Міністр інформації й діаспори Ізраїлю Юлій Едельштейн: «Проблема Ірану — це не ізраїльська параноя»

Українська земля обдаровувала і обдаровує політиками Державу Ізраїль більш ніж щедро. Від тих, хто стояв при витоках сіонізму і заснування єврейської держави - одесита Володимира Жаботинського та уродженки Києва Голди Меїр, до народженого в Донецьку Натана Щаранського або депутата кнесету двох скликань, харків’янина Зєєва Елькіна. І хоч нинішній міністр інформації й діаспори Юлій (або, як його називають в Ізраїлі, Йоель) Едельштейн закінчував середню школу вже в Костромі, його теж можна зарахувати до українського активу. Бо народився він у Чернівцях. У сім’ї Георгія Едельштейна, який став згодом православним священиком у Росії. Правда, не простим панотцем, а дисидентом. Який і тепер (попри похилий вік - 82 роки) продовжує співпрацю з Московською Гельсінкською групою й викриває тих ієрархів РПЦ, включно з патріархами Алексієм II і Кирилом, котрі співпрацювали з КДБ.

- Пане міністре, цього тижня глава уряду Ізраїлю Біньямін Нетаньягу оголосив, що 22 січня 2013 року в Ізраїлі відбудуться дострокові парламентські вибори. Хоча чергові вибори мали б відбутися в жовтні 2013 року. Офіційною версією є нібито неможливість прийняття нинішнім складом кнесету бюджету на 2013 рік. Чи це так?

- Нетаньягу неодноразово казав, що він не проти продовження повноважень нинішнього кабінету міністрів. Адже ми працюємо майже чотири роки. І, звісно, хотілося б
цю роботу продовжити. Але, очевидно, як завжди буває в коаліційному уряді, в будь-якій демократії передвиборна атмосфера впливає на процес. І вже стало важко не тільки проводити новий бюджет (ви правильно поставили запитання), а й ухвалювати інші рішення. Знаєте, всі ці роки уряд і коаліція працювали досить злагоджено. Зрозуміло, тертя були, але їх вирішували в робочому порядку. Досить сказати, що 15 жовтня відкрилася, але відразу, правда, й закрилася, п’ята сесія кнесету 18-го скликання. При цьому зауважте, що в історії Ізраїлю було всього три скликання кнесету, «які дожили» до своєї п’ятої сесії. І в роботі нашої каденції це, звісно ж, досягнення. Тут важливо підкреслити, що причина цього досягнення - не наше набуте вміння виживати. Ми добре й злагоджено працювали, і тому не виникало жодних причин для розпаду коаліції.

- З огляду на вкрай напружену ситуацію на Близькому Сході - маю на увазі передусім ядерні програми Ірану і фактично громадянську війну в Сирії, чи не посилять дострокові вибори ризики для Ізраїлю?

- По-перше, слід розуміти, що навіть коли в Ізраїлі передвиборний період, то нашим, так би мовити, ворогам-сусідам все одно особливо сподіватися ні на що. Є уряд. Є армія. Через вибори ніхто нікуди не розбігається. Нагадаю, вибори відбудуться 22 січня, а це означає, що вже в лютому буде сформовано новий ізраїльський уряд. Я дуже сподіваюся, що під керівництвом того ж таки Біньяміна Нетаньягу. І тоді, безумовно, нашим головним завданням буде продовжувати вирішувати іранської проблеми.

- У перших числах жовтня в Єрусалимі під егідою організації International Israel Allies Caucus відбувся міжнародний форум парламентаріїв-друзів Ізраїлю, на якому законодавці зі США, Канади, країн ЄС і Південної Африки підписали «Декларацію солідарності». Нею вони не тільки підтримали зусилля Ізраїлю, спрямовані на припинення ядерної програми Ірану, а й узяли на себе зобов’язання продовжити тиснути на уряди своїх країн, аби не дати Ірану отримати власну ядерну зброю. Ви вірите в те, що ситуацію вдасться вирішити мирним шляхом?

- І згаданий вами форум, і різні уряди, й інші міжнародні форуми, одне слово - всі, хто працює на посилення тиску на Іран, на посилення санкцій, справді роблять так виключно в ім’я миру. Бо якщо Ахмадінеджад (Махмуд Ахмадінеджад - президент Ірану. - А.К.) наблизиться до тієї критичної точки, яку дає Ірану ядерна зброя, про що наш прем’єр говорив на останній Генасамблеї ООН, - то вибору вже не буде не тільки в Ізраїлю. Треба розуміти: проблема Ірану - це не ізраїльська параноя, що виникла, бо євреї взяли й злякалися Ахмадінеджада. Ні. Це більш ніж серйозна проблема для всього світу. І тим, хто цього не розуміє, я порадив би поглянути на Північну Корею. Де режим убиває своїх громадян, тероризує сусідню прекрасну демократичну країну Південну Корею, де, попри те, що люди гинуть від голоду, режим постачає ядерними матеріалами ті ж таки Іран і Сирію. І з Пхеньяном нічого не можуть зробити. Бо в його руках уже є ядерна бомба. Отож, якщо світ не хоче отримати таку ж ситуацію на Близькому Сході, потрібно зробити все можливе, аби вирішити цю проблему мирним шляхом. А якщо не вдасться, то доведеться вирішувати іншими способами.

- Чи можна сьогодні говорити, що вирішення іранської проблеми мирним шляхом стає дедалі примарнішим? Зокрема й тому, що політика посилення санкцій проти Тегерана поки що не примусила Ахмадінеджада відмовитися від ядерної програми. Наскільки велика загроза немирного розв’язання проблеми?

- Я не вважаю, що санкції не діють. І факти очевидні. По-перше, падає іранська валюта. І хоча про якусь революційну ситуацію в Ірані говорити ще важко, але бродіння вже починається. А ось чого немає, і тут ваше зауваження абсолютно слушне, - то це рішення іранського режиму зупинити гонку ядерного озброєння. Чому цього немає? Бо вони сподіваються, що їм удасться ще певний час маневрувати з «наївними» США та ЄС. Вірять, що їм удасться знову проскочити в якусь лазівку. Дати нові обіцянки, яких ніхто не виконуватиме. Тобто сьогодні імітувати рух назустріч, аби завтра від своїх обіцянок відмовитися. Але світ має показати їм, що назад дороги немає, що третього не дано, що або вони відмовляються від своїх планів, або отримують усе й за повною програмою. Причому не від Ізраїлю, а від США, від НАТО, від міжнародної спільноти. Тоді, я гадаю, попри всю його нераціональність, або Ахмадінеджад змінить свою позицію, або народ його скине.

- Близько місяця тому Ізраїль провів масштабні маневри на ізраїльсько-сирійському кордоні, який донедавна вважався одним із досить спокійних ділянок. Однак, схоже, ситуація змінюється. Якою бачиться громадянська війна в Сирії з «ізраїльського вікна»?

- На жаль, маю вам дати дуже сумну відповідь. Бо я ситуацію в Сирії уявляю як кадри з такого собі фільму жахів. Знаєте, коли герой перебуває за міцним склом, бачить, як розгортається кошмар із того боку, але ні втрутитися, ні щось вдіяти не може. Приблизно так можна оцінити й нашу ситуацію стосовно сирійських подій. З одного боку, Асад (Башар Асад - президент Сирії. - А.К.) емоційно викликає в нас у всіх однакову реакцію, бо він просто м’ясник. З другого, опозиція, яка з ним воює, - це бандюги-ісламісти. Крім того, якби в цьому конфлікті і були якісь демокразтичні сили, що їх ми могли б підтримати, то однак нічого б не вийшло. Оскільки спільний знаменник і проасадовських і антиасадовських, і нейтральних сил полягає в ненависті до Ізраїлю. Звідки й виникає ефект того скла з фільму, про який я вам сказав. Тобто ми не в змозі хоч якось вплинути на ситуацію. Єдине, що ми можемо, - це відстежувати розвиток подій і забезпечувати безпеку своїх кордонів. Тішить те, що, на щастя, Асад, очевидно, проґавив момент загострення наших відносин. Хоча й спробував на певному етапі спрямувати повстання у «правильне русло». Щоб атакувати або самотужки, або силами повстанців спільного ворога. Щоб тим самим зняти напругу в країні. Але, як я вже сказав, очевидно, той момент він, на щастя, проґавив, і йому цей план реалізувати не вдалося.

- Як сьогодні можна оцінити рівень ізраїльсько-єгипетських відносин? Зміна влади в Каїрі привела, скажімо, до поліпшення відносин керівництва Єгипту і сектору Газа. У кожному разі, повідомлення про те, що з єгипетської території в Газу надходить дедалі більше зброї, лунають частіше й частіше. Як лунають і заклики до перегляду Кемп-Девідських угод. До того ж украй напружена ситуація на Синайському півострові. Не кажучи вже про те, що, виступаючи на Асамблеї ООН, президент Єгипту Мухаммед Мурсі підтримав ядерну програму Тегерана.

- Ситуація, звісно, непроста. Правда, поки що якихось різких кроків режим у Єгипті не робить. Але, коли говорити чесно, то ми маємо справу з тими ж дилемами. З одного боку, Мурсі та його уряд кажуть, що вони наведуть лад на Синайському півострові. З іншого - для наведення ладу їм потрібно ввести туди додаткові війська й важку бойову техніку. Але чи можна бути впевненим, що в якийсь момент ця важка бронетехніка не обернеться проти Ізраїлю? (Відповідно до Кемп-Девідських угод 1979 року, Єгипет не має права розміщувати війська на Синайському півострові без схвалення Ізраїлю.) Тому ми вивіряємо буквально кожен міліметр наших кроків. Якщо говорити про відносини на рівні урядів, то про наміри Мурсі відвідати Єрусалим я поки що не чув. Але є, правда, й позитив. На рівні комбатів на кордоні співпраця триває.