Мер Дніпропетровська: «Я мрію про те, щоб люди перестали говорити про владу, але знали, що вона в Дніпропетровську є»

Різні періоди пережив Дніпропетровськ. Останній — не з найкращих. Ущухав один скандал, спалахували інші: пов’язані із виборами, міжпартійні, земельні, кримінальні... Здавалося, не залишилося й сліду від недавньої доброї слави. Кому, як не меру міста, дати оцінку того, що відбувається, розкрити таємні хитросплетіння дніпропетровської політики. До того ж є й привід: 31 січня виповнилося вісім років, як Іван Куличенко обіймає цю дуже клопітну посаду...

Діловий центр України під вітрилом

— Іване Івановичу, зовсім недавно Дніпропетровськ називали ще не першим, але вже й не другим містом в Україні. Наскільки сьогодні, на ваш погляд, він відповідає цьому визначенню?

— Останні вибори до Верхов­ної Ради укотре підтвердили тезу про те, що Дніпропетровськ — своєрідний барометр. Від стабільності в місті багато в чому залежить ситуація в Україні в цілому. І не лише з огляду на масштаб регіону, його електоральний потенціал, а насамперед на його центристську, об’єднавчу сутність. Однак не лише в цьому його унікальність.

У Дніпропетровську збереглися єдині у своєму роді виробництва з не менш унікальними технологіями, напрацьованими в минулі десятиріччя потужною науковою та управлінською елітами. Візьмімо космічну галузь. Головна продукція наших ракетобудівників довела, що для морського старту вона є найкращою у світі.

В економіці Дніпропетровська швидкими темпами вирівнюється крен, який створювався плановою, соціалістичною моделлю, на користь підприємств промисловості групи А. Це співвідношення на користь групи Б найактивніше змінюється в Дніпропетровську. Навіть у Києві це не так помітно. Наприклад, за кількістю торговельних площ. Цей показник на душу населення в нас найвищий.

Формування сприятливого ділового мікроклімату не могло не позначитися на припливі інвестицій в економіку мегаполісу. За минулий рік до нас прийшло понад мільярд євро інвестиційних вкладень, які успішно працюють. Дніпропетровськ, будучи великим промисловим центром, перетворюється ще й на діловий, упевнено відновлюючи популярне колись звання ще не першого, але вже й не другого міста України.

Ми маємо намір створити найбільший міжнародний бізнес-центр на базі готелю «Па­рус», роз­ташованого в самісінькому центрі Дніпро­петровська. Ре­конст­руюється практично весь прилеглий мікрорайон. Прибрано з зони ряд підприємств, що дасть змогу застосувати найсучасніші архітектурні та містобудівні рішення. Комплекс міститиме вис­тавкові зали, переговірні, матиме всю необхідну інфраструктуру, що забезпечує максимум зручностей і можливостей для ефективної роботи. Щоб бізнесмени будь-якого рівня і будь-якої країни могли почуватися тут комфортно. Наше місто перше в Ук­раїні, де розпочато будівництво апартаментів, комфортабельного житла, призначеного для нетрива­лої та довгострокової оренди. Перший такий об’єкт уже вводять в експлуатацію в Міст Сіті-центрі.

Дніпропетровськ — одне з небагатьох міст, яке має сьогодні сучасний генплан. Нині він на ста­дії затвердження. Розроб­лено нову систему грошової оцінки міської землі. Це дало змогу вирішити одну з найболючіших міс­тобудівних проблем — хаотичної, осередкової реконструкції міста, особливо його історичного центру. Сьогодні, наприклад, одночасно розробляється 15 техніко-економічних обґрунтувань пла­нів комплексної детальної реконст­рукції та розвитку міста не окремими об’єктами, а кварталами.

Таким самим чином починаємо реконструкцію мікрорайону, який прилягає до вже реконст­руйованого стадіону.

— ...Згідно із планом підготовки до футбольного чемпіонату Євро-2012?

— Коли ми приймали стадіон «Металург» у заводу імені Петров­ського, коли облаштовували клубні інфраструктури, ні про який чемпіонат не було й мови. Спор­тивний комплекс будували для нашого клубу «Дніпро» та для вбо­лівальників команди. Це було враховано при виборі міст, які прийматимуть європейський чем­піонат. Тому сьогодні ми й виглядаємо краще за інших у плані підготовки до єврочемпіонату.

Неможливо змінити країну, не змінюючи себе

— І все-таки під час торішнього візиту до Дніпропетровська інспекторів УЄФА з метою проконтролювати перебіг робіт із підготовки міста до чемпіонату було висловлено низку критичних зауважень...

— Повірте, усі технічні проблеми, пов’язані з реконструкцією аеропорту, будівництвом додаткових готелів, дорогами, під’їздом до стадіону, місцями проживання і дозвілля для гостей міста, ми можемо вирішити. Необхідно лише змінити систему фінансування, щоб мати можливість самостійно розбиратися із ситуаціями, які виникають у процесі підготовки до чемпіонату. Тобто відчути себе справжніми власниками свого будинку.

Проте відчути себе господарем і стати ним — не одне й те саме. Дніпро­петровськ із своїм географічним, економічним, науково-культурним потенціалом, ментальними особливостями просто покликаний стати центром об’єднання українців. Прий­нят­тя в себе європейського чемпіонату з футболу — унікальна можливість здійснити цей прорив.

Сьогодні ми підійшли до дуже серйозної роботи, насамперед із молоддю — майбутніми стюардами, волонтерами, екскурсоводами, перекладачами, правоохоронцями, обслуговуючим персоналом готелів, турагентств, культурних і спортивних закладів. З тими, хто напряму спілкуватиметься з гостями. Без опанування азів європейської культури обслуговування їм не впоратися із цим важливим завданням. Щоб на високому рівні представляти наше місто, потрібно передусім самим досягти цього рівня.

— Можливо, у когось виникне запитання, а навіщо це нам, і про яку національну гордість може йтися, якщо, наприклад, стипендій і пенсій окремим категоріям наших співгромадян не вистачає на найнеобхідніше?

— Неможливо змінити країну, не змінюючи себе. Ось, приміром, наша безплатна медицина, яку зараз так нещадно критикують, і, додам, є за що. Однак у лікуванні хвороби два складники: лікарі і пацієнт. Про лікарів уже сказали, а пацієнт? Відстояв­ши чергу до лікаря і назвавши своє прізвище, хворий уже від початку переконаний, що все інше має зробити лікар, він відповідальний за наші хвороби. А який спосіб життя веде сам пацієнт, як виконує рекомендації лікаря, тобто як дбає про своє здоров’я — справа п’ята. Людей привчили, що дер­жава в нас відповідає за все, а ми, по суті, ні за що. Такого теж немає в жодній цивілізованій країні...

На жаль, нам притаманний низький рівень культури в усьому: у політиці, на виробництві, у побуті, міжособистісних стосунках!..

— Поставлене тричі обраним городянами мером глобальне завдання щодо зміни менталітету наших жителів свідчить про те, що Дніпропетровськ справді залишається своєрідним випробувальним майданчиком управлінських, економічних, містобудівних технологій, своєрідним доменом, де формується національна ідея та ідеологія держави. Кажуть, що витоки дніпропетровських успіхів у його унікальному географічному розташуванні на трьох пагорбах, якихось ще не вивчених наукою впливах земних надр.

— Я пояснив би досягнуте насамперед унікальною управлінською школою, яка десятиліттями складалася в нашому регіоні, дуже потужними науковою та економічною базами. Недарма саме в Дніпропетровську дислокувалося Міністерство чорної металургії. І недарма прискорений розвиток Дніпро­петровська припав саме на повоєнні роки. Від півмільйона жителів ми «виросли» до 1 млн. 277 тисяч. Та­кий швидкий демографічний приріст, зрозуміло, неможливий природним шляхом. Обра­ний базовим для багатопрофільної та високотехнологічної промисловості, яка швидко зростала в той період, Дніпро­петровськ підживлювався найкращими фахівцями та інтелігенцією з усього Радянсь­кого Союзу, як колись Силіконова долина в Америці. І от тепер уже діти й онуки того повоєнного дніпропетровського інтелектуального призову, у генах яких талант, високі амбіції, настирність їхніх батьків і дідів, розкручують свій бізнес за умов ринкової економіки, виходять у ній на передові позиції. Тільки одне КБ «Південне» дало до 90% бізнесової еліти, яка нині успішно в нас працює.

При цьому джерела успіху не тільки в науковій школі та освіті. Важливіші загальний дух, внутрішня готовність до нестандартних рішень, пошуку, експерименту, виправданого ризику, уміння брати відповідальність на себе. Усе це в Дніпропетровську є. Цього не відняти. І цим потрібно скористатися. Ви подивіться на колишніх і теперішніх провідних політиків і бізнесменів України, які вийшли з Дніпро­петровська. Кожен — унікальна особистість. Повернення у всеукраїнську управлінську політичну еліту дніпропетровців дає шанс для більш ефективного зростання та використання найкращих висуванців нашого регіону.

Падіння наприкінці 90-х було з гуркотом

— Чи не передчасні такі оптимістичні прогнози після дуже серйозного іміджевого падіння в минулі роки дніпропетровської політичної команди, що почалося з арештом у США Павла Лазаренка й тривало після завершення президентських повноважень Леоніда Кучми?

— Я б так не гіперболізував негативу минулого періоду. Те, що Дніпро­петровськ дуже втратив політично, це правда. Падіння наприкінці 90-х було з гуркотом. Бог просто так не карає, і історія на нас відігралася цілком справедливо. Скажу більше, був такий період, коли, виходячи з дніпропетровського потяга, наприклад, у столиці, я відчував почуття сорому. Настільки великий був вал негативних обвинувачень насамперед у корупції. Ніде правди діти, і сьогодні є в нас політики, які прагнуть знову стати на цей неправедний шлях. Та не вони є обличчям міста. Що ж до минулого, то я глибоко переконаний: той дуже важкий для нас період остаточно завершився кілька років тому, і дніпропетровці зробили з нього правильні висновки.

Ми вже говорили про наш регіон як про природний усеукраїнський полігон формування нових управлінських технологій, об’єднавчої національної ідеї. Уточню, що саме нашим краєм проходить своєрідний розрив двох ідеологій, ментальностей — Богом обране місце для зшивання наявних протиріч в українському суспільстві. У цьому, переконаний, місія Дніпропетровщини. Уся Україна має побачити, що примирення можливе, що принципи, які нас роз’єднують, не йдуть у жодне порівняння за значимістю з об’єднавчими.

Нинішні, хоча й дуже гучні, скандальні події не позначаться на долі Дніпропетровська й забудуться через два-три роки. Тим паче що в їхній основі насамперед економічні інтереси.

— З цього погляду дещо дивує ваше неодноразово озвучене в пресі неприйняття дострокових виборів Дніпропетровської міської ради, яке, на думку широкого кола громадськості, стало головним гальмом як економічних, так і політичних перетворень.

— Перефразувавши відомий вислів, скажу, що чутки про мою позицію дещо перебільшені. Почну з того, що все сміття, яке остан­нім часом було винесене, умовно кажучи, з дніпропетровської хати, лише підтверджує, що в міській раді нездорова атмосфера. І яким шляхом її оздоровлювати, сьогодні ніхто відповісти не може. Однак вирішувати цю проблему потрібно, сама по собі вона не розсмокчеться. Водночас переконаний: якщо вибори пройдуть за старою пропорційною системою, то ситуація особливо не зміниться. Нинішнє скликання більш ніж переконливо довело, що коаліції в місцевих радах не мають права на існування. Але якщо вибори відбудуться, то необхідно буде сформувати блок з регіональних лідерів, патріотів міста, які ухвалюватимуть рішення необхідні для міста, а не за указкою згори або за змовою в корпоративних цілях.

Де багато няньок, там дитя каліка

— І все-таки, яке ваше ставлення до пропорційної системи виборів у місцеві ради, до організації роботи місцевого самоврядування?

— Погляньмо на це питання дещо ширше. По-перше, систему місцевого самоврядування руйнує відсутність чіткої організаційної вертикалі виконавчої влади. Я глибоко переконаний, що у великих містах райони не повинні мати рад узагалі. Ну не може бути дев’ять рад з однаковими повноваженнями, якщо лише міська рада має право затверджувати бюджет, розподіляти землю і майно. У місті має бути струнка система виконавчої влади, як на заводі, у будь-якій комерційній структурі. У протилежному випадку втрачається управління, а відтак структура збанкрутує.

По-друге, ми зарано відмовилися від мажоритарної системи, особливо у виборах до місцевих рад. Як мінімум, варто повернутися до системи 50 на 50. При цьому вибори за партійними списками мають бути відкриті, щоб люди знали, за кого конкретно вони голосують. У свою чергу, те, що ми маємо нині з вертикаллю кабальної партійної підпорядкованості від Києва до ниж­чої місцевої ради в системі представницької влади, — це абсурд, пародія на демократію. Що швидше ми позбудемося цього сучасного депутатського кріпосного права, то краще для України.

По-третє, пошлюся на Євро­пейську хартію, в якій записано: кожний виборний орган повинен мати свою виконавчу владу й відповідати за виконання даних своїм виборцям обіцянок. Важливо, щоб виборча система не нівелювала відповідальності, як відбувається за нинішніх умов, а чітко фіксувала зобов’язання політика перед своїми виборцями й форми ефективної звітності та відповідальності.

Я п’ять років очолюю делегацію України в Конгресі місцевої та регіональної влади Європи. Спілкуючись зі своїми колегами з різних країн і міст, я переконався, що ми не винайдемо якоїсь української моделі демократії. Єдиний шлях її розвитку — місцеве самоврядування. Це вибори і звітність обранців перед народом. Чим довше протримається нинішня незалежність одних від інших, тим гірше для України. Це, гадаю, вже всі зрозуміли, але які ухвалюватимуть політичні рішення, поживемо-побачимо.

Повірте, сьогодні ми, обрані від різних політичних сил мери (не всі безпартійні, як я), працюємо в Асоціації українських міст над практичними питаннями нашого насущного життя, залишаючи політику за зачиненими дверима. І чудово знаходимо порозуміння, легко вирішуємо розбіжності, що виникають.

— ...Чого не скажеш про наші внутрішні. Прокоментуйте, будь ласка, скандали, що не вщухають, навколо передачі в оренду землі на площі Леніна.

— Дніпропетровськ був одним із перших міст України, яке після загальноміського обговорення затвердило Статут міста. У ньому чітко сформульовано як права, так і обов’язки жителя міста. На жаль, про його вимогу радитися з людьми при ухваленні важливих і складних містобудівних рішень із забудови та реконструкції міста нинішні народні обранці часто забувають. Воно ж напряму стосується площі Ле­ніна. У цієї штучної проблеми два джерела. Перше — непоінформованість населення про розроблюваний проект підземної забудови площі Леніна.

Друге з того самого ряду — хтось із кимось тіньовим чином про щось домовився, а потім угоди були порушені, і спалахнув дуже нецивілізований конфлікт.

Те, що цей підземний простір потрібно використовувати, я більш ніж упевнений. Скільки я працюю мером, стільки намагаюся просувати цю ідею. В усіх самобутніх європейських містах він успішно освоюється: у Барселоні багатоповерховий паркінг, Манежна площа в Москві, майдан Незалежності в Києві. В українській столиці, правда, на думку самих киян, із наземним оформленням площі явно перегнули. Та суті справи це не міняє. Перенесення під землю торговельних площ і автостоянок дало б змогу очистити площу, зробити її більш цивілізованою та європейською. Важко при цьо­му зрозуміти нинішніх захисників пам’ятника Леніну, якого ніхто й не планував прибрати з площі. Адже в Дніпропетровську люди не вітають агресивного ставлення до своєї історії, знесення пам’ятників радянським лідерам, масового перейменування вулиць.

Гріх знущатися з почуттів старшого покоління дніпропетровців, усе свідоме життя яких пов’язане із цими іменами та подіями не такого вже далекого минулого. Життя саме вирішить цю проблему, позбавивши її актуальності. І ми рухаємося в цьо­му напрямі. Немає в нас уже вул. Миронова, є Європейський бульвар. Навіть Катерининський бульвар не викликав зайвого ажіотажу. Адже упорядкований бульвар, безумовно, краще, ніж смітник під рідним колись ім’ям, яким без гумових чобіт пройти було неможливо. Ось так поступово необхідно формувати новий менталітет наших співгромадян. Демократія не приймає насильницьких методів.

— Скандали скандалами, але чим пояснюєте той факт, що, відповідно до останніх соціологічних даних, попри жорст­ку критику на адресу мера з боку більшості в міськраді, погрози імпічментом, які постійно лунають, ваш рейтинг підтримки дніпропетровцями тримається на досить високому рівні, не залишаючи можливим суперникам надії на успіх?

— Випробування владою, славою, грошима — дуже серйозне випробування. Зовнішньо робота мера така сама, як і будь-якого фахівця-управлінця. Але є й особливості. Досвід інших міст показав: мало бути високопідготовленим, ученим, навіть професором. Згадайте московського мера і професора Попова. Безперечно, інтелігентна, освічена людина, але не вийшло. А прийшов Лужков: і без академічної освіти, і в кепці, і чеше так, що пилюка стоїть і нікому мало не здасться. Однак Москва живе й процвітає, при цьому нікому не спадає навіть на думку переобрати мера, поки той сам не скаже: «Все!».

31 січня виповниться вісім років, як я обіймаю цю посаду. Повірте, це немало. Перші два роки в мене пішли на «освоєння» крісла. Хоча, здавалося, пересів у нього з майже рівнозначного — першого заступника. Виявилося, пересісти не означає стати. Але навіть стати ще не означає могти. Дуже важливо, щоб люди повірили, що ти можеш. У той період однією з головних міських проблем були стихійні базари на площах і проспектах. Щоб переконати людей піти в більш пристосовані для цього місця, потрібний був чималий авторитет і довіра. Це стало головним випробуванням, яке тоді вдалося витримати.

Або, скажімо, одне з найболючіших сьогодні питань — екологія. Знадобилося п’ять-шість років, поки з’явилося розуміння комплексності цієї глобальної проблеми за умов невідповідності можливостей українського законодавства тому, щоб ефективно впливати на захист навколишнього середовища. І все-таки процес пішов. У нашій справі, мабуть, одна з найголовніших умов успіху — терпіння і наполегливість, і, у жодному разі, не треба рубати з плеча.

Я намагаюся дуже виважено коментувати ситуації з останніми скандалами, аби власною стриманістю вплинути на пристрасті, що роздмухуються нині як у Києві навколо Дніпро­петровська, так і в нашій міськ­раді. Однак стриманість не означає слабкість. Глибоко переконаний: так не має бути, а для цього слід ухвалити відповідні політичні рішення.

Моя мрія, щоб про Куличенка взагалі не говорили. Щоб люди знали, що в місті є влада, щоб не шукали, кому на неї скаржитися, щоб жили природним життям і були щасливі...