Ринок праці України: що потрібно зробити, щоб компенсувати неминучі втрати

Вітчизняний ринок праці пристосувався до тривалої війни — припинилося зростання безробіття, покращуються практично всі макропоказники, оптимістичнішими стали очікування й роботодавців, і політиків, і науковців. Хоча нам дуже далеко до ситуації мирних часів, однак динаміка є позитивною. Про те, як довго це триватиме, і що потрібно робити вже зараз пише Елла Лібанова, директор Інституту демографії та соціальних досліджень ім.Птухи НАН України, в статті – «Як змінився ринок праці у воєнний час: сьогодення та перспективи».

«Зрозуміло, що «невидима рука ринку» в ХХІ столітті зруйновану війною економіку не відновить. Зрозуміло, що воєнна поразка не змусить нашого агресивного сусіда відмовитись від прагнень шкодити нам у будь-який інший спосіб, зокрема відволікаючи потенційні інвестиції та кваліфіковану робочу силу. Зрозуміло, що план відновлення (план Пріцкер?!) має спиратися на наше власне бачення майбутнього України, її економіки, ринку праці. Зрозуміло, що нас очікує мільйонне (!) скорочення пропозиції робочої сили практично за будь-якого варіанту подальшого розвитку подій і невідповідність її кваліфікації потребам економіки», - пише автор.

Як можна компенсувати неминучі втрати?

Найочевиднішою відповіддю є зовнішня міграція. Справді, міграція є основним драйвером демографічної динаміки в Україні. І ми, безперечно, зацікавлені в тому, щоб українці не шукали кращої долі за кордоном. Очевидно, що передумовою є наближення якості життя до такої, як у розвинених країнах. Чи реально цього досягти найближчим часом? Навряд, це процес досить тривалий, але починати його слід. Проте варто зазначити, що міграційний обмін населення є невід’ємним складником глобалізованого світу, основним каналом обміну надбаннями цивілізації, від якого виграють і країни-донори, й країни-реципієнти. І зупинити принаймні еміграцію практично неможливо, хіба що опустити залізну завісу й відібрати у своїх громадян закордонні паспорти. Натомість треба прагнути, аби міграція була циркулярною, а не стаціонарною, тобто щоби люди виїжджали з країни на певний час (на навчання або роботу) й потім поверталися. Поверталися з новими знаннями, навичками, заробленими грошима.

Другий складник — імміграція, й країна-реципієнт має певні можливості для регулювання припливу іноземців, здебільшого шляхом квотування, за якого враховують і вік, і освіту, й професію, й сімейний стан. Але, знов-таки, запроваджувати квоти може тільки успішна країна, до якої багато людей прагнуть приїжджати.

В Україні впродовж багатьох років спостерігається зависока передчасна смертність, передусім чоловіків. Згідно з розрахунками, виконаними на базі 2021 року, 42% 20-річних чоловіків не доживають до 65 років (для порівняння: в сусідній Польщі цей показник становить 28%). Та й імовірність смерті в цьому віці для українських жінок дорівнює 19%. Чи можна задіяти ці величезні резерви збільшення трудового потенціалу? Безумовно, і є багато прикладів успішної діяльності в цьому напрямі — практично всі вони пов’язані з формуванням і поширенням стандартів здорового способу життя. Так, наслідки війни ще довго даватимуться взнаки, зокрема й у сфері громадського здоров’я, але резерви зниження смертності в Україні просто величезні.

Ще один напрям дій має призвести до підвищення рівня трудової активності українського населення, передусім жінок. Для цього необхідно максимально розвивати ринок побутових і соціальних послуг, зокрема пов’язаних із доглядом за дітьми, хронічно хворими й особами похилого віку. Можна скільки завгодно говорити про гендерну рівність і подолання гендерних розривів в оплаті праці, та допоки жінка має самостійно виконувати хатні обов’язки, цього досягти не вдасться. Так, окремі особистості досягають і далі досягатимуть великих успіхів, але нам потрібне масове розв’язання цих питань.

Отже, компенсацією зменшення кількості економічно активних осіб має стати не так активне залучення іммігрантів, як максимальна активізація українського населення й покращення якісних параметрів робочої сили, що включає насамперед поліпшення професійно-освітньої підготовки, створення можливостей і утвердження бажання українців здобувати нові знання й навички не тільки на початку трудової діяльності, а й упродовж усього життя.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Через війну скоротилась не лише чисельність працездатного населення, ринок праці змінився за всіма параметрами

Поширеною тезою останніх десятиліть є твердження про невідповідність освітньої підготовки вимогам ринку праці, про зависоку частку українців із вищою освітою. Але ми не маємо відмовлятися від масовості вищої освіти — це ознака цивілізаційного прогресу й людського розвитку, і не варто пристосовувати підготовку студентів в університетах до сьогоденної структури ринку праці, інакше ми втратимо й математиків, і філософів, і фізиків, і літераторів, які не потрібні сировинній економіці, але забезпечують розвиток суспільства. Інше питання, що якість освіти, й не тільки університетської, необхідно підвищувати, студенти мають право дізнаватися про нові течії в сферах, які вони вивчають. Проте це двосторонній рух. Викладачі можуть скільки завгодно підвищувати кваліфікацію, але якщо студенти вважають нормою списування, плагіат, плату за успішне складання іспитів тощо, про належну їх підготовку годі й мріяти. Насправді суспільство має усвідомити неприпустимість такого підходу й намагатися запобігати його поширенню від самого початку навчання в школі.

Реформи й освіти, й ринку праці, й медицини, й сфери соціальних послуг конче потрібні. Але наше майбутнє наразі формують не так реформи окремих галузей, як визначення пріоритетів (політичних, економічних, демографічних, екологічних, соціальних) розвитку України та її окремих територій, урахування територіальної диференціації, співвідношення важелів центрального та місцевого демократичного регулювання. Щось треба відкладати на майбутнє, проте готуючи правове й інформаційне поле вже зараз, щось можна запроваджувати, не очікуючи Перемоги.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Ринок праці України: безробіття стало застійним, зростає незадоволення занизькими зарплатами

Маємо нарешті усвідомити, що зростання ВВП, інфляція й дефіцит/профіцит бюджету не є метою розвитку. Метою розвитку має й може бути виключно розбудова країни з високою якістю життя населення (чистим безпечним довкіллям, можливостями для самореалізації, гідними доходами, високою тривалістю життя тощо), країни, де хочеться жити й пишатися її громадянством.

З іншими статтями автора можна ознайомитися за посиланням.