НЕ ПРО ТЕ СПЕРЕЧАЄМОСЯ У НИНІШНІЙ СИТУАЦІЇ ЛОГІЧНІШЕ БУЛО Б ОБГОВОРЮВАТИ НЕ ТАК БОРГОВІ ВІДНОСИНИ З МВФ, ЯК ШЛЯХИ ПОДОЛАННЯ ПІКОВИХ ПЛАТЕЖІВ МІНФІНУ В 2003—2005 РОКАХ

Схоже, що ініціатива Національного банку з дострокового погашення боргів перед МВФ для багатьох в Україні виявилася повною несподіванкою. Тоді як ідея ця не нова. Сьогодні з випередженням графіка з МВФ розраховується Росія. За оцінками експертів Фонду, Російська Федерація може реально позбутися боргу до 2007 року. І тоді, за стабільного платіжного балансу, «МВФ у 2007—2008 роках може розглянути питання використання російських рублів для фінансування операцій Фонду».

Щодо України, то нагромаджених Національним банком резервів (6,8 млрд. дол.) цілком достатньо для виплати Фонду 1,8 млрд. При цьому зазначений платіж навряд чи зміг би дестабілізувати валютний і грошово-кредитний ринки України. Про це насамперед свідчить динаміка платіжного балансу, що склалася. Його позитивне сальдо за рахунком поточних операцій (3,2 млрд. дол. у 2002 році й 1,1 млрд. у першому кварталі ц.р.) дає змогу підтримувати курсову стабільність гривні при високій емісійній активності центрального банку.

Завдяки чистому припливу валюти, щорічний 40—45-відсотковий приріст грошової маси в 2000—2002 рр. відбувався на тлі активного поповнення резервів НБУ. Їх обсяги за ці три роки збільшилися з 1 до 4,4 млрд. дол. При цьому своєчасно й у повному обсязі здійснювалися платежі Валютному фонду. Будь-яких змін у зазначеній динаміці не спостерігається й поточного року. За перше півріччя обсяг грошової маси зріс на 21%; резерви НБУ збільшилися на 40%, досягнувши 6,2 млрд. дол.; Фонду виплачено близько 100 млн. дол.; номінальний курс гривні залишається стабільним.

При тих обсягах викупу валюти Національним банком (у середньому близько 300 млн. дол. на місяць), що склалися, мобілізація додаткових 1,8 млрд. дол. може зайняти десь п’ять-сім місяців. За цих умов одномоментне зниження його резервів на 25—26% навряд чи призведе до якихось фатальних наслідків. Навіть 5 млрд. дол., які залишаться, було б достатньо для 75-відсоткового покриття грошової бази, тож можливість спекулятивної атаки вважається суто символічною.

Аналогії ж із російською кризою 1998 року, до яких наразі вдаються, не дуже переконливі. Як відомо, у її розвитку критичними виявилися надмірні бюджетні запозичення і висока залежність від світових цін на енергоносії. З огляду на це, доречно зауважити, що 1998 року спостерігалося стрімке зниження цін на нафту. За рік барель нафти, виробленої країнами — членами OPEC, подешевшав майже вдвічі, з 16—17 дол. у грудні 1997-го до 9,5 у грудні 1998-го. Для російської економіки таке зниження експортних цін обернулося кризою торгового балансу і державного бюджету. У першому півріччі 1998-го її зовнішньоторговий дефіцит перевищив 2,2 млрд. дол., проти 5,6 млрд. позитивного сальдо за аналогічний період 1997 року.

Серпневий же дефолт був безпосередньо зумовлений відсутністю бюджетних коштів для обслуговування боргових платежів. Підтримка останніх золотовалютними резервами успіху не мала. У серпні 1998 року Центральний банк Росії витратив на зазначені цілі близько 6 млрд. дол., тобто 32% своїх резервів. Проте жертва була марною. Подолати панічні настрої кредиторів в умовах, коли на обслуговування держборгу витрачалося більше половини федерального бюджету, було неможливо.

В Україні про такі процеси сьогодні не йдеться. Відомі труднощі з виплатою та обслуговуванням зовнішнього боргу Мінфін долає самостійно. Результати ж червневого розміщення його 10-річних єврооблігацій, коли обсяг заявок ушестеро перевищив ціну запропонованих облігацій, разюче контрастують із панічною втечею портфельних інвесторів з ринків України та Росії в 1998 році.

За цих умов здатність дострокового погашення боргу МВФ великих сумнівів не викликає. А це саме по собі вельми примітно. Навіть дивно, що в сьогоднішніх дискусіях цьому фактові не приділяють належної уваги.

Тим часом відсутність видимих утрат зовсім не свідчить про очевидні вигоди. І в цьому сенсі, звісно, добре, що доцільність прискореного погашення боргу МВФ обгрунтовується економічними розрахунками. Оприлюднена сума в 40 млн. дол. можливої економії на відсоткових платежах, безумовно, скромна. Проте і для неї б знайшлося гідне застосування всередині країни. Крім зазначеної суми, слід також відзначити позитивний психологічний ефект.

Цим, схоже, весь виграш від запропонованої операції поки що і обмежується. Актив, слід визнати, невеликий, та все одно — актив є актив.

Аби позбутися зайвих ілюзій, слід наголосити, що з якимись додатковими перевагами у відносинах із Фондом обговорювана ініціатива навряд чи пов’язана. Розмови про «упереджувальний stand-by», що не припиняються з вересня минулого року, свідчать швидше про бажання України відновити програмно-кредитні відносини з МВФ, ніж про рішуче переорієнтування на внутрішні можливості та ринкові запозичення.

У Фонді цей факт, безумовно, сприймають адекватно. Ситуація була б іншою, якби Україна вела переговори про надання їй символічного кредиту в один долар. Проте вона прагне одержати право доступу до приблизно 720 млн. Навіть якщо їм відводиться роль страхового запасу на випадок «непередбачених ситуацій», дострокове погашення 1,8 млрд. дол. нічого не змінює в становищі України, яка продовжує виступати як прохач.

Її кредитно-боргова залежність з очевидністю проявилася в серпні, коли слідом за Фондом, що переніс розгляд питання про український кредит на жовтень ц.р., аналогічне рішення прийняв і Світовий банк. Він також відклав до жовтня розгляд питання про надання Україні 250 млн. дол. у рамках програмної системної позики. Цей факт ще неприємніший з огляду на те, що зазначені кошти вже враховані Мінфіном як джерело фінансування бюджету.

Отож запропоноване дострокове погашення боргових зобов’язань навряд чи зможе забезпечити додаткові аргументи в майбутньому діалозі з Фондом і Банком. А ось зіпсувати відносини з деякими кредиторами — членами Паризького клубу — потенційно може. Після двох із половиною років непростих переговорів зі США, Німеччиною, Францією, Італією, Японією і Туркменистаном про реструктуризацію боргових платежів на суму 700 млн. дол. раптом з’ясовується, що Україна може з легкістю виплачувати суми в 2,5 разу більші.

Те, що при цьому йдеться про різних позичальників усередині самої України (НБУ і Мінфін), вирішального значення може не мати. Якби Україна опинилася на місці тієї ж таки Туркменії, подібні дії боржника навряд чи сподобалися б їй. Тим більше що йде він на них із власної ініціативи, в односторонньому порядку і фактично відразу після завершення двосторонніх переговорів. Характерно, що обговорення нової боргової політики щодо МВФ практично збіглося із затвердженням Кабміном угоди про реструктуризацію 282 млн. дол. боргу Туркменистану.

Слід також визнати, що наша ініціатива навряд чи може щось змінити і в борговій позиції України. Річ у тому, що виконання зобов’язань перед МВФ сьогодні не критичне. На гостроту боргових проблем України не вплине, чи виплати Фонду здійснюватимуться протягом найближчих семи років, відповідно до оригінального графіка, чи НБУ сплатить борг до кінця поточного року.

Попри невеликий обсяг зовнішнього боргу, графік його погашення залишається вкрай невдалим. Саме через це навіть при вельми скромній його величині (27% ВВП) Україна ніяк не може вийти в режим самостійного погашення боргу. При цьому проблемою залишається боргове навантаження на бюджет, з якого здійснюється близько 80% усіх боргових виплат.

Міжнародна статистика свідчить: країни, що розвиваються, здатні нести тягар зовнішніх платежів, якщо його величина не перевищує 5% бюджетних доходів. У вітчизняному держбюджеті 2003 року цей тягар сягає 20%. Аналогічна ситуація збережеться й у 2004—2005 роках, тому можна з упевненістю прогнозувати гостру потребу бюджету в запозиченнях не лише в поточному, а й у наступні два роки.

У цій ситуації логічніше було б обговорювати не так боргові відносини з МВФ, як шляхи подолання пікових платежів Мінфіну в 2003—2005 роках. Безумовно, обійтися при цьому без аналізу відносин із міжнародними фінансовими інститутами не вдасться. Однак, запропонований акцент на боргу МВФ здається трохи зміщеним.

У сьогоднішній борговій стратегії України є не менш гострі й цікаві моменти. Приміром, в умовах заборони на кредитування центральним банком бюджету можлива ситуація, коли країна оголошує дефолт (у бюджеті немає коштів на обслуговування боргу), попри відносний надлишок золотовалютних резервів. При цьому абсолютно незрозуміло, чому небезпека інфляції перевищує загрозу національної неліквідності. Тим більше що практично всі сучасні дефолти супроводжуються неконтрольованим зростанням цін.

Своєчасним також видається обговорення питання дохідності валютних резервів НБУ. Якщо їх депонування в першокласних західних банках дає змогу одержувати до 1% річних, то придбання державних боргових паперів індустріальних країн може принести вагоміші доходи.

У висунутій же ініціативі низка процедурно-правових аспектів може потребувати додаткового аналізу. У зв’язку з цим доречно зауважити, що резерви центрального банку — не лише гарантоване забезпечення національної валюти, а й частина національного багатства. І в цьому сенсі управління ними має перебувати під прямим і безпосереднім контролем усіх гілок державної влади, а не окремих її виконавчих інститутів.

Очевидно, що консультації Президента України з прем’єр-міністром або главою Фонду держмайна не є легітимною підставою для затвердження бюджетних витрат або планів приватизації об’єктів держвласності. Оскільки і ті, й інші відбивають рух національного багатства, остільки цей рух визначається законами України про державний бюджет і програму приватизації.

Мабуть, аналогічні законодавчі принципи мають діяти і щодо резервів НБУ. Тим більше коли їх «ініціативно» пропонується зменшити на чверть. Навіть якщо йдеться про кошти, «законсервовані» на спецрахунках Національного банку, було б логічно, якби в сьогоднішніх обговореннях знайшлося місце і найвищому органу законодавчої влади. Спочатку непогано було б дізнатися і думку Ради НБУ.

На жаль, нинішня ситуація свідчить, швидше, про спонтанність публічних дискусій, аніж про серію точно виважених кроків, що включали б попередні закриті консультації НБУ, уряду і парламенту як одне з одним, так і з міжнародними фінансовими інститутами. Неформальні контакти з останніми анітрохи не зашкодили б виробленню остаточного рішення, тим більше що бюджет продовжує відчувати потребу в кредитах Світового банку, позиції якого не чужа думка МВФ.

Підбиваючи підсумки, можна констатувати: технічно НБУ здатний достроково сплатити борг перед МВФ і навряд чи є підстави очікувати прямих негативних наслідків від здійснення цієї операції. І цей факт, безумовно, заслуговує на особливу увагу, бо є об’єктивним свідченням поліпшення фінансового стану України.

Водночас пов’язувати висунуту ініціативу з якимись економічними або політичними проривами було б передчасно. Якісно вона не змінює ні боргового статусу вітчизняної економіки, ні характеру її взаємовідносин із міжнародними фінансовими інститутами, не вирішує проблеми пікових платежів України у 2003—2005 роках. У цьому сенсі політико-економічний масштаб ініціативи навряд чи відповідає гостроті сьогоднішніх дискусій.

А перед прийняттям остаточного рішення не завадило б провести серію додаткових консультацій, у тому числі з МВФ і Світовим банком. Тим більше що Фонду у вітчизняній борговій стратегії, як і раніше, відводиться почесне місце кредитора останньої інстанції.