукціон «Сотбі» і одержала за нього
75 250 американських доларів. Практичний крок розумної дорослої людини. Доджсон завжди почувався незатишно у товаристві дорослих. Через сім років після виходу в світ «Аліси» він видав продовження — «Алісу в Задзеркаллі». Ідею підказала йому інша дівчинка — Аліса Рейкс. Однак у віршованій передмові Доджсон, як і раніше, звертався до Аліси Лідделл. А може, не до неї, а до образу дитини веселої і лукавої, готової слухати його вигадки і безтурботно сміятися над ними, до образу дівчинки, який не полишав його все життя:
Вокруг — мороз, слепящий снег,
И пусто, как в пустыне,
У нас же — радость, детский смех,
Горит огонь в камине.
Спасает сказка от невзгод —
Пускай тебя она спасет.