ЩЕ РАЗ ПРО ЄДВАБНЕ: АНТИСЕМІТИЗМ НА ТЛІ ХОЛОКОСТУ

Здається, жодна з документальних книг, виданих у Польщі за останні 10 років, не викликала такої бурхливої реакції громадськості всередині країни і за її межами, як тоненька книжечка під назвою «Сусіди» професора історії Януша Томаша Гросса. У травні минулого року вона побачила світ у Польщі, у квітні нинішнього — у Сполучених Штатах. Чому ж подія майже 60-річної давності в маленькому містечку Єдвабне, що лежить на північному сході країни за 150 кілометрів від Варшави, так схвилювала багатьох поляків? Хіба про гірку правду єврейського населення Єдвабного, майже повністю спаленого 10 липня 1941 року, не було відомо й раніше? Був відомий факт, але не була відома правда.

Януш Гросс у книзі «Сусіди», як і Агнешка Арнольд, автор документальної стрічки під такою ж назвою, доводять: єврейське населення міста спекотного липня 1941-го спалили не гестапівці та гітлерівська жандармерія, а місцеві жителі, організовані для цього місцевою владою. Головний свідок того злочину Шмуль Вассерштайн, врятований від загибелі жителькою Єдвабного Антоніною Вишиковською, згадує: «Вранці 10 липня 1941 року вісім гестапівців прибули в місто і зустрілися з представниками місцевої влади. Коли в тих запитали, які в них плани щодо євреїв, вони майже хором відповіли, що всі євреї мають бути знищені. Коли німці запропонували пощадити хоча б по одній родині з кожної професії, місцевий столяр Броніслав Шлешинський відповів: «Маємо вдосталь власних майстрів, треба винищити всіх євреїв, жоден не мусить залишитися живим».

Якою могла бути реакція кожного чесного поляка після порції такої страшної і нещадної правди? Природно, в ту ж мить почали спрацьовувати якісь захисні механізми нації: хіба можливе таке в країні, яка вважається потерпілою стороною в боротьбі з Гітлером і втратила в тій війні понад шість мільйонів своїх громадян? Приклад Єдвабного, як і Радзилова та Вонсоша, свідчить: так, можливо, бо в Польщі, як у жодній іншій країні Європи, окрім нацистської Німеччини, був дуже сильний і живучий антисемітизм. Втім, це не вся правда про польський антисемітизм періоду німецької окупації. Здається, глибше за інших розкрив його парадоксальну природу відомий дисидент і публіцист, головний редактор «Газети виборчої» Адам Міхнік: «Поляки та євреї боролися проти Гітлера, а деякі поляки навіть рятували євреїв, хоча це загрожувало їм смертю». Ми знаємо сьогодні, що той, хто рятував євреїв, не тільки сам міг загинути, а й піддавав смертельній небезпеці всю свою сім’ю. І це не все: євреїв треба було надійно сховати не лише від гітлерівців, а й від сусідів, які могли донести фашистам про це. Той-таки Міхнік пише: «Таким чином, маємо справу з єдиним у своєму роді парадоксом: на окупованій польській території одна й та ж людина могла бути й антисемітом, і героєм руху опору, і рятівником євреїв. Написавши ці слова, відчуваю майже шизофренічний біль: я поляк, і мій сором від скоєного в Єдвабному — це сором поляка. Але я чудово розумію, що якби тоді перебував у Єдвабному, був би також убитий як єврей».

Правда про трагедію в Єдвабному, яка не могла пробитися до широкої громадськості крізь колючий дріт комуністичної ідеології й пропаганди і потім майже 10 років блукала ще в Третій Речі Посполитій, шокувала не лише Міхніка — поляка і єврея. В країні розпочалася широка громадська дискусія, зміст й акценти якої вийшли далеко за межі самої події. Вона триває і сьогодні, через півроку. Здається, немає і не було жодної серйозної польської газети, телеканалу чи радіопрограми, які не приділили б цій темі своєї уваги. Друга за впливовістю після «Газети виборчої» польська газета «Жечпосполита» опублікувала не лише авторський варіант книги Я.Гросса, а й надала свої шпальти його головному опонентові — історику Томашу Стжембошу. Активізувалося вивчення досьє «Єдвабне» і в Інституті народної пам’яті — спеціальній установі, що досліджує злочини проти громадян польської й інших національностей на території Польщі. Дискусія про Єдвабне стала, по суті, діалогом між мимовільними захисниками польського антисемітизму і представниками сучасного європейського мислення, які з повагою ставляться до кожного етносу. Якщо злодіяння, скоєне в Єдвабному, принципово не належить до Холокосту, то як же тоді його називати? Цілком очевидно, що формула «польського парадокса окупаційного періоду» А.Міхніка, що синтезує в собі і ворожість, і шляхетність, неспроможна пояснити того, що відбулося в Єдвабному. Неспроможна через неоднорідність польського антисемітизму того часу, що мав кілька рівнів, які не завжди збігалися. Був антисемітизм влади, антисемітизм костьолу й антисемітизм пересічних поляків. Тому Єдвабне — це не лише трагедія польських євреїв, а й трагедія тисяч, а може, й мільйонів поляків, які не відчували ненависті до своїх сусідів-євреїв, але мусили мовчати й остерігатися, стежачи за злочинами своїх співвітчизників. Вже згадувана тут Агнешка Арнольд, цитуючи заповіт Шмуля Вассерштайна, каже: «...страту в Єдвабному вершили близько 100 жителів, вони нажахали решту міста. Силу й відчуття безкарності убивцям дали німці, це поза всякими сумнівами. Решта не мали вибору, бо ситуація була проста: або ти з нами, або з євреями. Для людей, котрі стали пасивними свідками страти, а їх була більшість, то була трагедія. І такою вона залишається донині». Про живучість антисемітизму на периферії А.Арнольд також говорить дуже переконливо: «Ми геть не розуміємо, яка величезна різниця між «Праведником світу» у Варшаві, який гордо простує з піднятою головою, і «Праведником світу» у польській провінції, де свої заслуги він часто мусить приховувати...»

Така реальність. Такий учорашній польський антисемітизм. За його гріхи через кілька десятиліть довелося відповідати навіть співробітникам адміністрації президента Александра Квасьнєвського.

Польська дискусія про Єдвабне, а отже дискусія про польський антисемітизм, не могла не відгукнутися й за океаном. Йдеться не лише про відомі публікації у «Нью-Йорк таймс» чи збірку репортажів і матеріалів про Єдвабне, що у квітні привіз із собою до США міністр закордонних справ В.Бартошевський. Гучний скандал вибухнув у середовищі польської діаспори США. Її офіційний лідер Е.Москаль без жодних на те підстав звинуватив найвідомішого американського поляка Я.Новака-Єзьоранського — легендарного варшавського кур’єра і багаторічного директора радіостанції «Вільна Європа» — у колабораціонізмі з Гітлером. Справжня причина такого злісного випаду Е.Москаля полягає, природно, не в тому, що йому відкрилися якісь нові, досі невідомі документи, а в тому, що Я.Новак-Єзьоранський підтримав намір президента Польщі 10 липня нинішнього року попросити вибачення в народу Ізраїлю за злочин своїх співвітчизників. Я.Новак-Єзьоранський висловився в тому сенсі, що президент Александр Квасьнєвський у тяжкий для Польщі час своїм рішенням врятував моральний авторитет країни. Інакше оцінив намір президента відомий правий політик Антоні Мачеревич. У квітні він звернувся з позовом у варшавський суд із приводу того, що А.Квасьнєвський образив його честь і гідність поляка, кілька разів заявивши про готовність просити вибачення в євреїв за злочин у Єдвабному. На прем’єра Є.Бузека до суду ще ніхто не подавав, але саме йому належить висловлення: «Участь поляків у злодіянні в Єдвабному — незаперечна».

А може, поспішили політики, коли говорили такі слова? Тоді вислухаємо директора Інституту народної пам’яті професора Леона Кереса: «Навіть не ознайомлюючись з матеріалами процесу, але на підставі того, що вже відомо, можна стверджувати: поляки там були, були співучасниками страти. Можна, звісно, міркувати, хто надихав акції, чи була вона спланована...» І далі: «Вважаю, що я мушу бути з моїм народом у хвилини добрі й лихі. Зараз ми переживаємо ці останні... Не відчуваю як поляк відповідальності за те, що сталося в Єдвабному, але відчуваю за це в собі провину. І якщо хтось на мене нападатиме за те, що відчуваю і про що вголос кажу, відповідаю таким: ніхто не має права забрати в мене відчуття вини за те, що сталося 10 липня 1941 року».

Такі порахунки з власною совістю, вважає Л.Керес, має провести кожен поляк. А допоможе йому Біла Книга, яку незабаром видасть Інститут народної пам’яті. Там буде написано і про Єдвабне.

Майже за місяць до трагічної річниці в Польщі робиться багато, щоб наблизитися або розкрити повну правду про Єдвабне. Нещодавно завершено перший етап ексгумаційних робіт на місці страти євреїв, а також визначено зміст напису на пам’ятнику, що стоятиме на меморіальному комплексі. У ньому не згадується кількість жертв, а винуватцем злодіянь називається тільки німецький нацизм. Написом невдоволений посол Ізраїлю в Польщі Шевах Вайс, а легендарний і єдиний живий учасник повстання у Варшавському гетто Марек Едельман вважає, що до того, як у Єдвабне прийшов нацизм, «там уже були шовінізм і ненависть», і про це слід було б написати.

Це була і є, мабуть, найважча дискусія в польському суспільстві. Вона ще раз показала, які живучі давні стереотипи антисемітизму, властиві переважно людям старшого покоління і геть чисто відсутні в тих, хто щороку, у день пам’яті жертв Холокосту, з’їжджається сюди з усього світу, щоб пройти маршем живих дорогою смерті Освенцім—Біркенау.

Злочини проти людства не мають терміну давності. Не має його й людська пам’ять. Та для майбутнього світу важливіше, що людство навчилося вже вимовляти такі важкі, але неоціненні слова: «Просимо вибачення».

Ми почули їх 27 травня, коли представники польського єпископату у варшавському костьолі Всіх святих молилися за жертви Єдвабного і просили прощення у Господа Бога за скоєний гріх та безневинно пролиту кров. Немає жодного сумніву, що ці слова польська й міжнародна громадськість почують від вищої влади Польщі і 10 липня нинішнього року — у день 60-річчя трагедії в Єдвабному.