СИНДРОМ ДВОХ ПРАВИХ РУК

Отже, дубль чотири. Вчетверте праві підуть на парламентські вибори. Вчетверте вони вже почули стартовий сигнал. Вчетверте перед правими стоять два питання «що робити?» і «хто винний?», на які, в принципі, у правих не існує чітких відповідей.

Суттєва різниця цієї кампанії від усіх попередніх полягає в тому, що ця кампанія може для них стати останньою. Цього праві чують вдосталь і від друзів, і від ворогів, але віриться їм у це важко.

І, нарешті, вся специфіка цієї кампанії. Чинник Ющенка, перша опозиційність нарешті без визначення міри конструктивності, перша кампанія, де праві воююватимуть практично проти всіх інших, хіба таки здійсниться чарівна мрія об’єднати усіх державників у широку коаліцію демократичних сил в підтримку Президента.

Нелюбов

З точки зору українського комуніста часів ще тої революції, головним ворогом українського пролетаріату була не українська буржуазія. Головним ворогом був російський пролетаріат, який приїжджав і забирав роботу.

Подібна логіка доволі точно відображає настрій в правому середовищі, де всі нібито декларують спільну мету, але мають специфічне уявлення про те, з ким і як до неї треба йти.

У першому форматі блок, який розпочали створювати свого часу Рух і ПРП, після смерті Чорновола поповнився КУНом. Це не могло бути об’єднанням рівних, хоча б тому, що електоральна вага, інфраструктура, ефективність і спроможність цих партій були різними з самого початку. Хоча кожна з структур своєю присутнітю у блоці додавала кілька рис до спільного портрета, в якому зараз праві намагаються розібратися.

НРУ, яку під час минулої кампанії так любили порівнювати з КПУ, після розколу, інколи почала нагадувати свого опонента. В партії чітко визначилися «старі рухівці», тобто ті, хто був у партії з самого початку і не мав жодних партійних стягнень. «Вірні чорноволівці» — якщо вірити всім, хто зараз декларує себе як ближчого соратника Чорновола, то уявити собі величину цього натовпу, який постійно снував за вождем, просто важко. «Опортуністи», яких в принципі в партії вже майже не залишилося, хоча боротьба з ними може бути чудовим стимулом для внутрішньої партійної активності.

Останній з’їзд НРУ встановив новий стандарт аргументів. Геннадій Удовенко, наприклад, під час свого виступу, де пояснював, що може бути достойним головою Руху, розповідав, як у день з’їзду побував у Києві на вулиці Чорновола. Табличок там «мало, але є». Бурхливі оплески! Опоненти, які підтримували Косіва, звинувачували керівництво партії не тільки в послабленні її позицій перед, можливо, найважчим протистоянням, й у відступництві від «заповіту Чорновола», яким стала одна з останніх прижиттєвих публікацій.

Якщо аналогії непомітні, можна у будь-якій бібліотеці взяти газетну підшивку хоча б з матеріалами ХХVІІІ з’їзду КПРС. Такий політичний вираз закону Ньютона спричинив низку проблем для НРУ. З часу, коли Рух розколовся і не стало В’ячеслава Чорновола, у партії почали виникати фінансові проблеми. В першу чергу це стало відчутним по іміджевих та презентаційних кроках НРУ. Депутати від НРУ не найстильніші у парламенті. Вони губляться в кулуарних розмовах про мобільники і добрі авто, вони не є знавцями київських пабів, клубів чи ресторанів. Іншими словами — в пересічного українського політика при ідентифікації за системою «свій/чужий», рухівцеві з НРУ стати своїм непросто. Частина депутатів, особливо з середовища «олігархічних прагматиків», взагалі вважають НРУ та його членів дивіантними. В НРУ такий підхід з великою долею рації виправдовують різницею в моральних стандартах — в розклади не вступаєм, по панятіям не добазарюємся, треба будувати Україну. Але чи це сприяє в проштовхуванні через парламент законопроектів чи постанов?

Проблеми, викликані розколом, на перших порах вдавалося вирішувати завдяки тіснішій співпраці з ПРП. Партія небагата, але має на порядок вищий рівень можливостей, зате меншу електоральну популярність. Спочатку це допомогло НРУ «позакривати діри», але пізніше, особливо після того, як ПРП ставала дедалі активнішою в менеджменті блоку, це викликало протести серед рухівців. «Вони хочуть на нашому горбі (іміджі) в’їхати в парламент, а самі нічого не мають», казали в НРУ. «В них гатиш, гатиш, а воно — бездонна бочка і нема результату», говорили в ПРП.

Зрештою, в НРУ знайшли й інші способи забезпечувати свою діяльність, натяки на які чи звинувачення призвели до бурхливих протистоянь. Рухові Удовенка закидали надто близькі контакти з СДПУ(о). Поява Конєва поруч з головою партії та активність Коваля у деяких оглядачів викликала нездорові асоціації.

Втім, такий «шлюб за контрактом» між НРУ та ПРП пройшов випробування, які не витримували свого часу на вигляд стійкіші коаліції. Коли Тарас Чорновіл з Михайлом Косівом і Оленою Бондаренко вийшли з НРУ та перейшли у фракцію ПРП, це могло б стати початком кінця блоку. З обох сторін було досить непримиренних яструбів, які, можливо, без такого умислу, могли б довести коаліцію до розвалу. Але зваженості і дипломатичності вистачало, а після відставки Ющенка у правих почало з’являтися те, чого раніше не спостерігалося — інстинкт самозбереження, який, власне, і застерігав правих від нерозбірливих політичних контактів.

Різниця між керівництвом НРУ і керівництвом ПРП — рівно покоління. Ця різниця пояснює відмінності у підходах між колишніми дисидентами-номенклатурниками і неформалами-комсомольцями. ПРП часом нагадує молодіжне крило НРУ. За схожої ідеології дві партії різнить лише різний персонально-партійний досвід, а отже різні висновки і різна за формою політика.

Третій партнер в коаліції — КУН. Організація, добре знана лише в Західній Україні. Нечисленна і відносно добре зорганізована партія має відмінність, яка додає їй певного шарму. Це партія старших, які практично передали естафету, і молодих, які її вже майже взяли. Хоча КУН нещодавно пережив розкол, означився він переважно деякими персональними змінами і мало вплинув на партійне життя. В багатьох регіонах, особливо в Центрі і на Сході кажуть, що з КУНом працюється легко, хоча організаційні спроможності Конгресу оцінюються менш, ніж скромно.

КУН — партія з понад півстолітньою історією і в очах великої частини західноукраїнських виборців, святістю боротьби своїх батьків і дідів за незалежність, благословляє НРУ і ПРП на її (незалежності) захист. Саме ця невелика права націоналістична партія в Західній Україні цементує набагато більшу потугу.

В блоці КУН на правах молодшого родича, хоча невідомо, чи старших буде двоє. Принцип формування списку, про який домовлялися між собою в блоці, вже кілька разів змінювався, оскільки змінювалася відносна вага учасників.

В НРУ існує переконання, що ПРП важко виставити адекватну кількість своїх героїв, які могли б порівнятися з ветеранами політичних битв Руху. В ПРП дехто каже, що проблема, власне, і полягає в тому, що серед «багнетів» НРУ забагато ветеранів, яких треба вшановувати і дати їм можливість відпочити. При цьому керівництво ПРП всіляко відмежувалося від звинувачень у причетності до спроби змінити голову Руху.

Останній розкол в НРУ породив багато проблем, з якими рахуватися доведеться усім учасникам блоку. Вихід з НРУ частини членів у регіонах і перехід до ПРП поставив питання, на які зараз ще немає відповіді. Чи зможе ПРП «ковтнути» таку кількість людей? Як це відіб’ється на життєдіяльності організацій, де в одних осередках будуть представлені люди з цілковито різними поглядами на процес? Як партнерам по коаліції справитися з особистою неприязню між осередками НРУ та ПРП, особливо, якщо конфлікт не лише політичний, і як ефективно взаємодіяти?

Частині рухівців важко уявити собі перехід із Руху після дванадцяти років перебування в партії. Внаслідок цього по регіонах утворюються громадські організації, такі, як «Чорний віл», які або виконають свою обіцянку і кудись вступлять, або залишаться наодинці як ще один приклад правої розпорошеності. ПРП ж цього року вже вирішувало проблему несподіваного росту, коли в деяких районах розчаровані активісти Компартії масово переходили в стан реформаторів. Емоції залишилися змішані.

Крім того, ще одна проблема правих у регіонах полягає в тому, що серед них надто невелика кількість представників влади, бізнесу, тобто людей, які приймають рішення і оперують матеріальними та людськими ресурсами. Переважно партійні осередки в регіонах — такі собі клуби за інтересами, куди приходять поговорити і відчути всю крутизну власної причетності до процесу. Там, де є талановиті партійні менеджери в регіонах, одиниця зусилля для отримання результату часто вимірюється розпачем. І не треба ніякого адмінресурсу. Тут правих рятує хіба те, що їхні опоненти теж «дують» числа членів, щоб вибивати з центру більші гроші і не набагато працездатніші. А партія влади рідко має чіткий партійний вибір. Це не в інтересах вертикалі.

Список Ющенка

УНР — інший потенційний партнер по коаліції, останнім часом пережив масу змін у середовищі своїх друзів. Різке зменшення контактів з неконструктивно опозиційною «Батьківщиною» та вже підписана декларативна любов до НРУ з натяками на можливість дуже великого блокування для партії, яка мала чи не найсвоєрідніші мірила владності/опозиційності, партнерства/опонування та досить несірий персональний склад, дозволило УНР тактично вирватись вперед і голосніше за інших виголосити свою претензію на Ющенка.

Ющенко на претензію не відповів, але був присутній на з’їзді УНР, хоча мав запрошення і на з’їзд НРУ. І навіть у радісну мить підписання Декларації про об’єднання важко сказати, які почуття були у серцях простої рухівської номенклатури, яка ще роки тому так ніжно марширувала одним списком. Тепер історія може повторитися, але кожному в цій історії за себе треба буде воювати самому.

Якщо станеться возз’єднання НРУ—ПРП—КУН+УНР, то при всій позитивності і заманливості процесу, квоти списків знову доведеться переглядати. Наскільки це втішить людей, які, посідаючи 3—5-е місця у партії, відкочуються під кінець другого десятка в списку блоку?

Очевидно, це може бути останнє суттєве розширення блоку правих, оскільки, за кулуарною інформацією, наступні розширення за участю дрібніших партій, скоріш за все включатиме свою квоту та партія з блоку, яка її залучила. Чи з’являться таким чином у блоці УРП, РХП, СНПУ, ХНС? До того ж, часу залишається замало — на ще одні/два переговори з приводу списку.

Чи є у правих шанси домовитись між собою? Історичного досвіду українська історія не знає. Були місцеві коаліції на кшталт коаліцій Рух—НДП (останні перейшли в ПРП), які пояснюються швидше місцевими причинами, ніж діалектикою українського політичного структурування. У 1998 році на вибори Рух йшов сам. Долучалися лише дрібніші структури та персоналії. ПРП — теж. Як і НДП, розкол якого допоміг правим.

Чи змінилося щось в свідомості правих з часу минулих виборів? Потрясінь не бракувало. Смерть Чорновола і Гетьмана, вбивство Гонгадзе, переслідування фірм-спонсорів, розбірки з підставляннями з боку олігархів. Чи стало більше вождів на правому фланзі? Їх число зросло пропорційно до зростання кількості партій та внутріпартійних конфліктів. Чи з’явилися якість нові аргументи на користь об’єднання? На наступних виборах важче буде конкурувати з олігархами і буде більше протистояння владі. Ліві ж вже не є такими потужними опонентами.

Отже, за відсутності явних внутрішніх стимулів, стимули можуть бути ззовні. Негативним стимулом може бути запізніле усвідомлення правими, що згода на спокусливі пропозиції фінансування їхньої діяльності з боку олігархів буде фінансуванням ліквідаційних комісій. Праві починають розуміти, що у олігархів, як і у влади — свій менталітет. І права риторика для них чужомовна.

Позитивним стимулом може бути чинник Ющенка, який має моральну владу над правими і довіру з їхнього боку. (Хоча вже кілька разів праві ловили його на підставах, як із заявою про те, що Генпрокуратура прозоро розслідує справу Гонгадзе, коли праві у парламенті намагались відставити Потебенька; заява трьох про фашистську опозицію; неузгодженість власного позиціонування щодо влади після заяви Юхновського про перехід правих в опозицію 26 квітня, внаслідок чого праві понад місяць стояли розкарячені ні в тих ні в сих, шліфуючи своє вміння відмазуватись від укусів преси). Саме Ющенко — це квиток на відносно легку перемогу і представницьке число у Верховній Раді-2002. Саме Ющенко — улюбленець публіки.

Саме Ющенко практично місяць не мав публічних появ, доки праві активно перешіптувались про своє майбутнє. Кожні кілька днів хтось із правих уповноважено виходив і заявляв про свою зустріч із Ющенком, де лідер правих сказали…

Очевидно, що кулуарна активність Ющенка і об’єднавчі потуги правих мають спільні корені. Об’єднуватись під Ющенка та за його явними чи таємними настановами легше, бо всі праві враз опиняються в межах дії якихось об’єктивних критеріїв, а стабільні правила гри тут як ніде доречні. З іншого боку, на односторонній характер переговорів (монологів) Ющенка з правими вказує боязнь деяких правих, що лідер може опинитися в «поганій компанії» центристів із Плющем, який останнім часом, крім виборів спікера, нічого не вигравав. Чи означає це, що праві мають дуже обмежений вплив на Віктора Андрійовича? Праві це заперечують. Зрозуміло чому.

Напередодні іспиту

Навіть якщо потрапляння правих у наступний парламент в широкій кількісній групі вважати вирішеним, то залишається питання якості цих нових об’єднаних правих. Дивина пострадянської політики полягає в тому, що бізнес, якому потрібні прозорі ринкові правила, не бачить в правих свого захисника. Праві часто дивляться на бізнес через стереотипи своїх ненайінтелігентніших виборців. А перелік основних прав і свобод — це лякалка проти комуністів, яка правих може не стосуватися. Кліше «антиукраїнського» отримало всередині правих консерваторів практично кожне друге центральне видання. Праві не мають преси, але чомусь «віддають» свої голоси під час проведення медіа лобі в парламенті потрібних законопроектів чи постанов, з якими потім починають боротися. Правим не подобається Долганов, але не тому, що він обмежує свободу слова чи за гроші платників податків робить продукт для тих, хто мав би жити з податків, а тому, що він недостатньо висвітлює діяльність Верховної Ради…

«Круглий стіл» «Майбутнє України: погляд правих» цього тижня у Києві містив у собі згадку про успішність починань Української держави від 30 червня 1941 року, згадки про кінець 80-х, про Кравчука і про Кучму, характерні і часто повторювані оцінки стану справ в економіці, діагноз проблем в державі і суспільстві, плани на вибори, опис блоку, ставлення до Ющенка. Бракувало лише майбутнього! Воно у правих закінчується в березні 2002 року і обмежене власною участю у владі.

Чи знають праві, як боротися з правилами гри, які приносить сюди великий російський бізнес? Чи знають праві, як компенсувати присутність цього капіталу в політичних колах? Чи знають праві, як запустити малий і середній бізнес? Чи знають праві, що і коли їм дасть середній клас? Чи знають праві, як запобігти відставання від Заходу в телекомунікаціях і high-tech? Чи знають праві, як зробити пресу вільною?

Цього не знають ліві. Це, може, знають, але напевне не робитимуть центристи.

Праві останніх місяців «пролітають» над політичним процесом в Україні. Коли у Києві з’явився Черномирдін, це стало причиною появи різноманітних оцінок з кутом попадання на всі 360 градусів. Коли посол Черномирдін почав організовувати фуршети з чиновниками у Національній філармонії з перекриттям руху на Європейській площі столиці — праві мовчать. Коли стає «все ясно» по Харцизькому трубному — праві мовчать. Коли Президент робить суперечливі заяви в Білорусі, в Італії і в Словаччині — праві мовчать. Часом з’являються окремі заяви окремих партій чи прес-конфренеції політиків-активістів. Але до виборців не доходять повідомлення від сильного правого блоку. Виборці часом не знають ставлення своєї партії до ключових питань.

Технологічна слабкість правих пояснюється невизначеністю структури, яка працюватиме на виборах, а отже, може бути тимчасовою. Тому має для правих і позитивний аспект — розслаблює опонентів. Та технологам правих доведеться мати справу із надмірним романтизмом і непослідовністю, інтригами і містечковістю інтересів, боротьбою старих і молодих. Цей конфлікт із самоочищенням мав би колись відбутися. Цим для правих може стати ця передвиборна кампанія.

Середовище опонентів помолоділо. На арену вже активно і когортою вийшли вчорашні комсомольці. Якщо праві хочуть з ними конкурувати і перемогти — їм доведеться шукати цензора в собі.