Нова українська опричнина, або Що спільного між «Порою», неоєвразійцями, Іваном Грозним та Юлією Тимошенко?

Українська революція стала досить потужним каталізатором, який прискорює чимало, часом несподіваних, політичних й ідеологічних процесів в інших країнах.

Саме помаранчева тема стала важливим значеннєвим стрижнем активізованого в останні тижні молодіжного партбудівництва у Росії. Будь-яка серйозна політична сила, будь-яка політична партія мріє про власний «комсомол», адже саме молодь студентського й близького до студентського віку найбільш радикальна, соціально активна і готова до самопожертви. Російських конструкторів політичної реальності надихнув (або навпаки — нажахав) досвід української молодіжної організації «Пора», яка стала найважливішим генератором мережного політтехнологічного проекту і без якої перемога помаранчевої революції аж ніяк не була б такою однозначною.

У Росії всі, хто має стосунок до молодіжних рухів, заздрять «Порі». І зовсім не малозрозумілим стихійно-радикальним поглядам її учасників, зовсім не організованості чи спонсорським грошам. А тому, що у них щось реальне вийшло, і є підстави вважати себе переможцями. Адже таке випадає раз у покоління. Чи ще рідше.

Фінансування й оргпідтримка нового прокремлівського проекту «Наші» (нібито опозиційна альтернатива прокремлівським «Идущим вместе»; одна з робочих назв проекту — «Антиреволюція») стали можливі завдяки панічному страху політичного режиму перед помаранчевим кольором.

Радикали-«лимоновці» з Націонал-більшовицької партії, відомі своїми шокуючими політичними «перформансами» (закидання «антинародних» міністрів пакетами з майонезом на прес-конференціях і т.п.), у штабі («бункері») яких два головні гасла: «Так, смерть!» і «Росія — все! Інші — ніщо!», хоч як дивно, із чималим натхненням сприйняли помаранчеву революцію. Лідер НБП, письменник Едуард Лимонов, так пояснює мотивації путінського режиму: «Влада злякалася помаранчевої революції, тому розв’язала в Росії громадянську війну».

Молодіжне «Яблоко» й екзоти з «Идущих без Путина» (є й такі!) глухо заздрять «Порі» і називають себе не інакше як «російськими помаранчевими» — борцями проти авторитаризму влади, наступниками Че Гевари та Юлії Тимошенко. Їхня остання поява на людях (на проурядовому мітингу на підтримку скасування соціальних пільг) супроводжувалася розтяжкою-кепкуванням: «Вічного Вам царювання, Володимире Володимировичу!»

«Стати щитом на шляху помаранчевого бульдозера», «Врятувати світ (саме світ — ніяк не менше!) від помаранчевої чуми» — так було сформульовано надзавдання Євразійської спілки молоді, котра зібралася на установчий з’їзд не десь, а в Олександрівській слободі (Ярославська область), у палаці Івана Грозного. До речі, саме там рівно 440 років тому зародилася опричнина. Натхненник проекту, відомий філософ-традиціоналіст Олександр Дугін вважає царя Івана «ідеальним євразійцем». Для більшої переконливості на установчому з’їзді публіці продемонстрували двох «автохтонних українців» — із «Братства» Корчинського і з вітренківської «Молодої гвардії», котрі щось казали про «апельсинове» поневолення України.

Якщо прокремлівські «нашисти» та «російські помаранчеві» мислять свої організації чимось на кшталт модернізованого на сучасний лад радянського комсомолу, то юні неоєвразійці виходять з іншої моделі — духовного ордену. У Катехізисі члена цієї організації сформульовано цілком консервативно-революційні і солідаристські настанови: перетворення світу на традиційних сакральних цінностях, але з використанням сучасних мережних соціальних технологій. Взагалі «Євразійська спілка молоді» відверто заздрить мережній мобільності «Пори» і цілком щиро намагається створити організацію, протилежну за спрямованістю й ідеологією (щоправда, уявлення дугінців про українську політику та «помаранчеву» ідеологію грунтуються в основному на «українських» сюжетах по телеканалах РТР і ТВЦ під час виборів і на коментарях «друзів руху» — Вітренко, Грача і Корчинського), але аналогічну за використовуваними технологіями мобілізації молоді. Головне в «мережному» проекті — відсутність будь-якої ієрархічної структури, бюрократії, примусу та пам’ятного з часів комсомолу безглуздя. Головне — це гнучка комунікаційна структура, що тримається на неформальних зв’язках, яку треба «правильно» «настроїти» — «заразити» людей «правильними» ідеями, створити у них сильні мотивації переконаності у власній правоті і провіденціалізмі своєї діяльності. Адже сучасна соціальна та політична боротьба є не що інше, як «війна мереж». Тому головне — це спільна мета, спільна ідеологія, «спільна справа», спільний солідарний сенс існування мережної організації. Під час помаранчевої революції люди на Майдані готові були стояти за ідею (або правильно змодельовану всередині мережі екзистенціальну та психологічну переконаність у власній правоті), а не «тусуватися по приколу». Саме цим, до речі, сучасний постмодерністський солідаризм відрізняється від звичайного «флеш-мобу».

Нині найбільш «просунені» представники російської молоді мріють про 1968 рік — про глобальні студентські революції, про виплески людської енергії, що переповнює душі. Однак перспективи розвитку будь-якої соціальної активності в сучасній Росії дуже непевні саме з енергетичних причин. Здавалося б, країна перебуває на мобілізаційному підйомі, економічне зростання та соціальна стабільність повинні гарантуватися високою кон’юнктурою світових цін на нафту і газ. Але щось не так — у суспільстві посилюється апатія, зневіра в можливості осмисленого й гідного життя, падіння рейтингу Путіна лише посилює загальне розчарування. Відчуття, ніби все валиться з рук. Адже «вітальну», життєву енергію, пасіонарність, не можна підмінити «піаром», не можна стимулювати ніякими допінгами й іншими «стовбурними клітинами».

Водночас в Україні спостерігається прямо протилежна ситуація: є надлишок «вітальної» енергії, розбудженої революційним підйомом, але немає відповідних форм її «залучення», немає осмисленої стратегії розвитку, немає хоч би якогось спільного бачення майбутнього України, немає виразної тактики для виконавчої влади. У режиму Віктора Ющенка немає ні серйозного кадрового ресурсу, ні нової, некучмівської, бюрократичної кваліфікації. Тому повноцінна ротація еліт захлинулася. Під час передвиборної кампанії нами було зроблено припущення, що Україна Януковича буде схожа на «велику зону», тоді як Україна Ющенка буде схожа на «велике Гуляйполе». Першого, дякувати Богу, вдалося уникнути. Чи можна уникнути другого — не втратити керованість державним апаратом і політичними процесами, уникнути сповзання в анархію — на це запитання Ющенку, Тимошенко, Порошенку, Зінченку й іншим «обличчям» режиму ще тільки потрібно буде відповісти.

До речі, «Пора», яку «дугінці» проклинають на всі лади, їм самим надзвичайно близька за духом, особливо коли говорити про її «чорний» різновид. У членів «Пори» немає виразної ідеології, але є енергія. Вони палко жадають боротьби із соціальним і особливо з метафізичним злом. Поки в ролі такого зла вони бачать лише так званий кучмізм, але, не виключено, дуже скоро, коли посилиться гіркота нереалізованих надій, їхнім головним ворогом стане «ющенківщина». Так, до речі, свого часу опричники Івана Грозного вважали, що перед ними стоїть провіденціальне завдання — не просто «деолігархізувати» бояр, а ніби напередодні Страшного суду, покарати зло як таке. Себе ж вони відчували «небесним воїнством» архістратига Михаїла (не випадково, певне, самому Івану Грозному належить дивовижний за глибиною інтуїцій «Канон Ангелу Грозному воєводі»).

Дивлячись на деяких членів «Пори», складається відчуття, що їхнє надзавдання — змінити і навіть підірвати світ, переробити буття. Дивлячись на інших — відчуття, що їхнє надзавдання — повторити кар’єрний «потрійний стрибок» нинішнього «молодіжного» міністра Юрія Павленка. Теж, звісно, гідна мета. Щоправда, на думку спадає оповідка про одного драматурга-початківця, котрий прийшов до Шекспіра і запитав, як стати таким же великим. На це автор «Гамлета» відповів, що він сам узагалі-то хотів стати Богом, а став усього лише Шекспіром. «Ким же станете ви, молодий чоловіче, коли прагнете стати мною?» Це до того, що яка може бути життєва траєкторія, коли твоя мета — стати Юрієм Павленком?

Інакше кажучи, молодість — це не цифра у паспорті, це — стан духу. Це коли через тебе проходять сильні, якісь геть особливі й дивовижні енергії. І з цього погляду, скажімо, Ліна Костенко молодша за Оксану Забужко, а Оксана Забужко, може, молодша за співачку Ані Лорак.

І, хоч як дивно, обраний учасниками Євразійської спілки молоді своїм історичним ідеалом і містичним «патроном» Іван Грозний може вважатися «ідеальним співрозмовником» як для радикального («чорного») крила «Пори», як для «Братства» постмодерніста Корчинського, так і для Кабінету міністрів України. Тут «кревність» зовсім не за кольором прапорів і стрічок, а, радше, за «духом», за ступенем «вертикальної мобілізації».

У російській історії завжди існував серйозний конфлікт між верховною владою (царем, генсеком, президентом) і елітним прошарком (боярством, дворянством, олігархами). При цьому держава була змушена боротися з тими, хто її намагався «приватизувати», перетворити на свою корпоративну «приватну» справу. Опричники Івана Грозного — «государеві пси» — це сила, що виступає саме на боці верховної влади, держави як такої, проти боярської еліти.

Путінський режим теж намагався створити власну «опричнину» — саме за цією моделлю будувався міф про «пітерських чекістів» — безкомпромісних прибічників президента, які борються з «боярами-олігархами» за відновлення державної вертикалі та державної єдності. Наскільки ця боротьба виявилася успішною, можна судити за співвідношенням двох явищ: кількістю «симетрично зачищених» олігархів і кількістю «пітерців», які перетворилися з «государевих слуг» на «нових олігархів».

Саме обговорену ліберальними істориками опричнину можна назвати російською моделлю «модернізації-без-вестернізації» — формою розвитку з опорою на власні сили і власний унікальний духовний досвід (на противагу опричнині реформи Петра I — це саме «модернизація-як-вестернізація»). В українській історії аналогів опричнини не було, хоча за багатьма складовими це явище нагадує запорізьке козацтво. Тому для України опричнина цікава не стільки як конкретний історичний досвід, скільки як архетип, «ідеальний прототип». Головна відмінність — у розумінні держави: для опричників государ і держава абсолютні, для козаків — це, радше, тягар, від якого варто дистанціюватися, втекти «за пороги». У тім-то й річ, що глава Української держави — представник не «верховної влади», а «елітного прошарку». Тобто не «государ», а «головний боярин». Постать Віктора Ющенка в нинішній ситуації унікальна тим, що після помаранчевої революції його символічна легітимність помітно зросла — тепер він може вважати себе чимось більшим, аніж просто «головним розводящим».

У програмі уряду України дві головні задекларовані мети — стратегія «україноцентризму» та відділення власності від влади, а бізнесу від держави — фактично відтворюють «порядок денний» Івана Грозного. Обидва ці надзавдання так чи інакше апелюють до досвіду, якого в українській історії було дуже мало. «Україноцентризм» передбачає не лише відмову від «євроцентризму», «американоцентризму» та «москвоцентризму», а й розбудови на основі свого власного «максималістського» духовного й історичного досвіду моделі України як самодостатньої держави, котра прагне бути суб’єктом міжнародної політики, а не об’єктом чужих «розіграшів».

Поділ власності та влади — завдання просто титанічне, оскільки вимагає не лише подолання опору українських олігархів, а й відмови від традиційного для української політичної культури змішання сфери «публічного» та «приватного», відмови від розуміння держави як інструмента бізнесу. А елітна ротація саме і повинна орієнтуватися на створення не досить відомого в українській історії прошарку — «служивих людей».

Однак в українській політичній культурі, як виявилося, є щось таке, чого немає ні в російській, ні в західноєвропейській. Коли на Заході й у Росії під «спільною справою» розуміється насамперед держава, то в Україні — насамперед суспільство, а держава — це, радше, «зовнішнє зло». Звідси і безсумнівна схильність української політичної культури до соціального солідаризму, звідси й той дивовижний факт, що помаранчева революція, яка створила передумови для радикальної зміни всього ходу української історії, обійшлася без людських жертв.

Коли «приватизаторам» пропонують «доплатити» різницю між реальною вартістю підприємства і тією безцінню, за яку в епоху «боярина» Кучми вони його прихопили, і біографія Михайла Ходорковського аж ніяк не виступає головним аргументом із боку влади в такому вмовлянні, це дає надію, що нинішня українська «опричнина» може стати, як і революція, унікальним українським ноу-хау — безкровним поворотом історії.