КИТАЙ: БЕНКЕТ ПІСЛЯ ЧУМИ БОРОТЬБА З АТИПОВОЮ ПНЕВМОНІЄЮ ТІЛЬКИ ЗМІЦНИЛА КИТАЙ, АЛЕ ПОСТАВИЛА ПЕРЕД КЕРІВНИЦТВОМ КРАЇНИ БАГАТО НОВИХ ЗАПИТАНЬ

Поділитися
Комуністичний лад Китаю виявився міцною спорудою. Про це кажуть усі, хто сьогодні з подивом спосте...

Комуністичний лад Китаю виявився міцною спорудою. Про це кажуть усі, хто сьогодні з подивом спостерігає, як Китайська Народна Республіка, розправившись із небезпечною епідемією, як і раніше, демонструє високі темпи економічного зростання і політичної стабільності. Епідемія SARS розкрила деякі прогалини і хиби в «соціалізмі з китайською специфікою», але загалом нинішня система правління виявилася ефективним знаряддям для оперативного (хоч і з невеличким запізненням) вирішення гострих внутрішньополітичних проблем. Втім, західні експерти уже встигли, як їм здається, намацати слабкі місця у «Великій китайській стіні» влади і підсовують керівництву Піднебесної нове випробування — «бацилу» демократії, що нині, після пережитих китайцями страхів, має виглядати привабливо. У Пекіні ж поки що не поспішають приймати старі західні рецепти і посилено розробляють нові, а головне — свої власні ліки.

Політичне лікування

Початок піку епідемії атипової пневмонії в Китаї фактично збігся з двома ключовими подіями в країні й у світі. По-перше, у Пекіні завершувалася історична сесія китайського парламенту, де обиралося все нове керівництво країни — від голови КНР Ху Цзіньтао до міністрів та їхніх заступників. По-друге, водночас на протилежному краю Азії — в Іраку — робилася ще одна спроба встановлення нового порядку американського зразка на території окремо взятої країни.

Ці два процеси могли відвернути увагу китайського керівництва від чергового спалаху нової хвороби. Та й близькі ще ті часи, коли й у нашій країні було не заведено в дні урочистих зборів та з’їздів псувати настрій генсекретарям поганими звістками. Можливо, у цьому й полягає причина повільності китайської влади на початковому етапі епідемії. Не виключено, що якби хвороба поширювалася не такими швидкими темпами, можна було б просто «зам’яти тему», аби не допустити хаосу.

Лише на початку квітня, коли результат війни в Іраку був очевидний, а китайські депутати роз’їхалися зі столиці по округах, пекінське керівництво зрозуміло, що атипова пневмонія — річ серйозна і з нею потрібно боротися. Дрівець у багаття підкидали балакучі і лише почасти контрольовані зі столиці ЗМІ Гонконгу (автономного району КНР Сянган), які роздули тему атипової пневмонії до рівня глобальної та в результаті змусили Китай визнати свої помилки. Якби епідемія не вийшла за межі території материкової частини країни, ця проблема, мабуть, ніколи не перетворилася б на міжнародну. Та вже коли так сталося, Китаю важливо було зберегти обличчя перед світовим співтовариством. І, на подив багатьох, Пекін, уперше за останніх багато років, не став робити хорошу міну, коли справи дійсно пішли зовсім кепсько. Це, до речі, стосувалося не лише SARS, а й інциденту з китайським підводним човном у Бохайській затоці наприкінці квітня, коли в результаті аварії загинуло 70 моряків.

Небачена досі відкритість здивувала спостерігачів, які негайно пов’язали все, що відбувається, зі зміною керівництва країни, його прагненням жити по-новому. Призначений у березні головою КНР Ху Цзіньтао був разом із народом у дні тяжких випробувань, відвідував лікарні й райони, що найбільше постраждали від SARS. Точно так само робив і прем’єр Держради Вень Цзябао. Всі світові ЗМІ повідомили про те, як своєї посади позбувся нещодавно призначений міністр охорони здоров’я Чжан Венькан. Він, за чутками, мав дуже високих покровителів серед старих партійних босів, які офіційно пішли на спочинок разом із третім поколінням китайських керівників.

Китай зміг досить швидко виробити чітку лінію поведінки в усьому, що стосувалося SARS. По-справжньому жорстокі заходи, яких було вжито, щоб стримати поширення епідемії, супроводжувалися масштабною інформаційною кампанією, спрямованою не лише на профілактику хвороби, а й на створення певного позитивного психологічного ефекту в громадян від кроків керівництва. Після щоденних зведень про померлих та хворих завжди йшли новини про тих, хто видужав, і про те, що в терміновому порядку виділяються кошти, у рекордні терміни будуються нові лікарні, розробляються нові вакцини, робляться наукові відкриття. Коли ситуація в Пекіні стала критичною, влада дозволила собі відмовитися від помпезного святкування
1 травня, скасувала безліч міжнародних заходів, до організації яких у Піднебесній завжди ставилися з особливою увагою. Зате звеличувала героїзм лікарів, яким турбота про хворих часом коштувала життя. Таких приймали в компартію, хоч і посмертно. Хоч би там як — Китай відбив бажання в більшості недоброзичливців спекулювати на горі і критикувати велику країну за низькі стандарти життя громадян, неефективну систему соцзабезпечення й охорони здоров’я. Як то кажуть, обличчя зберегти вдалося. Хоча і довелося це обличчя довго ховати під респіраторною маскою.

Ху Цзіньтао знімає маску

Втім, для внутрішньої політики і національної економіки результати успішної боротьби з атиповою пневмонією були значно більшими й важливішими. Для нового китайського керівництва це було першим серйозним випробуванням на зрілість. Мобілізувавши мільярдну націю на боротьбу з небезпечним вірусом, нова команда з керівників четвертого покоління на чолі з Ху Цзіньтао довела, що, безперечно, здатна самостійно керувати державою.

Хоча й тут не обійшлося без несподіванок. Коли епідемія почала сходити нанівець, у Пекіні стало відомо, що Цзян Цземінь, колишній голова КНР, а нині командувач збройних сил країни, прийняв у себе вигнаного за спроби приховати масштаби SARS колишнього міністра охорони здоров’я Чжана. Ця зустріч особливо не афішувалася, але спостерігачі звернули увагу, що після цього критики на його адресу стало менше. За словами західних експертів, Ху Цзіньтао на хвилі підтримки після SARS дуже швидко перейшов ту лінію, за якою він отримав можливість впливати на рішення, прийняті до нього. У Пекіні ходять чутки, що молодий Ху Цзіньтао популярний навіть серед відставників із третього покоління, і деякі з них рекомендували Цзян Цземіню якнайшвидше залишити посаду головнокомандувача, щоб активізувати реформу Народно-визвольної армії Китаю, яку нібито ініціюють люди з оточення Ху. Зокрема ті з них, хто займається військовими справами по лінії компартії. Нещодавно в Китаї оголошено про плани скорочення більш ніж двохмільйонної армії на 500 тисяч чоловік. Натомість передбачається посилити технічну оснащеність, підвищити освітній рівень солдатів, підготувати армію до ведення фактично безконтактної війни із противником, як це було продемонстровано Сполученими Штатами під час операції в Іраку.

Всі останні успіхи Ху Цзіньтао змушують Цзян Цземіня та його людей пильніше стежити за діями нового лідера.

Втім, правди заради слід відзначити, що всі розмови про нібито наявні протиріччя в китайській правлячій верхівці або між різними поколіннями китайської еліти не виходять за межі дипломатичних кухонь у Пекіні. На публіці Ху Цзіньтао жодного разу, і це варто особливо підкреслити, не давав приводу засумніватися у своїй лояльності до керівників минулого покоління або висловити свою незгоду з кимось із них.

Західні спостерігачі були дуже розчаровані, коли 1 липня цього року, у день 82-ї річниці заснування Компартії Китаю, Ху Цзіньтао практично повністю присвятив свій виступ теорії «Про потрійне представництво», сформульованій саме Цзян Цземінєм. В офіційних ЗМІ відзначалося, що ця ідея «у процесі поєднання основних принципів марксизму з китайською реальністю» веде до створення нового теоретичного внеску, що зрештою допомагає КПК управляти країною. Далі генсек КПК сказав, що «чимало важливих питань самовдосконалення і розвитку китайського соціалізму потребують подальшого вивчення й вирішення. Лише продовжуючи розкріпачувати свідомість, реалістично підходячи до справи... на основі поєднання теорії з практикою, безперервно змінюючи старі концепції... можна звільнятися від методів і побудов, які не відповідають духові часу, від помилкового і догматичного розуміння марксизму, від кайданів суб’єктивізму та метафізики».

Багато аналітиків на Заході навіть ці слова намагаються тлумачити як певну заявку Ху Цзіньтао на власну доктрину реформування китайського соціалізму і партії, хоча насправді товариш Ху на цьому етапі є лише продовжувачем справи товариша Цзяна. Як той, у свою чергу, на початку свого шляху був продовжувачем справи Ден Сяопіна. Але на Заході багато хто все ще наївно сподівається прищепити давній китайській цивілізації в особі її нового керівництва свої цінності та порядки. Захід діє повільно, непомітно залучаючи Китай у систему глобальних економічних і соціальних відносин, інформаційне павутиння з метою звузити сфери впливу центрального уряду в Пекіні, який, попри всю свою дієздатність, на певному етапі не впорається із транснаціональними потоками товарів, капіталу, інформації та людських ресурсів. І як наслідок — країну підстерігатимуть кризи на біржах, стрибки курсів світових валют. (Цей план уже випробуваний на теренах СРСР.) Донедавна китайському керівництву вдавалося стримувати цей натиск. Проте відкритим для Пекіна залишається питання — що йому протиставити. Голова Ху, за китайськими мірками, ще занадто молодий, щоб замислюватися над тим, який «-ізм» залишити після себе. У нього ще досить часу, аби подумати й завершити своє правління з якоюсь новою теорією. Поки що ідеї Цзяна Цземіня «Про потрійне представництво» і заповіти «патріарха китайської реформи» Ден Сяопіна, безумовно, дають певний стимул розвитку нації й водночас відповідають на виклики, з якими Китай зіштовхується в мінливому світі. Та на віддаленішу перспективу потрібно, щоб концепція про соціалістичне «середньозаможне суспільство», яке в Китаї планують побудувати за кілька десятиліть, стала працездатною моделлю для нової супердержави XXI століття і забезпечила мільярд китайців чіткими орієнтирами на шляху до процвітання. Для цього нинішньому поколінню китайських лідерів слід дуже постаратися, аби загалом-то утопічна теорія давнини про «впорядковане і зручне для всіх суспільство» в окремо взятій Серединній державі до 2050 року стала дійсністю.

Дракон розпростує крила

Боротьба із SARS пожвавила китайське суспільство, згуртувала його в битві з небезпечним ворогом. (Дехто вбачав у цьому мало не повернення до часів Мао.) Попри спад у сфері авіаперевезень, туризму, готельного бізнесу, промисловість Китаю (охорона здоров’я, фармацевтика, інформатика, автомобілебудування) одержала потужний імпульс для розвитку. Відповідно до останніх статистичних даних, протягом першого півріччя зарубіжні інвестори вклали в китайську економіку 233 мільярди доларів США (на 30% більше, ніж за аналогічний період минулого року), і це стало головним стимулом зростання. Китайський експорт зріс на третину і сягнув 190 мільярдів доларів. Лише падіння споживчого попиту всередині країни через SARS стало чинником зниження економічних показників, але, за підсумками першого півріччя нинішнього року, економічне зростання становило 8,2%, незважаючи на епідемію. (Відзначимо, що в першому кварталі зростання сягнуло майже 10% від ВВП Китаю, за останні 6 місяців переваливши за 5 трильйонів юанів (604 мільярди доларів США)). Сьогодні китайські офіційні представники заявляють, що загалом епідемія SARS ніяк не вплинула на стабільні показники економічного зростання, яке на кінець року прогнозують також не нижче 8%, що цілком узгоджується з останніми установками китайського уряду.

Втім, низка аналітиків вважають, що головний урок, який має винести Китай після SARS, — реформування системи «кризового управління» суспільством. Епідемія хоч і не зашкодила економіці, проте розкрила вразливість стратегії розвитку Китаю як потужної в усіх сенсах держави, але з вельми слабкою соціальною складовою. Саме ця обставина загрожує внутрішній стабільності країни.

Китайський уряд, у принципі, знає це, проте далеко не завжди здатний упоратися з процесами, що відбуваються, точніше — просто не знайшов шляхів вирішення завдання. Аналітичний журнал «Ляован» в одному з останніх номерів звертає увагу на чинники, які впливають на розвиток Китаю. Одним із найважливіших названо такі. Відсутність сучасної системи соцзабезпечення, що заважає здійснювати реформу підприємств держсектора і фінансів. Проблеми сільського господарства, села і селянства. Складність їх вирішення полягає в тому, що збільшення доходів селян і звільнення їх від надмірного податкового тягаря взаємно обумовлені. Проблеми аграрних регіонів, помножені на рівень регіональної диференціації між приморськими і внутрішніми провінціями Китаю, створюють умови для соціального вибуху. Додамо сюди ж безробіття (Китай щороку повинен створювати 10 млн. нових робочих місць) і швидке старіння суспільства. Міграцію, що набуває масштабів катастрофи. (За деякими даними, кількість сезонно мігруючих робітників перевищує 100 млн. чоловік.) Екологічні проблеми. Проте й це не головне. «Людей багато, а ресурсів мало» — ось головне, що заважає соціальному розвитку країни. (Працездатного населення у країні — 740 мільйонів чоловік.) У міру переходу до середньозаможного суспільства саме ця проблема ще більше загостриться. Китай поки що не має готових рецептів вирішення цих завдань (а насправді їх не має ніхто), ось чому на плечі китайських керівників лягла важка ноша. Та при цьому практично всі в Китаї знають кінцеву мету свого шляху — «середньозаможне суспільство», по-китайському його ще називають «сяо кан».

У грошовому вираженні «суспільство середнього статку» буде побудоване, коли на кожного китайця припадатиме 3000 доларів США в річному ВВП країни. Багато хто на Заході вважає, що цієї мети за 17 років, відведених Компартією, не досягти. За ці роки ВВП країни має подвоїтися, отже, до 2020 року Китай повинен перетворитися на країну з найбільшим внутрішнім ринком. Щороку китайці для підвищення своїх життєвих стандартів муситимуть закуповувати товарів і природних ресурсів з-за кордону на трильйони доларів.

Кілька днів тому в газеті «Женьмінь Жибао» розгорнулася справжня дискусія про те, чи здатний Китай досягти накресленої мети. Клаус Топфер (Klaus Toepfer), виконавчий директор Програми ООН з навколишнього середовища, заявив, що подальше зростання споживання в Китаї фактично загрожує планеті. Бабуся-Земля не зможе прогодувати ще 1,3 мільярда людей, які захочуть жити за стандартами заможних країн. Приміром, китайці захочуть мати стільки ж приватних автомобілів, скільки їх мають, скажімо, європейці. Це 650 мільйонів штук. За словами Топфера, витрати металу, нафти та інших ресурсів будуть такими, що вся планета здригнеться. «Так, — відповідає автор із китайського видання, — побоювання ООН нам зрозумілі. Та в 90-х нас запитували: «Хто нагодує Китай?» — і ми нагодували одну п’яту людства, маючи десяту частину придатних для обробки земель планети. Під час азіатської фінансової кризи запитували: «Коли ж Китай девальвує свій юань?» — і ми не зробили цього, зате відіграли стабілізуючу роль для фінансового ринку. ... Ми шукаємо найбільш придатну для нашої ситуації концепцію розвитку. Водночас у нашій країні посилюється переконання, що модернізація за західним зразком — неприйнятна модель для розвитку Китаю».

Захід, очевидно, ніколи не зіштовхувався і навіть не переймався питаннями, які хоч якось, та все ж вирішуються з Пекіна, і, мабуть, ця обставина дедалі більше переконує китайських керівників не погоджуватися жити за нав’язаними ззовні законами та правилами. Зберігши своє обличчя зараз, вони не хочуть утрачати його в майбутньому. На Заході тим часом дедалі більше замислюються, чого ж іще очікувати від Китаю.

Китайський світ

Контури світу, в якому Китай відіграватиме роль геополітичного і стратегічного центру, ще складно окреслити, але він поступово створюється, хочуть цього чи ні інші гравці. Боротьба Пекіна за світове лідерство вже почалася, і відбувається вона досить давно, хоча самі китайські лідери про це відкрито й не говорять. А на Заході все намагаються знайти протидію «китайській гегемонії».

Протиборство ідеологій і концепцій, моделей розвитку й доктрин менш помітне, але в остаточному підсумку зіграє визначальну роль. Цікаво, як відреагували б США, якби Китай, скориставшись методами адміністрації Джорджа Буша, «запропонував на експорт» «китайські цінності» і свою модель «демократії та ринкової економіки»? В Європі й у США можуть радіти, що наразі її ефективність обкатується на самих китайцях, але, якщо судити за масштабами охопленої нею частини людства, — ця доктрина в майбутньому зможе придатися і для інших країн, що «розвиваються». Втім — це лише версія, якщо хочете, сміливий прогноз, який, утім, може стати реальністю вже через кілька десятків років. Успіхи китайців зрештою здатні довести згубність «капіталістичного» шляху розвитку і спростувати аксіому, що лише «демократичні цінності» в європейському й американському розумінні є основою для успішного розвитку країни. Ось чого бояться більше, ніж китайських ракет і солдатів. Ось чому в запалі дискусії дехто готовий називати Китай «націоналістичним» або навіть «шовіністичним», лишень би дискредитувати його й водночас відбити бажання покопатися, глибше вникнути в його суть. Давні китайці казали: «Велика країна не боїться зовнішніх ворогів, її можна зруйнувати лише зсередини». Ось, мабуть, чому будівництво своєї великодержавності китайці почали зсередини, не надто замислюючись над тим, як до цього ставляться інші.

Для аналізу візьмемо хоча б зовнішньополітичну доктрину Китаю, яка оперує вельми невеликим набором цілком конкретних і зрозумілих термінів. (Мабуть, тому, що вона була придумана китайцями для іноземців.) Її суть (п’ять принципів мирного співіснування, відмова від гегемонії, рівність і взаємна вигода тощо) залишається незмінною, проте на практиці останніми роками простежується дедалі більше прагнення Пекіна вести на світовій арені сольну партію, грати власну гру, оскаржуючи концепцію однополярного світу.

Коли голова Ху Цзіньтао наприкінці травня лаштувався в євро-азіатське турне, під час якого відвідав Росію, Францію, Казахстан і Монголію, він пройшов усі тести на наявність SARS. Офіційні китайські ЗМІ повідомили, що в товариша Ху атипової пневмонії немає. Це мало, напевно, зняти всі побоювання, а можливо — запобігти конфузу, коли зарубіжним лідерам довелося б зустрічатися з китайською делегацією, одягнувши респіраторні маски.

Принаймні тоді дебют Ху Цзіньтао на самміті «великої вісімки» в Евіані був би помітнішою подією для світової політики. Проте китайський лідер опинився начебто в тіні, він був поставлений в один ряд із представниками країн, що розвиваються, які зустрілися з лідерами «великих» держав. Дехто просив допомоги, Ху Цзіньтао нічого не просив і поїхав загалом-то ні з чим, хіба що із запрошенням від Джорджа Буша відвідати США. Зовсім інакшим бачиться його турне з Пекіна. Так, мало хто звернув увагу на те, що вже в Евіані в рамках неформальної дискусії між багатими і бідними Ху Цзіньтао виступив з ініціативою про «глобальний загальний і збалансований розвиток, що забезпечить міцний мир та стабільність». Він також говорив про дружнє співіснування і збереження розмаїття світу, про новий глобальний економічний порядок, де бідні і багаті матимуть взаємні зобов’язання зі стимулювання зростання світової економіки. Це не утопія, але його слова мало хто проаналізував серйозно. Проте ставка китайського керівництва на розвиток відносин із країнами «третього світу», концепція підвищення ролі країн, що розвиваються, у світових справах для подальшого формування нового світового порядку видається принаймні прийнятнішою і справедливішою, ніж нав’язування певної моделі поведінки з боку впливової, але аж ніяк не чисельної групи держав Європи й Америки. (У цьому випадку не мається на увазі Росія, яка, швидше, погодиться з тим, що вирішує «сімка».)

У ході двосторонніх візитів та зустрічей Ху Цзіньтао практично завжди вдавалося одержати вигідний для Китаю результат. У Росії наприкінці травня був підписаний контракт на будівництво нафтопроводу зі Східного Сибіру в Китай, яким за 20 років планується перекачати 550 мільйонів тонн нафти. Аналогічні задуми є й щодо Казахстану, енергетичні ресурси якого стали б доброю підмогою для потреб китайської економіки. У Монголії, багатій на корисні копалини, позиції Китаю не такі сильні, але й вона непомітно втягується в орбіту китайського впливу, хоча офіційно прийняла європейську модель розвитку. Проте Улан-Батору буде дедалі складніше грати на протиріччях Москви і Пекіна, хоча б тому, що вплив Росії в Азії слабшає.

Менш ніж за місяць — із червня по липень — Ху Цзіньтао зумів зустрітися з лідерами практично всіх сусідніх із Китаєм держав і навіть із прем’єром Індії. На думку низки експертів, нині у Піднебесній поступово формується доктрина посилення присутності в країнах, які лежать по периметру китайських кордонів. Мета її — сформувати своєрідний пояс безпеки навколо китайського центру. Сама назва Китаю — Серединна держава — Чжун го — у рамках цієї концепції набуває нового сенсу. Панкитайська інтеграція Азії могла б не лише відбуватися на основі економічної привабливості такого союзу, а й підживлюватися активною діяльністю китайських громад, які у низці держав регіону мають колосальний вплив та інвестують величезні суми в економіку своєї етнічної батьківщини. Проте формування китайської «наддержавності» нині залежить здебільшого від того, що відбувається всередині країни.

Тому цей процес іде непомітно і не викликає відкритого опору ззовні. Та й реально Китай не давав приводу обвинувачувати себе в прагненні до регіональної або глобальної «гегемонії» хоча б тому, що поки що всі суперечки із сусідами намагається вирішити за столом переговорів, а не з допомогою військової сили. Китайці не прагнуть розширити свій життєвий простір, хоча зростання китайської міграції стає чинником, який впливає на ситуацію на російському Далекому Сході.

Між Росією та США

Росія і Сполучені Штати по-різному бачать свої відносини з Китаєм у майбутньому.

Низка російських аналітиків уже прогнозують, що в середньостроковій перспективі Китай може посісти місце Росії в Центральній Азії. Перші явні докази цього з’явилися торік після того, як реальних обрисів набула Шанхайська організація співробітництва. У рамках цієї організації Китай відпрацьовує певні моделі лідерства в межах усього військово-політичного блоку. Дехто вважає ШОС фарсом, інші впевнені, що в організації першу скрипку зможе відігравати Росія. Проте вже торік на підставі домовленостей у рамках цієї організації Китай зміг підписати угоди про співробітництво у сфері безпеки із Киргизстаном. Поки що відносини Бішкека і Пекіна не виходять за межі звичайного військового партнерства, проте, можливо, у майбутньому китайські війська можуть бути задіяні на території сусідньої країни з миротворчою місією. Це зовсім не тішить Москву, яка водночас не відчуває у собі сили протистояти китайській повзучій експансії. Проте серед російських експертів є такі (утім, їх меншість), що радять шукати методи м’якого стримування Китаю, навіть із опертям на США.

Більша ж частина російських експертів і політиків виступає за розвиток стратегічного партнерства Москви і Пекіна, вважаючи, що цей тандем здатний не лише в Євразії, а й в усьому світі відігравати роль центру сили, певного антиамериканського фронту. Втім, слід відзначити, що ця частина росіян усе ще бачить саме Москву на чолі цього альянсу, тому робляться спроби втягти в нього Індію (для цього Китаю пропонують відмовитися від співробітництва з Пакистаном). Пекін залишається досить байдужим до таких геометричних побудов, мабуть, тому, що його нині цікавлять здебільшого лише російські природні ресурси і військова техніка. В усьому іншому Росія нині навряд чи здатна виконувати зобов’язання, що випливають із проголошеного стратегічного партнерства. Та й саме це партнерство коригується між країнами, дедалі більше виходячи з національних інтересів Китаю, і аж ніяк не Росії. Так, приміром, саме Пекін зробив усе, аби сьогодні відібрати в Росії хоч почасти помітну роль у вирішенні корейської кризи. На міжнародній арені обидві країни практично не виступають з узгодженими ініціативами. Та й суто психологічно на роль «молодшого партнера» Росія в тандемі з Китаєм поки що погодитися не може, тому там просто ще не замислюються над тим, які наслідки це матиме для Росії, якщо Китай справді стане «супердержавою».

У позиції США все простіше. Тут борються дві позиції: одна з них — домінуюча й офіційна — (описана вище) диктує активніше сприяти залученню Китаю у світову гру, але на неприйнятних для нього умовах. Інша передбачає агресивніше «стримування» Китаю на всіх фронтах. Є й щось середнє — «м’яке стримування Китаю з допомогою його активнішого залучення». У кожному разі, далеко не всі у США готові визнати за Китаєм право бути наддержавою. Ця країна ніколи не буде такою, доки не розв’яже численних внутрішніх проблем, кажуть у США. Деякі вчені досить цинічно вважають, що «найкращим» для Сполучених Штатів виявився б варіант, якби в Китаї відбувся колапс комуністичної системи і проблема вирішилась сама собою. (Хоча тим, хто виношує такі плани, варто б замислитися, що означав би такий колапс для півтора мільярда китайців і які наслідки спричинив би для всієї планети.) Та сподіваючись на «краще», американці все ж прораховують і «гірші» варіанти. На відміну від російських, американські експерти вже знають (на основі простих математичних підрахунків), що Китай до середини століття досягне паритету зі Сполученими Штатами не лише в економічній потужності, а й у військовому потенціалі. Щойно це відбудеться, Пекін одразу зажадає для себе нового статусу. Оскільки старі наддержави (або наддержава) опиратимуться цьому, їхній конфлікт неминучий. На думку американських експертів, у такому разі, швидше за все, буде зруйнована стара система безпеки і з’явиться щось нове, про що наразі у США говорити не хочуть, а може, бояться.

Події лише останніх місяців та років дозволяють говорити про те, що обидві супердержави — нинішня і майбутня — активно готуються до прийдешнього протистояння. Процес оформлення в Китаї єдиного добре інтегрованого економічного комплексу змушує керівництво країни думати про його захист. Забезпечення його економічних інтересів не лише мирними засобами, а й військовими. У китайській оборонній доктрині ставка робиться на ядерну зброю і флот. Якщо перший вид зброї є чинником стримування, то ВМС у певному сенсі можна використати як чинник експансії в регіоні Піденно-Східної Азії (наприклад, з метою тиску на сепаратистів Тайваню). Хоча це — у перспективі. Поки що Китай суворо дотримується своєї доктрини «активної оборони», що, як крайній захід, не виключає обмеженої за масштабами війни зі слабшими сусідами прибережної периферії. Ця лінія оборони пролягла від островів Спартлі на півдні до Кореї на півночі і проходить через Тайвань та острови Сенкаку. У певному сенсі ключовим для перевірки дієвості доктрини «активної оборони» стане 2004 рік, коли вирішуватиметься корейська криза. Китай, мабуть, зробить усе, щоб не спровокувати США на війну з Пхеньяном, і це буде важлива перемога. По-друге — на наступний рік заплановано вибори «президента» Тайваню і вибори президента США. Ці дві події можуть стати визначальними для американо-китайських відносин на багато років. Тайвань — поки що єдина точка на карті світу, де американські і китайські інтереси прямо суперечать одні одним. Розігрування цих протиріч сепаратистами острова може призвести до першої серйозної сутички. Аби цього не сталося, у Вашингтоні вважають, що потрібно найближчими роками підштовхувати Китай до суперництва з Росією та Індією, до завоювання сфер впливу в Центральній Азії. Так хоча б на кілька років удасться відкласти формування альтернативного американському глобального центру сили.

Насамкінець треба сказати, що, мабуть, для самих китайців ці американські розрахунки і викладки є чимось нереальним, можливо, навіть смішними. Так, вони бачать, що США своїми діями на світовій арені втягують їх у потенційно конфліктні ситуації. Поки що ж офіційна китайська політична думка не запропонувала світу нічого, крім доктрини про багатополярність, у якій Китай претендує на роль лише одного із центрів сили. Китай прагне, наскільки змога, зміцнити або підтримувати різні країни, що могли б узяти на себе таку роль у своєму регіоні. (Якби Польща не так піддавалася впливу США, її лідерство у Східній Європі, з погляду китайців, було б значно очевиднішим. Зате певну роль регіонального лідера Китай відводить Україні (про це нам натякали неодноразово), хоча в нинішній ситуації Київ, мабуть, не готовий керуватися китайськими геополітичними моделями.) У Пекіні, ймовірно, переконані, що багатополюсна система применшує значення глобальної гегемонії США, з іншого боку — створює сприятливу міжнародну обстановку, в якій панують мир і справедливість. Правда, цього можна буде досягти лише в тому разі, якщо кожен із цих центрів матиме приблизно однакові можливості, але через нерівномірність розвитку країн підтримувати такий глобальний баланс навряд чи вдалося б. Та поки що ця ідеалістична картина світу нікому не заважає, а для китайського уряду є додатковим стимулом постійно думати про долю решти людства, але водночас не втручатися в процеси, які, за великим рахунком, на розвиток самого Китаю не впливають.

Ймовірно, Пекін відмовиться від своєї нинішньої доктрини лише тоді, коли конфліктні ситуації, в які він, з огляду на все, поки що не хоче вплутуватися, стануть неминучими і загрожуватимуть самому існуванню держави. Хочеться сподіватися, що й тоді китайці запропонують людству, що тоне у конфліктах, якийсь свій новий шлях.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі