Брекзит залишився в минулому, цю сторінку історії перегорнули раз і назавжди? Анітрохи. Цього року зазначена проблема буде для Великої Британії, та й для Європейського Союзу, гострішою, ніж минулого, коли увагу перебрала на себе пандемія COVID-19. Угода, укладена під завісу 2020-го, за недоброю традицією, не остаточна й потребує подальшого доопрацювання, за її дужками залишилися суттєві питання, здатні підірвати хисткий компроміс між Лондоном і Брюсселем. А вже в самій Британії — і в суспільстві, і в політичному класі — згоди щодо цього документа (як, утім, і щодо всіх попередніх) чекати взагалі не доводиться.
І проблема не лише в останній угоді, та й не в усьому комплексі документів — і вже підписаних Британією і Євросоюзом і тих, які підпишуть у майбутньому. Головна проблема — відсутність чіткого розуміння нових реалій по обидва боки Ла-Маншу та готовності домовлятися саме на їхній основі.
Передусім помилковим був підхід ЄС до угоди з Лондоном із позиції звичайної брюссельської «бюрократичної політики». Так, це звичний підхід. Так, громіздка машина управління, яка має враховувати інтереси 27 держав, навіть у такій моделі зазнає природних труднощів. Але одна справа, коли набір формальних критеріїв і підхід «ось вам комплект вимог, виконуйте або йдіть геть» застосовується до кандидата в члени, — це виправдано тим, що без масштабної адаптації норм і підходів новий учасник об’єднання просто підірве його єдність зсередини. Але дотримуватися того ж принципу відносно члена ЄС, що йде, країни, адаптованої до взаємодії з правовим полем і управлінськими механізмами Євросоюзу ліпше, ніж більшість його членів, — явний перебір.
Британія потрібна Європейському Союзу не менше, ніж ЄС — Лондону. Для останнього зберегти тісні зв’язки означає зберегти статус у світі та пом’якшити кризу, пов’язану з Брекзитом. Але й для Євросоюзу цей зв’язок означає збереження місця у світовій політиці та стійкості в економіці. Мова не про ще одну східноєвропейську країну, яку доведеться роками «відгодовувати», щоб підтягти до середнього рівня об’єднання. Британія — одна з найбільших економік світу. Про її силу і стійкість свідчать не тільки сухі цифри ВВП і зовнішньоторговельного обігу, — значно важливіше те, що навіть болісний вихід із ЄС і масштабні втрати від пандемії не коштували їй місця в списку світових лідерів. А ще Велика Британія — ядерна держава, постійний член РБ ООН, лідер величезної Співдружності (хоча далеко не з усіма колишніми колоніями в Лондона дружба та цілковита злагода). У ЄС подібних ресурсів дуже мало, й точно не варто ризикувати їх втратою через брак політичної гнучкості.
Брекзит для Євросоюзу залишається найважливішим тестом на готовність виступати самостійним гравцем у світовій політиці, — а для цього потрібно не лише неухильно дотримуватися власних принципів, а й бути готовим переглядати їх там, де цього потребує ситуація, змінювати, ставлячи наріжним каменем результат. Поки що тест провалено: ЄС демонструє мінімальну гнучкість і високу інертність у роботі над угодами з Лондоном. Нинішній рік стане вирішальним просто тому, що далі зволікати вже не виходить: очевидно, що якщо «особливих відносин» не буде остаточно оформлено в найближчі місяці, Лондон змушений буде будувати відносини з ЄС на платформі звичайного добросусідства, без особливих привілеїв і довіри. Подальша невизначеність загрожує системною кризою і в економіці, й у політиці. Поки що на поступки йшов переважно Лондон, і можливості для нових у нього практично вичерпалися. Черга за Брюсселем: відійти від формального слідування правилам, піти на політичні компроміси, зробити поступки Лондону (так, поки що безпрецедентні, але необхідні) або втратити Британію.
Найближчі загрози для Британії більш приземлені, але не менш масштабні й небезпечні.
По-перше, не зупинилося руйнування економічного союзу між ЄС і Великою Британією. Так, деякі його елементи демонтують навмисне, як у випадку з регулюванням певних параметрів британського бюджету (саме «брюссельське управління» британськими грішми було однією з «червоних ганчірок» для прихильників Брекзиту). Фактично новий документ є поглибленою угодою про торгівлю, а значить, не буде не лише спільної економічної політики (що природно, адже Британія залишає об’єднання), а і обов’язкового узгодження спільних підходів у цій сфері.
Так, залишаються принципи й стандарти ЄС (багато які з них і надалі діятимуть у Британії), але це стосується тільки вже наявного масиву норм. Проблема виникає з новими, адже в сучасному світі фундаментальні зміни відбуваються часто, взяти хоча б онлайн-торгівлю. Саме в цих нових сферах, що займають дедалі більшу частку світової економіки, розбіжності накопичуватимуться і поглиблюватимуться. Багато в чому здатність Лондона й Брюсселя вирішувати такі питання залежить від того, як функціонуватиме Рада співробітництва (головна політична інституція двосторонньої взаємодії) і галузеві спецкомісії. Саме цього року стане зрозуміло, чи можуть ці інструменти бути ефективними й реагувати на нові виклики, або ж створений механізм поховає надії на успішне економічне співробітництво під купою нескінченних суперечок і погоджень.
По-друге, триває поглиблення розколу між центром і регіонами. До кінця минулого року втіленням цієї кризи стали проблеми лейбористів. Партію не перший рік лихоманить, і основні її проблеми пов’язані тепер із нездатністю знайти своє місце в Брекзиті. Лейбористи проти виходу з ЄС, але, поважаючи демократичний централізм, патріотично підтримують його «для демонстрації єдності нації»; вони за збереження спільного ринку, але голосують за демонтаж його складових, щоб досягнути хоч якоїсь угоди з Брюсселем. Недивно, що партія розвалюється, всередині неї вже діють фракції, які різняться поглядами одна від одної більше, ніж від інших політичних партій країни. Відхід Джеремі Корбіна нічого не виправив: новий лідер Кір Стармер теж не може навести мости між однопартійцями.
І все це було б проблемою однієї окремо взятої партії, якби лейбористи не були своєрідною сполучною ниткою для різних частин Британії. Лейбористська партія однозначно виступає за збереження єдності Великої Британії, а її популярність у Шотландії та Уельсі давала можливість цю ідею успішно просувати в регіонах. Із самого початку проєвропейська позиція лейбористів лише посилювала їхню привабливість для виборців. Але відсутність послідовності в питанні Брекзиту призвела до перетікання електорату до регіональних партій — також проєвропейських, але таких, що стоять на позиціях широкої автономії, якщо не незалежності. Консерватори стали для всіх втіленням Брекзиту (який у регіонах від початку не мав підтримки), а інші загальнонаціональні партії занадто слабкі, щоб підтримувати єдиний політичний дискурс у суспільстві. Лондонські політики й жителі регіонів що далі, то більше говорять різними мовами, і відсутність взаєморозуміння прямо загрожує єдності. Так, і цього року нового референдуму про незалежність (ані в Шотландії, ані будь-де) не буде. Але без зміцнення політичної та суспільної тканини Британії боротьба регіонів за самостійність лише посилюватиметься. Відновлення єдності, що дуже потоншала, — ще одне завдання нинішнього року.
Нарешті, по-третє, найочевиднішим мінусом Брекзиту на сьогодні є руйнування єдиного простору ЄС і Британії для звичайних людей. Нова угода вже визначила необхідність робочих віз для британців, що працюють у країнах Євросоюзу, аналогічних заходів вживе британська сторона. Суттєво ускладняться доступ до освітніх проєктів, надання медичних і соціальних послуг. Це удар не лише по британцях, а й по іміджу Євросоюзу як провідника прав людини та захисника інтересів простих громадян. Розчарування жителів по обидва боки протоки очевидне вже нині, і воно тільки наростатиме в міру того, як дедалі більша кількість людей стикатиметься з новими обмеженнями. Кредит довіри до політиків у цьому питанні невеликий, і нинішнього року перегляд рішень, які зачепили інтереси людей, має стати одним із пріоритетів триваючого Брекзиту.
Більше статей Віктора Константинова читайте за посиланням.