Відчистити до блиску душі людей

Поділитися
Мій сьогоднішній співрозмовник — Митрофорний протоієрей Василій Савчук, настоятель трьох хотинських храмів.

Мій сьогоднішній співрозмовник - Митрофорний протоієрей Василій Савчук, настоятель трьох хотинських храмів: Свято-Миколаївської, або, як називають люди споконвіку, Красної церкви, храму св. князя Олек­сандра Невського та храму святих Костянтина і Єлени у Хотинсь­кій фортеці. Треба сказати, я довго шукала його будинок, припускаючи, що це будуть хороми, щонайменше, двоповерхові. Шука­ла-шукала. Показали добрі люди. Досить скромний невеликий будиночок. Дуже стомлена й, очевидно, серйозно хвора, але радісна, привітна й проста людина зустріла мене на порозі.

- Отче Василію, чому старовинна церква св. Миколая називається Красною?

- Люди так називають її споконвіку. Тому що «красна» - означає «гарна».

- Як ви стали священиком? Адже у вас у родині не було священнослужителів, ви й не мріяли й не думали, що коли-небудь станете настоятелем аж трьох хра­мів - церкви святого Мико­лая, храму св. князя Олександра Невського та храму святих Костянтина і Єлени.

- Я служив в армії в аф­гансь­кій «учебці» в Ашга­батсь­кому Кешинському полку. На території частини №81102 стояв зруйнований храм. Там був, як і в багатьох інших місцях Союзу, звичайний військовий склад. І 1988 року, коли почалася перебудова, бабусі (поняття не маю, як вони потрапляли на територію частини) почали пробиратися туди. Хтось їм порадив написати в Москву начальникові політвідділу збройних сил. Написали. І сталося так, як сталося. Господь дорогу проклав. Командир наш, підполковник Мишенков, призначив мені покарання за якесь незначне порушення - вичистити цей склад. Точніше, все-таки - храм. Цей храм із 1917 року засмічували й захаращували, а за добу треба було його вичистити. Я попросив у земляка Івана Бойка з Волині взвод солдатів. І ми почали виносити всякий мотлох, прибирати, чистити, мити. Відкрилася така гарна плитка, східна, з жайворонками. Почали туди ходити люди.

Це був мій перший храм. І примусив мене його «зробити» гроза полку Мишенков.

Під час служби й потім я дуже хворів. Спочатку тиф, потім малярія. Коли лежиш у госпіталі, є час подумати. Напевно, саме тоді я замислився про майбутнє. Моя бабуся Ганна, фронтова вдова, була істинно віруюча, дуже воцерковлена, вона мене багато чого навчила. І після армії я вступив у духовну семінарію. А 1991 року отримав приход у Хотині, зокрема й військовий храм Олександра Невського Хотинської фортеці. Саме тоді я несподівано почав часто згадувати свій перший храм. Думав, а чому не запитав, як він називався. Адже кожен храм, як і людина, має ім’я. Християни Хотина зробили мені несподіваний подарунок і вручили документально підтверджений запит, що на території Кешинського полку відновлено Полкову церкву, храм святого Благовірного Великого Князя Олександра Невського. Ось вони, шляхи Господні.

- Кажуть, що коли у відновлений Хотинський Олек­сандро-Невський храм приїжджав тодішній президент Ющенко, і...

- Приїжджав. У нас в Україні часто так було: щойно змінюється влада, так і церкву відбирають. Правда, от був у нас хан Батий - усе забирав, а у віру не ліз. Храми православним залишив. А тут Ющенко приїхав. У церкву ввійшов, подивився, як ми її відновили…

- І коли повернувся до Києва, розпорядився її відібрати?

- Чому ж коли повернувся?.. Відразу. Тільки-но вийшов із церкви, так прямо на східцях своїм підлеглим і сказав: а чому, мовляв, це не наша, а російська православна церква стоїть на території державного заповідника?

І його підлеглі, Балога, ще хтось по будівництву, як підхопляться!.. Поприсилали сюди своїх місіонерів, діяли тихо. Як Іуда. Захотіли взяти на міцність Хотин! Але ж у нас не було іншої віри, крім православної. Козаки, воїни помирали - всі були православні. Наші люди споконвіку православні.

Я їм сказав: тут така справа не пройде, нам уже тисяча років. Люди тоді так стали за храм Божий, що потім нас просили втихомиритися.

Були, звісно, місцеві політики, які докоряли: чому це церква ворожа православна в нашій українській державі стоїть? А я їм відповів: люди, ну що ж ви свою історію не поважаєте! 1806 року Михайло Іла­ріонович сам особисто заклав камінь на освячення цього храму. Хто-хто? Фельд­маршал Кутузов. Ось хто! «Ну й що, - знову доморослі політики говорили. - Отче Василю, навіщо ти її відновлюєш? Адже Олек­сандр Невський був москаль». А я їм, сердешним, кажу, що цей москаль - правнук князя Воло­димира! І племінник Данила Галицького!

- Отче Василію, ну ви тут ніби живете в центрі часу. Роз­повідаєте так, наче Михайло Іларіонович Кутузов зо два дні тому звідси виїхав… у справах своїх.

- А послухай, як письменник Михайло Крилатий написав про Кандибу. Знаєш Кан­дибу? Як, не знаєш?! Он же в нас вулиця є Марка Кандиби. Козаком був у Хотинській фортеці 1621 року. І Крилатий пи­ше, що залишився Кандиба заліковувати рани у вдови на краю Хотина. І два сини народилися, поки він ті рани заліковував. І синів послали 1648 ро­ку на війну. Туди, де Хмель­ницький загинув у Ясах…

А Марка Кандибу обрали головою християнської громади при Красній церкві. Він же грамотний був, умів читати й писати. Турки ж не дозволяли українцям і росіянам навчатися грамоти. А Марко на Січі вчився читати й писати. Там закон був - грамоту знати, всіх учили.

Купив Марко Кандиба в циган на базарі коня. Грамотний-то він грамотний, але хитрі цигани обдурили його - підсунули коня сліпого. І ось (так написано в книжці Крилатого) вів він цього коня через Турецький міст. Ти сюди до нас їхала, проїжджала місток?

- Так, проїжджала.

- Отож! Це саме той самий Турецький міст! І Кандиба вів цього коня на вуздечці, йому ж соромно було. І там у Крилатого як написано: «…перейшов турецький міст, хутко оминаючи хатки, щоб ніхто не бачив, попрямував у центр міста, де гордо височіла древня Свято-Миколаївська Красна церква в оточенні височенних лип, де було багато безногих, безруких, нещасних, і чекали, що буде служба і їм щось дадуть».

Отож історична ця в нас церква - є літопис XII-XIII століть, стародавні ікони. Є багато книжок, яким понад 500 років. Тричі відбирали її й перетворювали на мечеть. Але з попелу поставала вона, століттями стояла. Тут віра й молитва ніколи не вгасали. Хотинці, нащадки православних козаків, завжди тут отримають благословення.

- Отче Василію, з ваших розповідей можна припустити, що ви багато читаєте книжок з історії.

- Та ж тут усе поруч! Ось дивися. На краю Хотина, неподалік (можеш піти подивитися), саме в хаті Семенових, жив мусульманський паша Колчак. Він комендантом Хотинської фортеці служив. Це був прадід уже православного, того самого адмірала Колчака.

Отож я про пашу Колчака. 1709-го Катерина II наказала його арештувати. Забрали його в полон, дали п’ять будинків і подарували соболину шубу. Та­кий був полон. Із повагою імпе­ратриця поставилася, по-царсь­кому. Знову шляхи Господні... Сім’ю його правнука, адмірала Колчака, знаєш, де переховували, поки він воював? У фортеці нашій. Тут переховували дружину й дитину адмірала Колчака, у Хотині.

- Отче Василію, а як ви відновлювали всі три храми?

- Заслуги моєї в цьому немає. Це заслуга святих заступників кожного храму. Ми реставрували громадою. Жодної копійки від держави тоді не отримали, та й не хотіли. Крас­ну церкву - з Богом і людьми. А храм Олександра Невського за тридцять сім діб відновили. Усе до міліметра за старими фотографіями 1936 року.

- За 37 діб? А іконопис?

- Хороший іконописець приїхав. Відновлював ікони за тими ж фотографіями, і кожна небайдужа родина роботу оплатила. І тепер їхні діти і внуки знатимуть, що ця ікона в церкві - від їхньої родини.

Я тоді був такий хворий, зовсім хворий - із реанімації повернувся. І став молитися, просити Бога. Казав: я завжди це робив, Боже, я старався, але тепер не можу, - зроби Ти…

І за 37 діб у храмі провели повну внутрішню реставрацію, згідно з первісним виглядом.

- Президенти приїжджали?

- Так. Усі були. Януковича ще не було. А так - усі. Ось на 1000-ліття Хотина приїхав Леонід Кучма. Вийшов із машини - і прямо мені руку тиснути. А мені незручно. Зі мною поруч два владики стояли біля храму. А він мені руку тисне.

- Напевно, підказали йому, що це ви храм відновлювали…

- Ні, я просто серед нас трьох найбільший був. За розміром. І найвищий.

- Отче Василію, ось слухаю вас і не зрозумію: а навіщо вам потрібна участь у світському й політичному житті міста? Ось ви депутат міської ради…

- Через них же, через святі храми.

Перший раз мене фронтовики-ветерани вирішили висунути - прийшли, попросили. Це були роки важкі, перебудова. Завжди на День Перемоги в Красній церкві ми накривали урочистий обід тут, у храмі, й намагалися допомагати фронтовикам.

Ну й так уже третє депу­татсь­ке скликання.

А тепер мені в міськраді стало соромно сидіти. Чим далі, тим совісніше. Ну ось, дивіться: тут стоянка таксі - не платили місту ні копійки. Запит - мені. Хіба я, священик, маю розбиратися?

Тепер далі! У нас недільна школа - діточок навчаємо. Сорок людей, як деревця, ростимо. А опалення в цій школі немає. Треба робити.

І потім - храми наші. Ось те­пер старовинний храм XIII сто­­ліття в самій фортеці, храм святих Костянтина і Єлени. На­мо­рочив голову - власті заворушилися, реставрують. Слава Богу.

Я сам зі Старих Бросківців Сторожинецького району. І там у дитинстві, і тут у Хотині я ще застав шляхетних міцних людей, які пройшли війни, незгоди, пам’ятали і царя, і румун, і Ради, - а віри своєї ніколи не полишали, завжди вірили. Тому було б соромно перед ними - хотів зробити так, щоб бані старовинного храму золотом сяяли. Для них, саме для них я намагався відчистити. Ще б відчистити до такого блиску душу свою та людей!

- Ви постійно займаєтеся доброчинністю, отче Василію. Як духівник. І як депутат?

- Це не можна. Тихо треба робити. Не треба це обговорювати, говорити про це, не треба писати. Знаєш що? Я тепер на день св. Миколая в наші інтернати не ходжу. Ходимо ми так, щоб ніхто не знав. А то навіщо я туди прийду? Щоб, як депутати, начальство різне, сфотографуватися там із коробками? І так один раз на рік?

- А як ви ставитеся до того, що всі можновладці вервечкою у храм потягнулися?

- Усі мають право. Усі діти Божі.

Слава Богу, молодь ходить. І півчі є молоді, діти співають. І якщо когось немає, якщо людей мало віруючих, виходить - я щось роблю не так.

- Розкажіть про вашу родину.

- Троє дітей. Два сини, одна донька. Синок старший закінчив військовий ліцей, відслужив в армії і вчиться на юриста. Донечка вчиться в педколеджі, а малий - у школі. І багато ще дітей у мене. Духовних.

- А є вчинки, якими ви пишаєтеся?

- Записуй: немає.

- А будуть?

- Коли зроблю - скажу.

- Як ви відпочиваєте?

- Е-е-е… (Сміється) Та не знаю. Ніяк.

- Які мови знаєте?

- Українську, російську, церковнослов’янську, потрохи грецьку, арабську й румунську.

- Ви вірите в дива? Дивне запитання священикові, чи неправда?

- Ми всі шукаємо див. Ось бідна жінка каже: «Мені не допомогло в селі нашому, піду в Велику лавру. У нас поганий священик. А там - хороший. Бо там храм більший». Але ж не місце освячує людину, а людина - місце. Все ж від самої людини залежить. Диво - по вірі.

- Як ви ставитеся до інших конфесій?

- Ну що… Написано, настане час - і буде одна отара й один пастир.

Гордість моя в тому, що Благодатний Вогонь на Велик­день сходить тільки по православному чину й тільки православному патріархові.

Та ось я їду до Львова - поважаю віру людей, які там живуть. Їду в Суми, у Хоружівку. І тій громаді я маю поклонитися. Ти знаєш, що коли ми храм Олександра Невського відновлювали, нам люди і з єврейської громади теж допомагали. То як же мені не ставитися до іншої віри з повагою?

- Кінець світу буде, отче Василію?

- Ні, не буде. Кому ми такі потрібні? Ненамолені, недбайливі, суєтні… Не готові ми ще. Богові ми такі не потрібні. Це як зробити меблі з необтесаного дерева. Навіщо вони такі потрібні?

- Коли ви почуваєтеся щасливим?

- Коли їду в Єрусалим. Їде­мо на Святу Землю з групою християн. У Єгипет, де маленький Христос жив. Їду туди хворий, важко там ходити. Іду пішки довго, молюся. Надовго тієї благодаті вистачає, щоб нести на плечах своїх овець і самому йти. Ось це моя радість.

І те ще, що довірили мені старовинну духовну частину Хотина. Це найбільша для мене радість. Приїжджай сюди. Дітей привозь. Навесні. Коли сади довкола храму цвітуть. Благодать…

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі