МИ ПОВИННІ ДАТИ ЛЮДЯМ ШАНС ОЦІНИТИ ВЛАДУ І ОПОЗИЦІЮ НА ПОВНОЦІННИХ ПРЯМИХ ПРЕЗИДЕНТСЬКИХ ВИБОРАХ

— Які якості мають бути притаманні новій політичній еліті для виведення України на якісно новий рівень розвитку?

— Фактично, впродовж усієї історії в Україні правляча еліта як така не існувала. Оскільки наша еліта протягом віків була зрусифікована, сполонізована, окатоличена, злитовщена — яка завгодно, але не українська. Звичайно, були, на щастя, люди, які мали повне й незаперечне право іменуватися національно свідомою елітою. Однак вони не мали жодних прав і можливостей впливати на управління державою. Бути українською елітою, з часів монголо-татарського нашестя й аж до часів Л.Брежнєва, означало — згоріти, загинути, принести себе в жертву. Мазепа, Хмельницький, Чорновіл — усі вони, на жаль, еліта полону та в’язниці.

Не маючи можливостей впливу на політичне життя, українська еліта реалізовувала себе в імператорських театрах та вправлялася здебільшого в художніх промислах. І ми повинні бути вдячні цим людям, які змогли, попри всі труднощі, зберегти саму можливість появи власної еліти в майбутньому.

А сьогодні, коли ми говоримо про еліту, то маємо на увазі не коло людей, які генетично успадкували поняття честі та такі якості, як патріотизм, відповідальність, духовність, високий рівень інтелекту. Сучасна політична еліта — це не «біла кістка». В нинішньому політичному дискурсі еліта визначається, як це не парадоксально, спрощено: еліта — це влада. І моралізувати навколо цього немає потреби. Це даність. У сучасному розумінні, ті, хто при владі, є політичною елітою. За визначенням.

Інша справа — питання самоідентифікації еліт. Якщо група, яка прийде до влади, зможе ідентифікувати себе як спільноту, для якої національні інтереси є значно вагомішими, ніж приватні або групові, — лише тоді ми зможемо говорити про політичну еліту в Україні. Але не сьогодні.

Сьогодні ми можемо скільки завгодно розводитися про еліти та контреліти, але це порожні слова, що жодним чином не стосуються сучасної України. У нас взаємини між «елітами» є лише системою локальних (конформних або конфронтаційних) зв’язків між окремими кланами та фінансово-політичними групами. В Україні сталося адміністративне призначення еліти, за якого людина із завідувача овочевою базою раптом перетворюється на пана N, кавалера ордена святого Станіслава і власника кількох обленерго. Однак його світогляд залишився той самий — взяти й утекти.

Лише тоді, коли до влади прийде нова, альтернативна правлячій, команда, яка зможе ідентифікувати себе національною політичною елітою на згаданих вище засадах, ми будемо говорити про нові якості нової еліти.

І для того, щоб вивести Україну з кризи на «якісно новий рівень розвитку», не потрібна жодна генна інженерія в національних масштабах. Прийде команда, члени якої вирізняються професіоналізмом, патріотизмом, порядністю. Цих рис цілком достатньо для вирішення першочергових завдань. Окрім того, еліта повинна усвідомити, що вона є соціально відповідальною. Бо ті, хто іменують себе «новою елітою», навчилися гарно зав’язувати краватки від Бріоні, пити білий чай і тямити в творчості Кабакова, словом, перейняли західний стиль, однак чомусь залишили по той бік кордону головну ознаку справжньої еліти — нести відповідальність за соціально залежні та соціально підпорядковані групи народу.

— Чи можливий в Україні консенсус («пакт») еліт для досягнення певної стратегічної мети, і якщо так, то на якій основі?

— Хочу нагадати один анекдот. Коли старого дисидента запитали, чому він так не любить радянську владу та її керівників, він відповів: «У мене з ними розбіжності із земельного питання. Вони хочуть, щоб я лежав у землі, а я хочу — щоб вони».

Говорити про консенсус еліт немає жодного сенсу з причини їх відсутності. Сьогодні ми можемо говорити лише про систему взаємин «по понятіям». Є фінансово-політичні групи зі своїми інтересами та апетитами, і є арбітр їх стосунків — Президент Л.Кучма, який утримує владу лише завдяки усвідомленню лідерами кланів того, що без Л.Кучми настане кінець періоду відносно мирного співіснування кількох кримінально-політичних родин і довго вибудовувана система корпоративно-кланової стабільності буде зруйнована. Після чого всій цій, з дозволу сказати, «еліті» доведеться на тривалий час «лягти на матраси» в Києві, Донецьку, чи Дніпропетровську та чекати чергового «консенсусу».

Домовленостей між опозиційними силами та цими групами не може бути, оскільки в нас не може бути ні спільних стратегічних цінностей, ні навіть методів досягнення мети. Якщо одна команда прагне спожити країну, а інша намагається її врятувати, то говорити тут про консенсус — цілковите збочення. Що ми візьмемо за мету такого консенсусу — зменшення темпів руйнування й знищення? Шукати консенсусу з правлячими можновладними групами — те саме, що вимагати миру та злагоди між військами вермахту і Червоної Армії у Сталінграді 1943р.

Ми не маємо морального права сісти з керівниками кланів за стіл переговорів і сказати: «Добре, хлопці, що було, те було, і все, що у вас є, — ваше. Ми готові частково прийняти ваші правила гри та облаштувати всю країну під ваші апетити. Давайте разом відбудовувати країну». Якщо ми це і сказали б, то «відбудовувати країну» — вони навіть слів таких не розуміють.

— Що необхідно зробити, щоб перетворити президентську кампанію 2004 р. на суспільну дискусію про визначення стратегічного курсу України?

— Перш за все, нам необхідно докласти зусиль, щоб президентська кампанія 2004р. відбулася. Бо поки ми говоримо, що вона повинна стати красивою, прозорою та суспільно-дискусійною, інші сили прагнуть ліквідувати конституційні передумови для проведення будь-якої президентської кампанії в Україні в будь-який час. Ми — опозиційні сили — сьогодні зобов’язані не дати владі вийти за межі чинного конституційного поля. Ми повинні дати людям шанс оцінити владу і опозицію на повноцінних прямих президентських виборах.

І, я гадаю, це не буде дискусія. Ми не в Голівуді, де між фразою: «Тобі — кінець, друже», і пострілом зав’язується окремий драматичний сюжет тривалістю у півфільму. Це буде вибір. Вибір між двома шляхами — або припинення безладу, що триває в країні від самих витоків незалежності, та початок нового життя, або забуття. Мені дуже не хочеться, щоб уже наші діти чи онуки прочитали в підручниках з «Історії ЄЕП», що існувала кілька років така собі буржуазно-націоналістична Україна, що швидко впала через те, що керували нею люди невправні й ні до чого не здатні. Ми будемо перемагати. Це наш єдиний стратегічний курс. Ми повинні використати шанс.