Чи обдурять нас іще раз, і чи погодимося ми з цим

ZN.UA
Поділитися
Чи обдурять нас іще раз, і чи погодимося ми з цим © unsplash/marynanick

Був колись такий стародавній жарт про двох мішечників, батька та сина. По-сучасному — представників середнього класу, малого бізнесу, громадянського суспільства. То вже як вам буде до вподоби.

Заледве вони вперлися в потяг, захекані, з клунками, як той собі рушив. Та меткіший із них, помітивши зміну пейзажу у вікні, прожогом вигукнув іншому оте сакральне: «Хапай мішки, вокзал відходить!»

Як змінився стиль життя українців за час війни? Не забуваймо про сон, секс і власне здоров'я
Як змінився стиль життя українців за час війни? Не забуваймо про сон, секс і власне здоров'я

Логіка, критичне мислення — все ж було на місці, як і мішки. Либонь теж повні стратегій і наративів. Працьовиті й завзяті люди дуже поспішали з речами саме на вокзал і ледь устигли. Вони достеменно знали, куди так прудко поспішали.

Ну а поїзд… що таке поїзд? Якась менш поважна, естетично недосконала частина вокзалу. Не варта такої прискіпливої уваги, як оте сакральне місце, куди вони поспішали.

Тобто мішечні (ринкові, зараз би сказали) цінності, мотиваційні орієнтири, логістика спрацювали дуже добре. Але що робити, коли раптом виявляється, що омріяна геолокація наміряється кудись підступно чкурнути?

Перше — треба хапати цінності в оберемок. Друге — виявити активну життєву позицію, тобто прочинити двері назустріч новій реальності. Може, ще вдасться той вокзал якось наздогнати. Хтось небайдужий почує, смикне стоп-кран вокзальний. І все знову стане на свої місця. Відбудується попередня реальність.

Ця немудряща приповідка — про те, що «картинка» у вікні нашого спільного поїзда змінюється швидше й несподіваніше, ніж уявлялося досі.

Є класичні розбіжності між кожною владою й кожним суспільством. Залежно від країни, вони більші або менші, пропорційні або не дуже. Вони «дихають», змінюються в розмірах, і це такий споконвічний дратівливий процес діалогу, який замінив міжусобиці, починаючи від давньоанглійської «Магна Карта».

Посполитим оця вся політологія не дуже цікава. І це справедливо. Бо вони бачать і говорять про те, що їм конкретно болить. І це ніяка не метафора «болю», а цілком осяжний, фізичний біль втрат, який жодним єдиним марафоном не вилікуєш. Ну й далі виникають питання. Фішка в тому, що на початку вторгнення, коли питання виникали, відповіді швидко знаходилися, бо всього функціоналу й було — ми з вами. Це тепер от усе складно, не на часі й усе таке інше.

Розберімо трохи ці претензії. Тут насамперед варто розмежувати умовну «владу» на логістично-організаційну складову і на партійно-політично-електоральну.

«Мої знайомі стали вулицями». Як і чому треба вшановувати героїв, і які цьому є загрози
«Мої знайомі стали вулицями». Як і чому треба вшановувати героїв, і які цьому є загрози

По першій частині в суспільстві є люди (хоч і небагато, на жаль), які роками вже чудово орієнтуються у фінансово-правових оборудках бюрократії й аргументовано виставляють черговій владі своє чергове «шозанах». По тому, перекладене доброю англійською, «шозанах» правильно впихується партнерами України в раніше невпихуємі політичні місця. І воно все разом із мішками наших цінностей поволі якось рухається в напрямку метафоричного вокзалу.

Тут процес прозорий і ефективний здебільшого тому, що клептократія за інерцією намагається красти гроші західних партнерів України. Вони, звісно, розуміють і поважають наші культурні традиції, але до певної межі.

У партійно-політично-електоральній частині все «печально». Насамперед тому, що вона не просто є, а намагається квітнути й буяти в умовах війни. Тобто вона себе цілком «відбудувала», згідно з власними гаслами, й пробує кришувати вищезгадане на новий лад уже під новими гаслами.

«Медовий місяць» влади та суспільства минув більш як півроку тому. На самому початку вторгнення (а десь і завбачливо) влада переважно випарувалася, особливо на місцях. Самоорганізація українського суспільства за якістю була дуже далека від сьогоднішнього вихваляння на цю тему, але принаймні вона точно відбулася. Почала складатися якась дієва конфігурація мільйонів взаємно мотивованих людей, у якій лідерство визначається виключно ефективністю дій.

Дивлячись на це несертифіковане й волюнтаристичне неподобство, влада почала потихеньку й чемно проситися назад до суспільства. Великодушна українська громадськість, шануючи вікові традиції наступання на граблі, гостинно розкрила обійми. Далі все було і є, як у казці. Точніше, як у «Казці про рукавичку».

Гасла «відбудови України» не можуть нікого залишати байдужими з огляду на масштаби руйнувань. Воно ж таке, що дійсно бере за живе. Але ці гасла, зокрема (за самим змістом терміну «відбудова») означають повернення до якоїсь довоєнної системи суспільно-політичних взаємин.

І далі починається тонка крига уточнень: яку саме модель України, за якого конкретно президента чи гетьмана можна вважати гідною відбудови? В цьому місці зазвичай западає гнітюча тиша, за якою традиційно налітає шторм від різних ботоферм. І який традиційно не закінчується нічим, окрім здіймання культурно-історичної піни.

З огляду на це можна сказати, що відбудова України в її демагогічній частині йде повним ходом. Бо всім цим гаслам і суперечкам понад тридцять років, починаючи від «Української духовної республіки» й видавання посвідок громадянства УНР на початку 90-х, не кажучи вже про дискусії «Народного Руху».

Про почуття патріотизму: спокійно, врівноважено, без театральних жестів
Про почуття патріотизму: спокійно, врівноважено, без театральних жестів

Хотів було сказати, що паралельно з усім цим ідеологічним вертепом іде страшна кривава війна. Але, схоже, що вже не паралельно, а перпендикулярно.

Поясню цю думку так. Загалом демократичне українське суспільство розвивало свою демократію не так унаслідок розбудови відповідної законодавчої бази та механізму неухильного виконання законів, як унаслідок поступового зниження принциповості.

Видавалося це за споконвічну народну мудрість і правильне розуміння тубільцями засад демократії, за що нас однією рукою плескали по плечу, а другою забирали ядерну зброю і зброю взагалі.

Ми шизофренічно визнавали не просто існування комунізму як ідеологічного явища, а компартії України (лишень вслухайтеся в це прекрасне словосполучення) як повноправних учасників державного будівництва країни. Яку вони та їхні попередники фізично нищили, морили голодом, тюрмами, засланнями. Так, громадянське суспільство якось там періодично висловлювалося супроти цього. І що з того? Це суспільство показували в демократичних медіазоопарках Європи та США — бачите, плюралізм!

Потім ми демократично визнавали бандитів, потім — олігархів (це ж капіталізм, що ви хочете!), доки врешті не обрали собі президентом аж такого зажерливого хама, який вдавився Майданом.

(Внутрішній протест читачів проти авторського «ми» легко долається, якщо пригадаєте, як десятиліттями під час підрахунку голосів у прямому ефірі з однаковою динамікою змінювалася телевізійна барва із Заходу на Схід. То воно й зараз ніяк не змінилося).

Повторю ще раз. Створення української політичної нації поставило під загрозу добробут і благополуччя глобальних політичних гравців.

І вони, позірно протилежні, заходилися прищеплювати українцям глобальну безпринципність під вивіскою демократії, толерантності, плюралізму й усякого такого іншого. Головне — щоб не мстилися за наругу, не нищили своїх ворогів, не переслідували їх за законом чи по совісті, не обмежували їх у правах.

Щоб навіть думки такої не виникало. Маєш переконання, маєш принципи — фу-фу, не демократ, позитивна дискримінація тобі та візові обмеження.

Як українці ставляться до Росії та її громадян? Братами ми ніколи не були
Як українці ставляться до Росії та її громадян? Братами ми ніколи не були

Так от, війна, поза всіма цими оборудками, породила величезну кількість людей із переконаннями та принципами. Для всієї цієї пацифікаційної агентури впливу, що кацапської, що західної, яка чудово почувається в Україні внаслідок мудрої державної кадрової політики, це дуже неприємний чинник.

У чому полягає ота неприємність? Усі попередні часи, включно з війною 2014 року, ота вищезгадана толерантність-безпринципність давала змогу існувати різновекторним верствам суспільства паралельно. Такий от геометричний парадокс. Різних там радикалів, націоналістів, добровольців, патріотів можна було пересварити, розщепити, взаємно нацькувати, купити. Бо ці соціальні групи були паралельними до інших. Тобто подібними, але іншими. А отже, можна було знайти горизонтальні інструменти впливу, вербування, кооптування, корупції.

Ну але ж так не буває. Ти або інший, або подібний. А ця хитрохвостість наша, щоб і тут, і там мати зиск, — воно одноразове. Раз тебе використали, й усе.

Так от. Говорити якось про поточну психологію людей на війні всерйоз — то дурити себе та інших. Якщо ви розумієте, про що йдеться, то немає потреби це якось деталізувати. А якщо досі не розумієте, то з якого дива вам це треба пояснювати, щоби що? Якщо у вас є локальні особисті проблеми адаптації когось із кимось, то на другому році великої війни є вже купа цілком притомних фахівців, які вас за недорого розрадять.

А я обмежився б лише чинником соціального впливу й можливими ризиками. Зазначу, що ризиками з погляду фінальної ефективності, а не «не на часі». Також я б поминув морально-етичну складову, й ось із яких причин. Усі моральні ремствування та поетичні закляття з погляду їхньої ефективності не варті одного набою 5.45. Я вже не кажу про «Баррет». Під ефективністю я маю на увазі незворотність результату, а не оте все, що я бачив тридцять років.

Отож, маємо велику кількість людей із питаннями без відповідей, які перпендикулярно «врізаються» в наше тилове смузі з піксельним шоколадом. Одразу зауважу, що навіть як колишній письменник-фантаст не розглядаю «переворотні» сценарії подій. Вивчав їх окремо, й вони за генезою зовсім не такі, як у кіно, й, прости Господи, в популярній політології.

Зараз буде олдскульне питання. Ви коли-небудь пробували вставити британську електричну вилку в європейську розетку? І струм той самий, і все ось-ось запрацює, тільки не лізе трошки. Натиснеш, і воно тріскає все.

Люди війни, назвімо це так, окрім того, про що краще помовчати, бачать крізь свою оптику дві цілі. По-перше, «ждунів», кажучи делікатно. А неделікатно — чималу, не скажу що абсолютну, кількість прокацапського населення з громадянством України на щойно звільнених чи прифронтових територіях. Ну, тих чудових громадян, чиїм демократичним електоральним вибором ми ще не так давно тішилися. Це ж і за них воюємо, за їхнє право бути паскудами.

По друге, бачать умовну «владу», яка, коли дивитися крізь військову оптику, цих «ждунів» кришує, бо це ж потенційний електорат, і «не всьо так однозначно». Так, СБУ когось там періодично ловить, але великі риби — то як у гуманній західній рибалці. Заплатив гроші, впіймав, відпустив розмножуватися.

Це трохи гротескна картинка, чорно-біла, але іншої оптики на війні нема. В тепловізорі воно все ще гірше виглядає.

Вертаємося до жарту про вокзал і поїзд. Високомотивовані люди з чіткими намірами можуть системно помилитися в докладанні своїх зусиль. І, безумовно, їм усіляко допомагатимуть припуститися такої помилки.

Перехідний вік мови
Перехідний вік мови

От уявний ветеран повертається з віртуальним автоматом та ідеологічним БК, і на першому ж політичному блокпості його стопне політкоректний патруль із плюралізмом напоготові — а є документ на право володіння й носіння принциповості у спорядженому й готовому до вживання вигляді?

Є романтичний запит на те, що от «прийдуть хлопці з фронту й усе швидко порішають» (далі довгий список, кого порішають, як і чому). Безглуздий він із тієї простої причини, що трансформаційні етапи розвитку суспільства (як і дезінтеграційні, якщо йдеться про кацапів) волюнтаристичним шляхом іще ніхто ніколи не впроваджував.

Річ не в тім, що вони можуть принести. Ці інструменти не влізуть у процес політичних трансформацій, принаймні безкровно не влізуть. Річ у тім, чого вони можуть не віддати, — принципи.

Весь процес маніпуляції їхньою поведінкою зводитиметься до того, щоб вони схопили мішки з цінностями й вистрибнули з вагону. Як це робили всі їхні наївні й патріотичні попередники.

Ефективна поведінка — це знайти провідника, дістатися до начальника поїзда, за потреби взяти за жабри машиніста. Тоді буде вірогідна відповідь на питання, хто куди їде. І чи треба нам весь той вокзал.

Долучу кілька загальних тез, які допоможуть узгодити зусилля й не витрачати час на пустопорожні балачки.

  1. Історія ніколи нікого нічого не вчить. Ні давня, ні недавня. Це шкідливий просвітницький міф. Бажання людей узагалі чогось навчатися є дуже перебільшеним. Ніхто не робить жодних практичних висновків ані з помилок (своїх чи чужих), ані зі здобутків. Та й історія споконвіку безсовісно переписується під потреби пропаганди, щойно змінюється політичний режим або правитель.
  2. Жодні війни, катастрофи та руйнування, включно з прямими матеріальними й тілесними збитками, не змінюють переконання людей. Драматизм ситуації лише посилює той світогляд, який сформувався в людини раніше. Як що він, звісно, взагалі був. Грішники не каються, негідники не спокутують, вата не перефарбовується.
  3. Світогляд — це не запозичені гасла з гарної книжки, які змінюються, щойно тобі підсовують іще гарнішу. Це конструктор поведінкових моделей, який формується насамперед у родині. Імітація державної турботи про патріотичне виховання лише породжує ідеологічних баранів і пройдисвітів у вишиванках, які традиційно стрижуть із них електоральну вовну. Наявність у громадян власного патріотичного світогляду завжди є проблемою для влади, яка традиційно натягує сову своїх нічних марень на глобус України.
  4. Заміна віри в ідеї Маркса—Енгельса на віру в ідеї Поппера—Сороса, заміна російського суржика на псевдоанглійські мовні покручі, заміна комуністичної цензури на цькування іменем політкоректності, комсомольців — на грантивістів нічого не змінює в поведінці мас, які здебільшого навіть не в курсі цих епохальних змін на краще.
  5. Ми недооцінюємо кількість ідіотів, які нас оточують, і їхній руйнівний потенціал. Це завжди перевищує наші найсміливіші очікування. Дурість ніяк не впливає на інші людські якості. Дурень — рандомне створіння, яке не піддається навчанню, ваша інтелектуальна перевага не дасть вам шансів прогнозувати й змінювати дурну поведінку.
  6. «Наша влада має бути страшною для наших ворогів» (с).
Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі