Известный украинский поэт, литературовед, публицист и краевед Петр Ротач писал: "Нет, не памятник Славы, символизировавший на протяжении веков мощь и величие Российской империи, а скромный, но прекрасный своими формами и "внутренним содержанием" памятник Котляревскому является решающим в плане определения Полтавы как города духовности и культурного возрождения". Об истории открытия памятника - в этом исследовании.
В 1898 г. украинская община праздновала 100 лет со дня выхода в свет "Энеиды" Ивана Котляревского, с которой начинается история новейшей украинской литературы. Отметить юбилей должны были сооружением памятника Котляревскому в Полтаве, родном городе писателя. Это были времена строгого запрета украинского языка, когда согласно Емскому указу 1876 г. украинское слово пытались изъять из употребления под страхом жестокого наказания. Преследовали лучших деятелей украинской науки и культуры.
Полтавчане Панас Мирный, Г.Маркевич, Г.Коваленко и другие прилагали немало усилий и изобретательности, чтобы побудить городскую управу еще в 1880 г. установить памятник писателю - хотя бы на могиле. И уже тогда зародилась мысль установить И.Котляревскому достойный его величия монумент в Полтаве.
В 1898 г. Полтавская городская управа обратилась к правительству в Петербурге с просьбой разрешить соорудить памятник И.Котляревскому, объявить сбор пожертвований для его изготовления и согласовать проект. В обращении речь шла о памятнике не столько как поэту, автору "Энеиды", но и как дворянину, чиновнику и выдающемуся общественному деятелю. Министр правительства Сипягин запретил надпись на постаменте на украинском языке, в том числе и цитаты на памятнике из произведений Котляревского и Шевченко в украинском правописании. К тому же, разрешение было дано на сбор пожертвований только в Полтавской губернии. Известный общественный деятель времен УНР Андрей Жук так объясняет правительственное решение: "Це було зроблено, очевидно, з метою охоронити населення інших "малоросійських" губерній від "української пропаганди", зводячи таким чином подію до локального полтавського значення. Але локалізувати збір коштів на пам'ятник не вдалося. Першою з інших губерній до уряду звернулася Чернігівська міська дума, яка просила дозволу збирати пожертви, мотивуючи своє бажання тим, що Котляревський як "народний" поет для населення Чернігівщини близький так само, як і для населення Полтавщини" (О.Лотоцький. "Сторінки минулого").
В 1898 г. "в плані й атмосфері святкування українцями 100-літнього ювілею "Енеїди" Котляревського" відбувся нелегально в Полтаві Перший з'їзд українських студентських громад,.. який поклав початок організаційного оформлення… українського студентства". На съезде обсуждались и вопросы, связанные с открытием памятника Котляревскому.
30 ноября 1899 г. Александр и София Русовы собирают литературный вечер памяти И.Котляревского. На нем речь шла о сооружении памятника художнику. Андрей Жук в своих воспоминаниях писал: "Коли справа пам'ятника таки посувалася вперед, то тільки тому, що за спиною міської ради стояла в цій справі нелегальна Полтавська українська громада, провідну роль у якій грав від 1899 року О.Русов, шеф статистичного бюро губернського земства. Вона фактично й керувала справою через члена міської управи Маркевича і секретаря управи Коваленка, що були діяльними українськими культурниками".
В Полтавской думе возникают дебаты не только о месте памятника в Полтаве (предлагалось пять мест), но и по поводу идеи вместо памятника соорудить Дом просвещения имени Котляревского. В этой связи Н.Лысенко в письме к Г.Маркевичу пишет: "У нас в Києві так і дивляться, що одвоювання проекту пам'ятника належить в Думі цілком вам. Коли б ви не виступили з гарячою промовою і не вборонили отєчеського бажання усієї свідомої України, то б паничі полтавські, та подла чужа нам інтелігенція з головою на чолі, одсунула б ідею поставити пам'ятника. Й замінила б на який-небудь дом з читальнею, де б до віку не вчулася наша рідна мова. Тепер же, коли ідея пам'ятника усталилася, зміцніла, треба думати про кошти…" Как известно, средств до 1898 г. не собрали, и памятник решено было открыть в 1903 г.
Памятник Котляревскому был изготовлен на пожертвования украинских патриотов не только Полтавской, но и, несмотря на правительственный запрет, других украинских губерний. Собрали 14 тыс. крб. Леонид Позен, автор памятника, сделал проект бесплатно, а постамент стоил всего 8 тыс. Автор постамента - архитектор Ширшов.
Большую роль в организации торжеств по случаю открытия памятника сыграл Николай Лысенко. Он внимательно отслеживал подготовку к празднику, вносил организаторам замечания, давал советы. Из письма к Г.Маркевичу: "Досі не направлені запрошення всім тім, чиї адреси я дав. Чи ви, полтавці, хочете разом з урядом утопити наше свято в багнюці і зробити його "келійно" для себе…Треба скинути на час з себе облуду хохла, стати хоч на час поляком, жидом, росіянином, які можуть перейняти важність моменту і все пустити в ход: енергію, труд, сміливість (о, яке це страшне слово для українця), з-під землі добути все, що треба".
Н.Лысенко, как искреннего украинца, волнует вопрос о том, кто же именно на торжествах будет провозглашать научный доклад о Котляревском? В письме к Маркевичу он пишет: "Житецький рекомендує запросити для наукової доповіді молодого І.Стешенка… та А.Кримського. Хто може у вас наукову промову читати на язику 20 млн народу? Хто буде читати біографію поета, освітлювати його діяльність, щоб не насмердів, хто? Глядіть, коли приручати непевній людині, вроді Павловського". Композитора возмущает намерение организаторов праздника сделать, как сейчас говорят, "платные услуги". Письмо к Маркевичу: "…Народ буде платити на ювілей Котляревського?.. Ну Малоросія в наші дні! Ай да хлібосольні хохли! - скажуть московські гості і матимуть рацію". Лысенко бесит промедление с ответами на письма желающих взять участие в праздновании. "Що ви собі думаєте?...З Галичини пишуть і кажуть, що не чуть нічого з Полтавщини. Я послав ще в іюні всі адреси, а ви досі нічого не написали. Це ж зрада!". Г.Маркевич, делавший немало для подготовки праздника, имел все основания обидеться на эти слова. Николай Витальевич в очередном письме извинился, но все равно настаивает: промедление, непонятливость - это измена общественному делу.
Открытие памятника И.Котляревскому наметили на 30 августа 1903 г. "З цього приводу, - вспоминает Ю.Коллард, - старше українське громадянство рішило урядити велике агітаційне свято з участю всього свідомого українського загалу. На свято з'їхалися українці не тільки з різних кутків імперії, але прибули й представники з Галичини й Буковини". Из зарубежных гостей были: от Галиции - Ю.Романчук, В.Стефаник, Л.Кульчинский, М.Губчак, Кость Панькивский и представители студенческих обществ; от Буковины - М.Кордуба и В.Симович. В Полтаве они остановились, в частности, в квартире адвоката Перцовича (сейчас ул. Пушкинская, 40). Дмитрий Дорошенко, присутствовавший на празднике, в мемуарах вспоминает, что вместе со студентами он жил в усадьбе семьи Комличенко (сейчас ул. Козака, 8 ). Николай Лысенко, Олена Пчилка и Леся Украинка - в доме адвоката М.Дмитриева (сейчас пл. Конституции, 3). Михаил Старицкий с дочерьми Марией и Людмилой - в доме Яновича (на его месте на нынешнем Первомайском проспекте - храм Веры, Надежды и Любови).
Другие гости остановились в доме Г.Маркевича, в доходных домах города и гостиницах. Д.Дорошенко писал: "Не було що й думати, щоб знайти кімнату десь в готелі: все було переповнено. Казали, що Полтава ще ніколи не бачила такого великого з'їзду…".
Официальные торжества по случаю открытия памятника начались панихидой на могиле поэта, которую отправил епископ полтавский Илларион. Сергей Ефремов в статье "Открытие памятника И.Котляревському" пишет: "Після молебню у пам'ятника з проголошенням вічної пам'яті І.Котляревському покривало впало і гарне погруддя поета на високому постаменті стало перед очима багаточисельного натовпу". И здесь слово Панасу Мирному:
Упала заслона!
Й обличчя знайоме
Згори позирнуло на нас…
Се ж ти, наш Іване, кобзарський гетьмане,
Найперший співаче ти наш.
После освящения монумента начали возлагать венки, полностью закрывшие постамент.
Украинский писатель и государственник В.Леонтович писал: "У Полтаві, де стояв пам'ятник "Полтавской победы" і другий на тому місці, де після неї спочивав цар Петро, себто пам'ятники знищення України, постав пам'ятник її відродження". Д.Дорошенко был поражен красотой памятника: "Монумент - мідяний бюст поета на високому мармуровому постаменті, виглядав дуже гарно: він був прикрашений з трьох боків барельєфами-сценами з "Енеїди", "Наталки-Полтавки" і "Москаля-чарівника". Напис був простий - "Іван Котляревський. 1769–1838". На другому боці слова з "Наталки-Полтавки": "Де згода в сімействі, де мир і тишина, щасливі там люди, блаженна сторона". Первісний напис мав звучати інакше: "Рідний край своєму першому поетові Іванові Котляревському", але уряд такого напису не дозволив. Цілий пам'ятник виконаний полтавським різьбарем Л.Позеном, був дуже зграбним і робив надзвичайно миле враження".
Вечером в Гоголевском доме открыли торжественное заседание думы. С рефератами о жизни и творчестве И.Котляревского выступили Александра Ефименкова и Иван Стешенко. Потом слово взяли зарубежные гости, то есть галичские и буковинские делегаты. Свои приветствия они читали по-украински. От надднепрянцев первым выступил Михаил Коцюбинский. Начал речь на русском, потом перешел на украинский язык, вызвав бурные аплодисменты. Но когда и делегатка от Чернигова О.Андриевская начала зачитывать адрес на родном языке, председатель собрания Трегубов перебил, заявив, что у него есть приказ министра не допускать украинских приветствий. В зале послышались возгласы протестов, кое-кто из делегатов демонстративно покинул зал, а адвокат из Харькова М.Михновский заявил, что, не имея возможности зачитать адрес от харьковских граждан на украинском, он забирает его с собой, а председателю собрания передает лишь обложку. Евгений Чикаленко, участник заседания, в "Воспоминаниях" писал: "Заборона читати адреси українською мовою і протест українців проти цього, приїзд великого числа делегатів від ріжних інституцій з Галичини… їх промови українською мовою… багатьом людям вперше розкрили очі на український рух, так що потім з'явилося багато дуже активних українських діячів, що свою свідомість національну датували від свята Котляревського".
На следующий день, 31 августа, состоялся концерт в Гоголевском доме. В концерте принял участие объединенный хор в составе хора Лысенко и местного хора Попадича, исполнившего в сопровождении оркестра кантату Н.Лысенко "На вічну пам'ять Котляревському". Звучало много украинских песен. С.Ефремов вспоминает "світляні картини, поставлені за малюнками відомого українського художника й етнографа П.Мартиновича, що чудово ілюстрували найважливіші епізоди з "Енеїди". Праздником украинского искусства стал и спектакль "Наталка-Полтавка", который давали на третий день. В спектакле принимали участие выдающиеся украинские актеры, корифеи украинского театра - Карпенко-Карий, Садовский, Саксаганский и Затыркевич-Карпинская. Олена Пчилка в своих воспоминаниях писала: "На спомин того полтавського свята, що мало бути збентежене, зіпсоване з руки петербурзького уряду, а одначе вийшло все ж таки урочисте, всі присутні на ньому українські письменники сфотографувалися в Полтаві на одній спільній великій картці. То світлина історична!".
Пять дней продолжались торжества в Полтаве. Дмитрий Дорошенко вспоминал: "…Такого підйому духа, такого одушевлення, я не пережив навіть в момент відродження української державності в 1917–1918 роках. П'ять днів полтавських свят показали всім, хто був на них присутній, що ми - не купка якихось колоністів на рідній землі, які живуть відокремленими гуртками, а що ми є громадянство, що нас є цілі тисячі, що у нас усіх б'ється в грудях одне серце, що всі ми одушевлені однією думкою, однією ідеєю, не вважаючи на всі кордони, яким нас переділили чужі держави. Полтавські дні звістували, що вже наступає справжнє національне відродження".
Член союза экскурсоводов Полтавщины Роман Волошин в своей статье, посвященной 100-летию со дня открытия памятника Котляревскому, приводит слова Карпенко-Карого, перенесшего свой взгляд в год 2003-й: "Пройде ще століття, і наші правнуки поставлять тобі в Полтаві ще кращого пам'ятника, ніж той, на який ми спромоглися". Прошло 110 лет с того знаменательного дня. Смогли ли?!