Професор Ігор ПОГРІБНИЙ: «Життя в західній науці — це контактний спорт»

19 листопада, 2010, 15:03 Роздрукувати Bипуск № 43, 19 листопада-26 листопада 2010р.
Відправити
Відправити

Хтось із великих сказав, що немає національної науки, як немає національної таблиці множення. Мабу...

Хтось із великих сказав, що немає національної науки, як немає національної таблиці множення. Мабуть, «відплив мізків» за кордон і справді не слід сприймати лише як негативне явище, адже багатьом українським вченим це дало змогу реалізувати свої здібності бодай на чужині. Втім, дедалі частіше озвучується ідея, що добре було б розробити і впровадити механізм повернення українських науковців на батьківщину. До речі, про це йшлося й на цьогорічній сесії загальних зборів Національної академії наук України.

Як живеться і працюється тим, хто ще на світанку української незалежності залишив батьківщину та рідні наукові установи? Про це — у розмові з Ігорем ПОГРІБНИМ, який виїхав, як писав його славетний земляк Василь Стефаник, «у далеку Гамерику».

— Пане Ігоре, зазвичай українські вчені приймають пропозиції закордонних наукових лабораторій після спільної роботи з тамтешніми фахівцями в рамках певного проекту. Як було у випадку з вами?

— На щастя — чи то на жаль, — мій випадок традиційний. Співпрацював з ученими США, потім разом подали заявку на грант до Американського ракового товариства. З початком фінансування роботи поїхав працювати у Штати за дворічною експериментальною програмою. По її закінченні ми успішно виграли ще низку грантів, які на той час добре фінансувалися.

Думка залишитися у США з’явилася в процесі роботи. Я ніколи не працював над тим, що мені не подобалося. Це — основне, що досі утримує мене від повернення в Україну. Жаль, але нiхто не кликав i не кличе...

У Штатах наші ідеї і пропозиції пiдтримувалися й фінансувалися «на ура» — це давало, та й дає, відчуття, що ти потрібен науці. Простий і, на жаль, типовий приклад: мiжнароднi науковi журнали досить часто запрошують пiдготувати оглядовi статтi з нашої наукової проблеми, коли ж сам пропоную це українським академiчним журналам — навiть не отримую вiдповiдi.

— Як починалася ваша наукова кар’єра за океаном?

— Спочатку був науковим співробітником у гранті від Медичного університету штату Арканзас. Із 1996 року почав працювати в Національному центрі токсикологічних досліджень США, де вже вісім років очолюю лабораторію епігенетики.

— Ви постійно живете в межах грантів?

— Жив і продовжую жити за загальновідомим правилом: неконкурентоспроможна наука нікому не потрібна. Лабораторія на 50% фінансується з бюджету. Решту 50% ми повинні заробляти самі. У нас чотири штатних співробітники, котрі працюють у межах бюджету. П’ятеро — або за грантами зі співробітництва, або за договорами із фармацевтичними компаніями чи іншими установами. Більше трьох років у лабораторії нікого не тримаємо.

— Чому?

— Причина банальна: якщо людина хоче і може чогось досягнути, то за три роки вона це зробить. Потім — рухатиметься далі...

— Кажуть, немає незамінних... Але якщо, скажімо, ви зацікавлені саме в цій людині?

— Звісно, із суто егоїстичних міркувань можна продовжити роботу з нею. Але підхід у нас такий, що співробітників не залишаємо на тривалий час: даємо можливість працювати в добрих умовах і отримувати задоволення від роботи (маю на увазі перш за все публікації в провідних міжнародних журналах). Коли молоді науковці стають на ноги — їх тримати не можна, бо позитивно це на них уже не вплине.

— Який річний бюджет очолюваної вами лабораторії?

— Варто сказати, що наш центр, порівняно з університетами, має велику перевагу. Торік на фінансування лабораторії було витрачено 150 тис. дол. Зауважу, це лише на найнеобхідніші реактиви (ми не купували дорогого обладнання). Перевага центру в тому, що користуватися дороговартісними приладами, які є в ньому, може кожен його працівник. Це дає можливість раціональніше використовувати кошти для експериментальної роботи. Правда, потрібно інколи переходити з однієї лабораторії (чи будинку) в іншу... В академічних установах такого немає: якщо апаратура придбана на чийсь грант — це означає, що користуватися нею може тільки здобувач гранту.

— Що саме входить у коло ваших наукових інтересів?

— Насправді напрямів багато. Але все своє життя я досліджую проблеми онкології. Епігенетика — один із найперспективніших напрямів сучасної біології. Основна ідея, над якою працює лабораторія, — розроблення методики для ранньої діагностики шкідливих речовин навколишнього середовища, в тому числі продуктів харчування, які можуть провокувати появу в людини онкологічних захворювань.

— Поділіться останніми ідеями своїх досліджень...

— Усі напрями наукових досліджень, над якими зараз працюємо, зводяться до епігенетичної теорії появи раку. Вона, на відміну від класичної, котра ґрунтується на виникненні генетичного пошкодження, скажімо, в одній або декількох клітинах, стверджує, що епігенетичні зміни під впливом зовнішнього середовища — чи то забруднення повітря, води, чи забруднення землі у вигляді миш’яку, пестицидів — викликають захворювання в кожній клітині. Це не означає, що кожна з них обов’язково буде раковою. Це означає, що клітина епігенетично змінена. Якщо усунути чинник, який зумовив зміни, клітина може повернутися в попередній стан. А може... і не повернутися. Але перевага цього підходу в тому, що набагато простіше виявляти в клітинах епігенетичні зміни, ніж шукати одну мутацію.

Сьогодні є дуже багато даних — навіть не експериментальних, а вже епідеміологічних досліджень, які показують, що епігенетичні зміни — це, фактично, перехідні зміни, аналогічні тим, котрі є в раковій клітині. Суть у тому, що, коли своєчасно запобігти змінам (тобто усунути чинник), це мине непомітно, бо епігенетичні зміни — зворотні зміни. Доти, доки вони не закріпилися, не перейшли в іншу фазу — коли стають уже незворотними.

У результаті таких робіт виникла інша ідея, яку ми надзвичайно широко досліджуємо. Йдеться про необхідність поєднати епігенетичні та епідеміологічні дослідження. Кожна людина характеризується своїм специфічним епігенетичним профілем. Якщо цей профіль буде скомпрометований, дуже велика ймовірність, що даний індивідуум стане чутливішим до виникнення того чи іншого захворювання.

— Чи можна вже говорити про конкретні результати цієї роботи?

— Звісно. Найперше — це те, що програма ракового епігеному людини дуже активно розвивається. Ми хочемо розробити ранні діагностичні біомаркери, які б дали змогу визначати появу тієї чи іншої недуги. Нині для діагностики деяких видів раку вже використовують епігенетичні маркери, що показують схильність тієї або іншої категорії людей до розвитку захворювань. Наприклад, за результатами досліджень, проведених у Європі, зокрема в Голландії, точно було показано, що в людей, котрі палять і в котрих паління викликає епігенетичні зміни, набагато вищий ризик через 20—30 років захворіти на рак. Більше того, епігенетичні зміни в людей, котрі прийшли на обстеження (поки що без жодних морфологічних ознак хвороби), з імовірністю до 80% прогнозують виникнення раку печінки через 15—20 років. Тобто цей напрям розвивається дуже інтенсивно.

Не менш перспективний напрям епігенетичної терапії, який дає змогу коригувати такі порушення. До речі, тут ми б хотіли об’єднати можливості нашої лабораторії та Інституту експериментальної патології, онкології і радіобіології ім. Р.Кавецького НАН України.

— Давно співпрацюєте з Інститутом імені Кавецького?

— Уже десять років. Головна проблема, яка стоїть перед нашими колективами, — необхідність запобігання захворюванню на рак. Тому спільними зусиллями хочемо створити міжнародну лабораторію. Спільно зі співробітниками Інституту імені Кавецького опублікували в міжнародних журналах декілька праць із різноманітних епігенетичних аспектів злоякісного росту.

— Пане Ігоре, наскільки рівень життя у країні, яку ви обрали для себе, залежить від національності і громадянства?

— З такими проблемами не зіштовхувався жодного разу. Життя в західній науці — це контактний спорт, зі своїми правилами, часом досить жорсткими. Тут немає часу й місця на безпідставне фантазування та ілюзії. Якщо гранти не затверджені, то лабораторії просто закриваються. Зараз дуже багато лабораторій спорожніли — через світову кризу, яка зачепила й науку. Але для тих, хто працює над конкурентоспроможними проектами, проблем оплати праці у зв’язку з громадянством чи національністю не виникає.

— Що зберегли в родині з українських традицій?

— Абсолютно все. Діти знають, що за вікном — Арканзас, а в будинку — Івано-Франківськ...

— Як ви вважаєте, за яких умов українська наука матиме майбутнє?

— Наука не повинна залежати від політики. Це неправильно. Скажімо, у США дуже багато приватних наукових фондів. В Україні це тільки починається.

А ось щодо того, який відсоток фінансування учених має брати на себе держава, а скільки вони мають заробляти самі, — я б запропонував оптимальний варіант — 50х50. Звісно, у слабкій країні наука без державної підтримки не виживе.

Об’єктивка «ДТ»

Ігор Погрібний — завідувач лабораторії епігенетики Національного центру токсикологічних досліджень США, доктор, професор.

Родом з Івано-Франківська, там закінчив медичний інститут. Захистив дисертацію в Київському медичному інституті ім.О.Богомольця за двома спеціальностями — «біохімія» та «онкологія». Працював на кафедрі біохімії Івано-Франківського медінституту.

Related video

З 1992 року живе і працює у США. За словами колег, один із найуспішніших і найбільш цитованих учених серед колишніх українських науковців.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК