Всесвітній яєчний переполох

«2010 рік. Міністр фінансів Росії Олексій Кудрін заявив, що росіянам нічого остерігатися кризи. Остерігатися треба було раніше, а тепер остерігатися вже пізно».

Інтернет потроху заповнюється такими жартами, автори яких, швидше за все, — працівники компаній, котрі поступово втрачають роботу, але ще не отримали повідомлення про звільнення.

Можна вправлятися в дотепах далі, але не хочеться. Бо, як мені здається, сміятися можна з чого завгодно — страшного чи потворного, негарного чи нахабного, але — знайомого. А ось те, що стосується фінансової кризи, сприймається нашими громадянами як щось таке далеке... Ну, як далека від одеського двірника Лондонська фондова біржа. Чи, на кращий випадок, як тимчасові прикрощі, пов’язані з діями неврастеніків, котрі скупили всю валюту в банках.

Так, ми ж бачили цих малодушних, як вони 2004 року перед виборами теж бігли вилучати вклади в банках, а потім, після оперативної роботи Арсенія Яценюка, повертали їх назад, соромлячись власного поспіху.

Паніка закінчиться, і все буде як і раніше. Зарплати поволі зростатимуть, ціни — теж, але до цих прикрощів ми вже звикли і звично картатимемо за це владу. Банки за місяць оговтаються і знову почнуть видавати кредити на квартири, машини, мікрохвильовки та мобільні телефони. Вкотре нічого не зміниться. Адже в нас давно вже нічого не змінюється, незалежно від того, хто там при владі. Приблизно так?

Є одна новина, і вона погана. Старого світу більше нема. Звісно, зміна світів не відбулася за одну ніч або ранок, як це було 11 вересня 2001 року. Взагалі-то, жаль, що вона не відбулася саме за один день. Старий світ зникає повільно, але тяжко, як довго і болісно помирає хворий від раку. Новий так само народжується — повільно й тяжко.

І Україна є частиною цього світу, хоч би як прем’єр-міністр заспокоювала народ, що наша країна не інтегрована у світову фінансову систему і їй нічого не загрожує.

Певно, радники не пояснили вчасно Юлії Володимирівні, що не загрожувати ця криза може лише пастухові в монгольському степу.

Криза не може не загрожувати країні, приватний сектор якої напозичав валютних кредитів на 35% ВВП (за оцінкою агенції S&P).

У якій дефіцит рахунку поточних операцій у доларах лише за перше півріччя 2008 року зріс ушестеро — до 7% ВВП, і ця цифра безперервно зростає.

У якій платежі за рахунком поточних операцій і погашення зовнішнього боргу за наступних 12 місяців у півтора разу перевищують золотовалютні резерви (за даними тієї ж агенції).

В якій тільки за вісім місяців нинішнього року від’ємне сальдо торгового балансу — 12,5 млрд. дол.

У якій близько 40% банківської системи належить іноземному капіталу.

Нарешті, у якій металургія, орієнтована переважно на експорт, є одним із основних роботодавців і донором, як мінімум, місцевих бюджетів та Пенсійного фонду.

А світова економіка сама перебуває у стані тривалої й тяжкої фінансової кризи, яка, наскільки можна судити, перейде в рецесію. А це — спад. Для довідки: «тривала криза і спад» означає не два місяці, а роки.

Під час цієї кризи вже завалилися інститути, що вважалися вічними стовпами світового ринку. Перестали існувати інвестиційні банки. У кілька разів зменшилася вартість активів найбільших компаній світового бізнесу.

Спочатку фондова, потім фінансова, а тепер макроекономічна криза перевертають світову економіку. Коли про це писатимуть книжки, хронологію її почнуть, звісно, з американської програми «Перший будинок», винайденої адміністрацією США для розселення іммігрантів та найбідніших прошарків населення.

Цим прошаркам видавали завідомо безповоротні кредити, під які потім випускали цінні папери, що їх потому запускали в обіг, змішували проблемні з непроблемними тощо.

Однак тепер уже не суть важливо, з чого все почалося. Дедалі популярнішою стає точка зору, відповідно до якої світова фінансова система все одно завалилася б — якщо не від іпотечної кризи в США, то від іншого поштовху. Оскільки ж причини світової кризи не є доконечним предметом цієї статті (про це щодня пишуть у всьому світі), пошлемося лише на думку колишнього заступника міністра фінансів США Пола Крейга Робертса.

На його думку, вся проблема в тому, що обсяг боргів у світі значно перевищив вартість майна. «Декретні гроші, часткове банківське резервування, борги за кредитними картками, а також різні форми використання позикових коштів для інвестування — все це призвело до того, що віртуальні фінансові активи перевищили реальні активи у їх основі. В результаті виникла ситуація, коли боргів стало більше, ніж майна».

Ще один глобальний чинник, який згадують дедалі частіше: гроші перестали відбивати реальну, а не віртуальну вартість товарів, послуг, а також суб’єктів бізнесу.

Що це означає? Припустімо, компанія А розміщує свої цінні папери на фондовій біржі, і їх стартова ціна приблизно відповідає реальній вартості компанії, що формується, виходячи з вартості її активів, рівня її прибутку, становища на ринку тощо.

Далі її цінні папери починають жити власним життям, падають і зростають, базуючись на кон’юнктурі попиту на них, що може бути як об’єктивним (пов’язаним із очікуванням, наприклад, високих прибутків), так і суб’єктивним — штучно створеним хедж-фондами або самою компанією.

Коливання капіталізації далі використовують, отримуючи кре­дити, продаючи облігації, працюючи з іншими інструментами ринку. Для цього вдаються також до надування обігу, який, у свою чер­гу, дозволяє залучати нові гро­ші, і зрештою вартість компанії вже не має нічого спільного з реальністю. І таких випадків у світі виявилося багато. Занадто багато.

Ми надто швидко взяли за істину постулат — «кожна річ коштує стільки, скільки за неї можуть заплатити». Це цитата Ма­люка з відомого оповідання Джека Лондона «Яєчний переполох». Якщо пригадуєте, Чарлі Скажений таки мусив заплатити по 10 доларів за яйце для його коханої міс Люсіль Ерол, хоча красна ціна була йому рівно два долари.

Правда, яйця, як з’ясувалося, були тухлі, «яєчний трест» лопнув, Смок і Малюк втратили на операції 16 тисяч доларів і заприсяглися більше не шахраювати з метою блискавично розбагатіти.

* * *

Вогонь, як відомо, можна загасити двома способами — водою і перекриттям доступу повітря до його джерела. У світі пожежі гасять водою, максимально забезпечуючи доступ банків до ліквідності, або, простіше кажучи, до грошей. У світі розблоковують застопорене міжбанківське кредитування. Держави вливають у банківську систему кошти платників податків, з одного боку — дозволяючи системі хоч якось працювати, з іншого — поширюючи кризу на державні фінанси та макроекономіку. Загаль­ний обсяг виділених на це ресурси у світі сягнув 3 трлн. дол.

В Україні Нацбанк вирішив закрити кришку, максимально ускладнивши вимивання коштів із банків. Зробивши таку своєрідну фотографію. Як короткочасний протипожежний захід — засіб допустимий. Але, як цілком справедливо зазначив глава Ради НБУ Петро Порошенко, причини кризи лежать не тільки й не стільки в банківській сфері.

Списувати всі українські проблеми тільки на світову кризу не потрібно, це далеко не вся правда. Очевидно, що в країні протягом останніх років виникли значні диспропорції. Йдеться насамперед про необґрунтоване споживання.

У країні зростала зарплата бюджетників, але не зростала про­дуктивність праці. У країні велетенськими темпами (на 64% в рік) зростало кредитування, незважаючи на зростання кількості проблемних позичальників. Дохо­дило до того, що банки закладали неповернення кредитів на рівні 30%, і при цьому кредитування все одно було їм вигідне. Від­так ще 2007 року обсяг кредитів сягнув майже 11 млрд. дол.

У зв’язку з припливом незароблених грошей у країні зростали ціни на товари та послуги, призначені як для середньо забезпечених громадян, так і для багатих.

Зростала в ціні нерухомість, накручена іпотекою, внаслідок чого ціна маленької київської квартири сягнула рівня ціни середнього будинку у Велико­британії. Нереальні ціни на квартири, своєю чергою, дозволяли банкам переоцінювати застави позичальників. Ще влітку, аналізуючи кре­дитний портфель в одному банку, аудитори запитали: «А на якій підставі ви оцінили квартиру на вул. Ярославів Вал у 1,5 млн. дол.?» — «Ми читали газету «Авізо», — відповіли їм у банку.

У країні в цілому не сформувався внутрішній ринок, а зростання імпорту вимивало з країни гроші. І це справді не проблеми банків. Так, вони доклали рук до сучасної кризи, але не тільки й не стільки вони. До неї причетні і великі власники підприємств, у тому числі ГМК. Розбещені зростанням у 2007 році цін на метал, вони не модернізували підприємств, орієнтованих усе ще на експорт.

До цього причетні уряди, які в часи піднесення насолоджувалися електоральним успіхом і не працювали над створенням внутрішнього ринку.

До цього причетні чільні політичні сили в цілому, які знищили політичну стабільність і забезпечили нам життя від виборів до виборів з обов’язковою роздачею матеріальних благ.

У результаті світова рецесія вдарить по Україні значно болючіше, ніж по багатьох інших країнах. Пом’якшити цей удар хоч якось може МВФ, від якого Ук­раїна, за неофіційними даними, хоче отримати 9 млрд. дол. При цьому слід мати на увазі, що таких, як ми, у МВФ багато.

* * *

Дивні справи бачимо в інформуванні населення про те, що від­бувається і відбудеться в економіці. Банкіри різних рівнів щодня співають колискові, повідомляючи народові, що, попри деякі проблемки, «в остальном, прекрасная маркиза, все хорошо».

Так, їм усім дуже треба уникнути атаки на депозити. «Промайнула чутка, що завтра зникнуть яйця. Всі побігли купувати яйця, і вони зникли сьогодні», — сказав 1985 року Михайло Жванецький.

Зрозуміло, що паніка здатна вбити будь-яку банківську систему, і чим її менше, тим краще для всіх. Але, як видається, народ заслуговує на те, щоб із ним говорили чесно. Хоча б тому, що, обдуривши тепер, ця й наступні влади ще довго не поновлять довіру людей до них самих та банківської системи. Адже довіра заробляється роками і може бути втрачена в лічені місяці.

Ні, не треба прогнозувати катастрофу — це буде так само нечесно. Ніхто у країні, та й у світі, не здатен зараз передбачити дальший перебіг подій досить професійно, хоча б тому, що ніколи з кризою такого масштабу не зіштовхувався. Але слід прямо сказати: світ змінився. Ми всі мусимо навчитися жити відповідно до своїх достатків — як країна в цілому, так і кожна людина зокрема.

Країні в цілому треба перестати обманювати економічні закони й не платити незароблені гроші, вилучаючи їх потім у населення нереальними цінами.

Банки мусять зізнатися, що вони перетворилися із фінансових посередників на де-факто емісійні центри.

Кожна людина зокрема повинна уважно зважити всі свої доходи й витрати, відмовитися від того, від чого можна відмовитися.

Ті, в кого заощаджень немає, втратять менше. Але якщо немає заощаджень, потрібно триматися за джерела доходів наскільки це можливо, — адже скорочення не за горами, і ви мусите бути дуже потрібні вашому роботодавцю.

Ті, у кого заощадження є, мають усвідомити: криза — не час примножувати статки, а час їх зберігати.

І всі разом мусять, не панікуючи й не тішачи себе мріями, зрозуміти — попереду скрутні часи.

* * *

А тим часом керівники нашої країни азартно захоплюють суди, намагаючись то призначити, то скасувати, то відстрочити вибори.

І РНБО першочергово вирішує питання виділення коштів із резервного фонду на вибори і тільки в другу чергу обговорює, як же цій країні вижити, коли падає світова економіка.

Києвом ходять різні люди, гуртуються в добровільні товариства типу ради при голові Верховної Ради і дискутують на тему, як жити далі.

Олігархи ходять кабінетами президента й прем’єра і намагаються вирішити проблеми своїх підприємств. Їх можна зрозуміти — кожен рятується як може.

Нічого не робить тільки дер­жава і державна влада в цілому. Скажемо прямо — чи через нерозуміння, чи через непоінформованість, чи через повну безвідповідальність влада не виконує своїх прямих обов’язків. Її прямим обов’язком було — потурбуватися про цю проблему, як мінімум, на початку вересня. І не просто потурбуватися, а створити робочі групи бодай із моніторингу ситуації у світі, дій урядів та центробанків, знаходити в цих діях раціональні для України ідеї, пропонувати їх керівництву країни, яке, своєю чергою, мусило діяти.

А в нас хтось занепокоєний проблемою не допустити прем’єр-міністра на президентські вибори, хтось намагається опустити ще нижче рейтинг президента, хтось чекає, коли вони знищать одне одного, щоб на цій хвилі повернутися в кабінет прем’єр-міністра.

Та навіть у цьому є неув’язоч­ка. Якщо вже вони так стурбовані своїми політичними перспективами, то наразі мають думати не про те, як обігнати на повороті конкурента і взяти владу, — а як не опинитися в керівному кабінеті наступного року! Думку про те, що посада прем’єр-міністра, як найяскравіша й найдійовіша, впливає на електорат магічно, слід забути. Впливає. В часи зростання, а не падіння.

І хто б їм пояснив, що рецесія (падіння) передбачає, серед іншого, зменшення державних витрат, у тому числі заморожування зростання зарплат і пенсій?

А якщо все ж таки захочеться ощасливити народ грішми, то це призведе всього-на-всього до емісії й різкої, а не такої, як тепер, девальвації грошової одиниці.

Чи хтось думає, що він запровадить командну економіку і скаже цінам «Стояти!»? Може. Але тоді повернеться товарний голод, «чорний ринок» і всі принади початку 90-х.

Звісно, кожна з конкуруючих сторін може хоробро кинутися на амбразуру за принципом «у політиці перемагають сміливі й відчайдушні» і «ми не боїмося труднощів, вони нас загартовують». Гід­не поваги. Але, перш ніж кидатися, варто хоча б окреслити масштаб проблеми і зрозуміти, що ж це за труднощі, яких ми «не боїмося».

Наступного року країні знадобляться справді антикризові менеджери. Не ті, котрі створюють бурю у склянці води, щоб утопити в ній політичного конкурента, а справжні антикризові менеджери. Люди, які претендують на керівництво країною у 2009 році, повинні чітко розуміти, що на цьо­му вони свою політичну кар’єру, як мінімум, дуже зіпсують, а як максимум — завершать. Але зроблять тим часом те, без чого існування незалежної України буде неможливим. Залишилося небагато — їх знайти.