Підтримати
14 травня в Туреччині мають відбутися одночасно президентські і парламентські вибори — перші після переходу країни до централізованої президентської форми правління. Світові ЗМІ вже назвали їх головними виборами 2023 року, а експерти очікують рекордної — на рівні 85–90% — явки виборців.
Політичні ставки, як і градус напруги в турецькому суспільстві, високі як ніколи. Адже на кону не тільки ім’я нового (старого) президента, а й майбутнє політичної системи, суспільного устрою та економічної моделі розвитку Туреччини. Істотних змін можуть зазнати і відносини Анкари з партнерами по НАТО і ЄС, що матиме вплив на регіональну та європейську безпеку.
Чинний президент і незмінний лідер правлячої Партії справедливості та розвитку — Реджеп Таїп Ердоган є одночасно і творцем, і уособленням тієї системи, яка стала результатом його двадцятилітнього правління. Сильний лідер сильної держави, що йде своїм, «особливим» шляхом, не зважаючи на думку внутрішньої опозиції та міжнародних партнерів.
Для мільйонів пересічних турків він увійде в історію як людина, котра в далекому 2003 році очолила країну, знесилену фінансовою кризою, жахливим землетрусом та «хаосом» коаліційних урядів, і за два десятиліття вивела її у «вищу лігу» держав з авіаційними і ядерними технологіями (хай навіть російської АЕС «Аккую»), розвиненим оборонно-промисловим комплексом, національним електромобілем і авіаносцем із безпілотним винищувачем власного виробництва на борту. Для багатьох прибічників він запам’ятається як лідер, що на початку 2000-х «прибрав» шість нулів у турецькій лірі, створив «економічне диво» і змусив Вашингтон і Брюссель рахуватися з інтересами Анкари.
Тимчасом для опозиційного виборця сучасна «ердоганоміка» асоціюється з невиправданим заниженням облікових ставок на банківські кредити, рекордною інфляцією (офіційно 86% у 2022 р.), девальвацією національної валюти впродовж трьох років з 6 до майже 20 лір за долар США та жахливими наслідками землетрусу й корупції. Дедалі активніше втручання держави в усі сфери життя та відкат на шляху демократичних реформ непокоять в основному молодого виборця, тоді як переважна більшість населення (близько 80%) головними проблемами називає незадовільну економічну ситуацію і наплив сирійських біженців. Усе це — також частина політичного спадку Ердогана.
Голосування за опозиційного лідера Кемаля Киличдароглу, єдиного кандидата від шести партій різного ідеологічного спрямування — від світських націоналістів до ісламістів-консерваторів, — дає надію не лише на покращення економічного становища, а й на відновлення соціального миру у глибоко поляризованому суспільстві. Виходець із бідної багатодітної сім’ї, алевіт із курдським корінням, він зміг перетворити традиційні теми-табу в турецькому політикумі на свої переваги, об’єднавши навколо себе соціальні групи з різними політичними поглядами та культурними ідентичностями.
За кілька днів до голосування інтрига щодо можливого переможця не тільки зберігається, а й наростає.
Хоча міністр закордонних справ Туреччини нещодавно спрогнозував перемогу чинного президента вже в першому турі з результатом 52–53%, незалежні соціологічні компанії значно обережніші у своїх прогнозах. Більшість соцопитувань показують незначну перевагу на президентських виборах опозиційного кандидата Кемаля Киличдароглу, тоді як серед політичних партій із невеликим відривом лідирує правляча АКР.
Утім, різниця голосів у межах статистичної похибки свідчить про те, що наразі жодному з них не вдається набрати необхідних 50% + 1 голос для перемоги в першому турі. Отже, у країні не виключений другий тур голосування 28 травня. Ситуація могла би кардинально змінитися в разі відкликання своєї кандидатури ще одним, «технічним» кандидатом — Мухарремом Індже. Це дозволило би Киличдароглу консолідувати весь опозиційний та протестний електорат і перемогти вже в першому турі. Але схоже, що на такий крок колишній однопартієць Киличдароглу не готовий.
Не менш запеклою є й парламентська боротьба. Оскільки, згідно з соцопитуваннями, жодна з політичних сил чи передвиборних альянсів, які долають 7% прохідний бар’єр, не набирає абсолютної більшості, голосування з будь-якого питання потребуватиме широкої (ситуаційної) коаліції. «Золоту карту» за такого розкладу отримають прокурдські сили, які тяжіють до опозиції і на президентських виборах підтримують Киличдароглу, але до парламенту йдуть окремим блоком. Хоча в умовах «суперпрезидентської» системи правління повноваження парламенту значно урізані, такий калейдоскоп із різних партій і фракцій не обіцяє легкого життя. А деякі експерти навіть подейкують про високу ймовірність дострокових парламентських виборів задля уникнення політичної кризи.
Визначальними на цих виборах можуть стати голоси молодих виборців, які цього року вперше прийдуть на дільниці. Таких у країні понад п’ять мільйонів, і саме на них покладають найбільші надії представники прозахідної ліберальної опозиції.
Хоча «ліберальною» опозицію можна назвати дуже умовно, насамперед у питаннях економічної політики та внутрішньополітичних перетворень. Тимчасом у зовнішній політиці, наприклад у питанні повернення додому сирійських біженців, опозиція займає більш радикальну позицію, ніж чинна влада. Для цього Киличдароглу готовий миритися з режимом Асада значно швидше, ніж Ердоган, якому часто закидають нехтування демократичними цінностями та правами людини.
Так само не варто очікувати кардинальних змін і на інших напрямах. Кіпрське питання, непрості відносини з Грецією та Вірменією, значна увага тюркському світу, вочевидь, залишаться на порядку денному. Цього вимагатимуть не лише націоналістичні партії – молодші партнери по коаліції, а й націоналістично налаштований турецький виборець.
Загалом експерти єдині в тому, що найбільші зміни грядуть на західному фронті. Відмова від антиамериканської та антизахідної риторики, відновлення співпраці з європейськими партнерами та реанімація переговорів із ЄС, узгодження політики в рамках НАТО і розблокування заявки на членство в Альянсі Швеції — першочергові кроки, які опозиція обіцяє зробити в разі перемоги на виборах. Привертає до себе увагу і прагнення повернутися до програми F-35, окремим пунктом прописане у спільному меморандумі опозиційного альянсу. З програми розробки натовських винищувачів п’ятого покоління Туреччину виключили після придбання російських систем С-400, а отже скасування цих санкцій вимагатиме позбутися російських ЗРК. Нинішня влада на такий крок була неготова — чи то через тиск із боку Москви, чи то через бажання «провчити Захід». Як недавно заявив очільник МЗС Мевлют Чавушоглу, США зверталися до Туреччини з пропозицією передати «токсичні» для НАТО російські комплекси Україні, проте офіційна Анкара розцінила це як «втручання у внутрішні справи», а відтак відповіла відмовою. Навряд чи нова влада буде готова піти на такий крок, остерігаючись реакції з боку Москви, але за бажання компромісне рішення може бути знайдене.
Можна також сподіватися, що в разі зміни влади в Анкарі турецькі ЗМІ не ретранслюватимуть російські наративи про гегемонію Заходу та боротьбу Росії за «справедливий світовий порядок», а керівництво Туреччини посилить контроль за обходженням санкцій, як того вимагають партнери зі США та ЄС.
Водночас «дива» не відбудеться, тож не варто очікувати від нової влади приєднання до санкційних пакетів ЄС, перегляду Конвенції Монтре чи відмови від російського газу. Великою мірою політика балансування нинішнього керівництва Туреччини щодо України та Росії побудована на багатолітніх традиціях турецького нейтралітету, національних інтересах та широкому компромісі серед різних політичних сил і верств суспільства. Всі вони вимагають продовження політичного діалогу та економічної співпраці з Росією, хай і на нових, більш рівноправних умовах, як на тому часто наголошують представники опозиції.
Не слід також забувати, що головна опозиційна партія — Республіканська народна — була створена ще самим Ататюрком і має власну тривалу історію співпраці з країною «Совєтов». Контакти Мустафи Кемаля з радянськими генералами, кредити СРСР на розвиток турецької промисловості у перші роки існування молодої Турецької Республіки, захоплення російською культурою та інтелігенцією — це та спадщина, яка досі формує сприйняття Росії серед опозиційних кіл. Недавній лист-звернення Киличдароглу до учасників «експертної зустрічі» в Росії зі згадками про те, що він не поділяє «антиросійських настроїв у світі» і «расизм — це злочин проти людяності», змушує замислитися над «ліберальністю» турецької опозиції.
Нарешті, можлива зміна влади в Анкарі ставить питання і стосовно продовження тих ініціатив, які були започатковані за президентства Ердогана. Представники опозиції вже заявляли, що і підтримка проєктів у сфері військової промисловості, і зусилля Туреччини в рамках «зернової угоди» будуть збережені. Хоча успішність останньої багато в чому залежатиме від ефективності взаємодії нового турецького лідера з кремлівським диктатором.
За кілька днів до виборів усе ще важко спрогнозувати їх результати, але очевидно одне: партнерство з Україною — питання не партійної політики, а стратегічних інтересів Туреччини. Отже, має стати пріоритетом для будь-якої влади.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google