ГРАНД ГЕОМЕТРІЇ 25 СІЧНЯ — СОРОК ДНІВ ВІД ДНЯ СМЕРТІ АКАДЕМІКА ОЛЕКСІЯ ВАСИЛЬОВИЧА ПОГОРЄЛОВА

На початку 80-х років Американське математичне товариство видавало серію книжок під загальною назвою «Видатні математики ХХ століття». Том із монографією харківського вченого Олексія Васильовича Погорєлова «Проблема Монжа—Ампера» вийшов під номером 4. На суперобкладинці — фотопортрет автора й стисла анотація, в якій він був названий «найбільшим геометром ХХ століття». Саме так оцінили внесок нашого земляка в розвиток геометрії — однієї з найдавніших наук на Землі.

Важко зробити достойний словесний портрет людини такого масштабу, вдвічі важче робити це нині — коли свідомість ще не звикла до непоправної втрати...

Початок біографії О.Погорєлова досить типовий для його покоління. Він народився 3 березня 1919 року в маленькому місті Короча Білгородської губернії у простій сім’ї Василя Стефановича і Катерини Іванівни Погорєлових. Приблизно через десять років після народження сина сім’я переїжджає до Харкова. Батьки маленького Альоші працювали на будівництві Харківського тракторного заводу. По завершенні будівництва батько став там працювати ковалем. Довго жили в крихітній, відгородженій від сусідів клітинці бараку. Ліжок на всіх членів сім’ї бракувало, і батькові доводилося спеціально ходити на третю зміну, щоб Альоша та сестра могли вночі нормально спати.

У травні 1937 року учень 10 класу середньої школи №80 Олексій Погорєлов перемагає на міській олімпіаді юних математиків. Друзі дитинства згодом нагадали йому на одному з ювілеїв, що він ще тоді заробив у середовищі однокласників прізвисько Паскаль. Талановитого юнака помітили й запросили навчатися на фізико-математичний факультет ХДУ. Непрямим свідченням його незвичайності як студента є такий факт: 1941 року з початком Великої Вітчизняної війни Погорєлова призивають в армію. Відповідно до спеціального наказу Сталіна, з найобдарованіших студентів природничо-наукових відділень формуються групи, які відсилають до Військово-повітряної академії ім. Жуковського — в один із найелітніших військово-навчальних і наукових центрів Радянського Союзу. Погорєлов потрапив у таку групу.

У 1943—1944 роках Олексій Васильович як слухач академії проходить стажування в діючій армії. По закінченні академії 1945 року його посилають на конструкторську роботу в знаменитий Центральний аерогідродинамічний інститут (ЦАГІ). Там молодого спеціаліста «прикріплюють» до вивезеного з Німеччини конструктора, від якого він довідався про секрети конструкції перших у світі балістичних ракет «ФАУ-2». Одночасно Олексій Васильович заочно навчається в аспірантурі Математичного інституту МДУ. У ті роки остаточно сформувався рідкісний сплав рафінованого математика, який вивчає абстрактні проблеми геометрії «у цілому», та інженера-конструктора, що має справу з конкретним «залізом».

Нефахівцеві дуже важко сформувати уявлення про дослідження Погорєлова. Зазначимо лише, що наш видатний земляк зміг розв’язати задачі, сформульовані найбільшими математиками ХIХ і початку XX століття: Коші, Дарбу, Гільбертом, Вейлем, Мінковським, Кон-Фессетом і Бернштейном. 1960 року Погорєлов стає дійсним членом АН УРСР і членом-кореспондентом АН СРСР.

Того самого року в Харкові організовується Фізико-технічний інститут низьких температур, і Погорєлов очолює в ньому відділ геометрії у математичному відділенні. Тут він пропрацював 40 щасливих років. Відтепер каскад його блискучих робіт виходить зі стін ФТІНТу і відзначається Ленінською премією (1962 р.) та Державною премією УРСР (1973 р.). 1976 року Погорєлов стає академіком АН СРСР. У ті ж роки створює новий напрям у механіці та геометрії — геометричну теорію стійкості тонких пружних оболонок. Навіть школярам відомо, що доведення в геометрії звичайно мають абстрактний характер — адже математика оперує ідеальними поняттями, а не матеріальними об’єктами. Та трапляються поодинокі випадки, коли можлива дослідна перевірка теоретичних побудов. В ФТІНТі вирішили складне технічне завдання — методом вакуумної конденсації було виготовлено дуже тонкі металеві оболонки, механічна поведінка яких при різних видах навантаження повністю підтвердила теорію Погорєлова.

Інженерний талант Погорєлова знову яскраво виявився у 70-ті — на початку 80-х років, коли він успішно співпрацював із конструкторами ФТІНТу й машинобудівниками під час створення унікальних кріотурбогенераторів та надпровідних двигунів. На жаль, політичні та економічні катаклізми, що виникли згодом, перервали розвиток перспективного напряму. Результати тих прикладних робіт було використано у двох впроваджених авторських свідоцтвах, про ці розробки чимало писалося в широкій пресі. Менш відомо, що як всебічно обдарована людина Олексій Васильович ще в 50-ті роки отримав два авторські свідоцтва у сфері кольорової фотографії. І вже зовсім не був відомий (державна таємниця!) ще один, дуже короткий епізод у його науковій біографії. Напередодні переходу у ФТІНТ Погорєлов кілька місяців працював в Українському фізико-технічному інституті (УФТІ). Там він ніби між іншим (зовсім випадково довідався про цю задачу!) розв’язав важливу технічну проблему, пов’язану зі створенням ядерної зброї. Талант — він скрізь талант.

А скільки його оригінальних технічних ідей не було доведено до отримання офіційного визнання, оскільки це потребувало чималих клопотів та зусиль найчастіше зовсім нетворчого характеру! У тому числі безінерційна спінінгова котушка, незвичний плуг, двигун внутрішнього згоряння принципово нової схеми.

Та головною справою його життя, безперечно, була чиста математика, геометрія. Цілу бібліотеку — близько 40 монографій, перекладених мовами багатьох народів світу, залишив Олексій Васильович. Серед них є дуже різні за рівнем доступності. Так, якщо книжка, згадана на початку цієї статті, розрахована на вузьке коло фахівців, то вузівські підручники геометрії написані для десятків тисяч студентів-математиків. А за підручником геометрії для середньої школи (перше видання вийшло 1972 року) навчалися десятки мільйонів радянських школярів і продовжують навчатися діти на всьому пострадянському просторі.

Олексій Васильович не залишався осторонь суспільно-політичного життя, хоча членом КПРС не став, попри багаторазові умовляння. Починаючи з 1971 року, його чотири рази обирали депутатом Верховної Ради УРСР. Свої депутатські обов’язки він акуратно виконував, приймав виборців, вирішував їхні питання.

У своїх побутових звичках Олексій Васильович був чоловіком трохи консервативним, не піддавався впливу моди, а над усе цінував зручність, добротність та надійність. Занурений у науку, він продовжував носити калоші в ті роки, коли для більшості городян вони вже стали прикметою вчорашнього дня. Студенти інколи підсміювалися над улюбленим професором. Водночас його консерватизм не був синонімом старомодності, він мав особливий, шляхетний відтінок — свій стиль. Завжди підтягнутий, гарний високий чоловік із глибоким зосередженим поглядом вирізнявся в потоці вуличних перехожих «лица необщим выраженьем».

Міською легендою стала його «Победа», куплена на Сталінську премію 1950 року. Всесвітньо визнаний учений мав можливість за бажання міняти автомобілі частіше, ніж один раз на 35 років. Та він любив свою «Победу» і не поспішав із нею розлучатися. Сам порпався у двигуні, удосконалював конструкцію. Неподалік будинку, в якому жив академік, на трамвайній зупинці «Держпром» стояв інформаційний щит ДАІ Дзержинського району. На початку 80-х на ньому довго висіла фотографія тієї «Победы» з піднятим капотом, виднівся нахилений над мотором інспектор, а поруч стояв Олексій Васильович із обличчям людини, впевненої у собі й у своїй вірній «конячці». Підпис під фотографією сповіщав: «Победа» професора Погорєлова проходить щорічний техогляд, як завжди, без зауважень».

Попри поважний вік, інтенсивність праці Олексія Васильовича залишалася високою: він щодня приходив у свій робочий кабінет, проводив наукові семінари, публікував нові праці. 1987 року його удостоєно премії ім. Крилова української Академії наук, а 1998 року — імені Боголюбова. Це були премії зовсім не за колишні заслуги, як інколи трапляється, «за інерцією». Напередодні свого вісімдесятиріччя Погорєлов вирішив так звану «проблему О.Александрова», сформульовану видатним радянським геометром у середині 30-х років. Сам Погорєлов, до речі, вважав себе учнем Александрова.

На ювілейні дати працівники інституту, як люди творчі, завжди намагалися зробити Олексієві Васильовичу якийсь приємний сюрприз. Усе це обставлялося жартами та обігравалося відповідно до обставин. Найнестандартнішим подарунком до 75-річчя академіка був 50-кілограмовий мішок цукру. Пограбований державою дочиста разом із усім народом, академік теж став купонним «мільйонером». Розчулений ювіляр сказав: «Ну, прямо як Ленін Павлову...»

2000 року померла кохана дружина Тамара Іванівна, єдиний син із сім’єю жив у Москві. Олексій Васильович залишився сам. Для його московських колег з Інституту математики ім. Стєклова умовити харків’янина Погорєлова стати москвичем було мрією протягом, можна сміливо сказати, півстоліття. Ще 1999 року з їхньої подачі президент Б.Єльцин спеціальним указом подарував Погорєлову російське громадянство. Російська Академія наук, з огляду на дорожнечу житла в Москві, виділила кошти, щоб купити для нього квартиру. І ось мрія московських математиків нарешті збулася: змінилися сімейні обставини, що підштовхнуло Олексія Васильовича 2000 року все-таки переїхати до Москви. У рідному ФТІНТі тепло попрощалися з найбільшим ученим і одним із найстарших працівників інституту. Очі Олексія Васильовича зволожилися, коли він залишав улюблений кабінет, у якому було написано стільки чудових праць.

На превеликий жаль, останній, московський період життя і творчості нашого видатного земляка, почесного громадянина міста Харкова Олексія Васильовича Погорєлова був коротким. 20 грудня 2002 року на одному з московських кладовищ найближчі учні, друзі та колеги знову прощалися зі своїм учителем. Цього разу назавжди... Великий геометр минулого століття не надовго пережив своє ХХ століття.