І НЕ ВЕРХОВНИЙ, І НЕ МІСЦЕВИЙ... ЯКИМИ ПОВИННІ БУТИ СТАТУС І ПОВНОВАЖЕННЯ ДЕПУТАТІВ ВЕРХОВНОЇ РАДИ КРИМУ?

Схоже, що Україна — країна нескінченних дискусій. Одинадцять років самостійності — але досі не ясно, хто є хто. Приміром, коли говорити про Верховну Раду Криму як автономії, то не вщухають суперечки про те, чи є вона парламентом, адже її депутати не ухвалюють законів. У нинішньому варіанті автономії — ВР Криму не законодавчий орган (!?), але водночас чомусь не належить і до категорії місцевих органів представницької влади, оскільки закони України про статус депутатів місцевих рад і про вибори депутатів місцевих рад цілком ігнорують її існування. Третьої (середньої) ланки, як відомо, немає. Куди ж її зарахувати, цю Верховну, судячи з назви, Раду? І це не єдиний приклад. Занадто багато законодавчих документів України й занадто часто органи влади країни залишають і ВР Криму, і Радмін автономії наче між небом та землею, і звідси — всі проблеми...

А сьогодні ситуація така, що старий закон про статус кримських депутатів, яким визначено їхні повноваження, втратив юридичну чинність. А щодо нового закону, то кримські депутати, не маючи права законодавчої ініціативи та права ухвалювати свої закони, не можуть ні внести його проект у ВР України, ні ухвалити свій документ. Можливо, не даремно. Адже в українського політикуму ще свіжі в пам’яті спогади про початковий період кримської автономії, коли її президент і ВР робили все, що заманеться: перепідпорядковували собі силові структури, запроваджували свою шкалу часу, вирішували військові питання. Між іншим, саме тоді було ухвалено перший закон про статус кримських депутатів, відповідно до якого вони одержали (від самих себе) необмежені повноваження — від безплатного проїзду всіма видами транспорту до права на носіння зброї та недоторканності в її абсолютній формі. Серед інших суспільних умов і ці чинники не в останню чергу призвели до сплеску організованої злочинності, безконтрольної «прихватизації», корупції, конфліктів між органами влади, «захопленими» різними політичними кланами в період із 1992-го по 1997 рік.

Але і взагалі без статусу кримські депутати не можуть працювати, бо ж на кожному кроці виникають ситуації, щодо яких дії та права для них не виписано. Взяти хоча б елементарне — початок і закінчення депутатських повноважень. Коли депутат вступає у свої права: з моменту підбиття підсумків окружною комісією, з моменту прийняття присяги, з моменту відкриття першої сесії, з моменту видачі тимчасового посвідчення чи вже депутатської «палітурочки»? Чіткої законодавчої відповіді немає. А саме на цьому, приміром, грунтується доведена вже до суду чвара між обраним депутатом ВР Криму Львом Мірімським та віце-спікером Василем Кисельовим. Перший стверджує, що вже може розпочати виконання обов’язків, попри суміщення мандатів ВР Криму і ВР України, а другий категорично проти цього, вважаючи, що право на другий мандат не може настати, доки не здано перший. Більше того, Василь Кисельов на прес-конференції в Сімферополі стверджував, що Лев Юлійович не може бути депутатом не тільки Кримської, а й ВР України. Він демонстрував усім документи, які підтверджують, на його думку, ізраїльське громадянство Мірімського, і відповіді прокуратури про те, що розслідується кримінальна справа у зв’язку з фальшивим, за його словами, дипломом про вищу освіту. Очевидний, каже він, обман виборців...

І таких проблем багато. Вирішивши, що далі не можуть жити без закону про свій статус, кримські депутати самостійно розробили три законопроекти з цього питання, провели цього тижня депутатські слухання і стверджують, що узгоджений згодом документ буде внесено на розгляд ВР України одним із народних депутатів України від Криму, які, на відміну від депутатів автономії, мають право законодавчої ініціативи. А самі депутатські слухання показали, що питання не таке просте, як видається на перший погляд...

Перший «камінь спотикання»: хто може бути депутатом кримської ВР? Громадянин України, що проживає в Криму? Чи не обов’язково в Криму? Якщо не обов’язково в Криму — то гіпотетично, як стверджував нещодавно політолог Олександр Форманчук, може виникнути така ситуація, коли, за його підрахунками, за три мільйони гривень можна буде сформувати всю кримську ВР із НЕ кримчан. Нормально? Ні. З іншого боку — а чому, власне, у кримську ВР не може бути обраний громадянин України з іншого регіону? Так сталося, приміром, із Василем Хмельницьким, обраним і в Криму, і в Мелітополі. Хоча нікому так і не вдалося достеменно з’ясувати, де він живе — у Криму, у Запорізькій області чи в Києві. Загальновизнано, що Крим переживає щонайгостріший голод на кваліфіковані кадри, зокрема депутатські. Де їх брати, якщо не в інших регіонах країни? Друге — якщо обов’язково треба жити в Криму, то як довго? Одні пропонують п’ять років, вважаючи, що за цей термін можна достатньою мірою вивчити проблеми автономії. Але з іншого боку, ценз осілості на такий досить тривалий термін унеможливлює обрання кримських репатріантів, котрі повертаються з депортації, передусім кримських татар, що активно претендують на участь в органах влади й емоційно сприймають будь-які, навіть мимовільні, обмеження їхніх прав. Та й термін у три роки не знімає цієї проблеми. Водночас узагалі його відкинути, на думку окремих депутатів, також неприпустимо, оскільки з’явиться право обиратися навіть у тих, хто вчора прописався на півострові. Таким чином, знову повертаємося до початку — до гіпотетичних трьох мільйонів... Питання так і залишилося невирішеним...

Здавалося б, що простіше: написати закон, у якому кожен крок депутатів було б регламентовано. Та ба. Річ у тому, що закон прийматимуть депутати ВР України, а довіри до них, як засвідчили слухання, у кримських депутатів небагато. Сергій Цеков, Олег Родівілов та деякі інші стверджували, що в Києві від їхнього статусу й повноважень залишать ріжки та ніжки. І йдеться не тільки про законопроект депутата Володимира Кличникова, який передбачає досить широкі повноваження — право безплатного проїзду й позачергового одержання проїзних документів, штат помічників, правову й соціальну захищеність. Багато хто в Криму переконаний, що в Києві з цим не погодяться. Проте як і раніше пишуть, приміром, про те, що депутат ВР Криму не може обіймати посаду в Раді міністрів, припускаючи таким чином, що й в автономії діє правило поділу влади на законодавчу і виконавчу. Але ж є рішення Конституційного суду з цього питання. У ньому визначено, що ВР Криму є представницьким, а не законодавчим органом, тож практика поділу влади й наслідки, що випливають із неї, на нього не поширюються. Ясна річ, такий пункт не пройде, але саме це декому в Криму й потрібно: еге, скажуть тут, то ви проти нашої самостійності, проти наших повноважень, отже проти й самої автономії! Але ж ми не область! І справді — не область, але де та грань, яка відмежовує Крим від області? Невирішеність цього питання не тільки викликає дискусії, а й призводить, як бачимо, до конфліктів...

Наступна проблема: право відкликання вже обраних депутатів. Якщо дотримуватися принципів демократії, то воно повинно бути, але практики такої в Україні немає, та й в усьому світі такі випадки якщо й були, то нечасто. Виписуючи цю норму, кримські депутати говорили про те, що немає механізму, який міг би відмежувати справжню ініціативу виборців щодо відкликання депутата, який не виправдав їхньої довіри, від штучної ситуації, яку можуть створити його конкуренти. Одні стверджували, що ініціативну групу з відкликання можуть створити лише збори виборців даного округу у кількості не менше 200 осіб, інші — 500. Але де гарантія, що вирішити питання про відкликання не зможе один великий завод, на якому всі робітники-виборці виконають наказ свого директора? А він може бути конкурентом уже обраного депутата. «Адміністративний ресурс» у нас, як відомо, доведено до досконалості. Одне слово, буде право на відкликання в будь-якій його формі — неодмінно з’явиться і спокуса скористатися новою «технологією» боротьби в окрузі. Щоб уникнути цього, одні пропонують вважати рішення під час голосування про відкликання прийнятим, якщо за нього проголосує не менше половини виборців із списку округу, інші говорили, що це право взагалі непотрібне. І позаяк знайти консенсус виявилося неможливо, то вирішили, що питання про відкликання треба загалом прибрати з закону, але написати, що відкликання здійснюється відповідно до окремого закону, який, можливо, коли-небудь буде ухвалено, а можливо, і не буде. Принаймні діючим депутатам приймати його немає резону, отже перспективи появи такої норми примарні.

Окремі депутати поверталися до пропозицій про професіоналізацію кримської ВР, проте відразу ж постає питання про машини, помічників, зарплати, а все це різко роздуває бюджет органів управління, який недавно так ревно скорочували на 20 відсотків. Воістину справедливе твердження, що бюрократія навіть у найкращому вигляді винятково успішно плодить сама себе, і це її найперший закон...

Відчувши всю складність, теоретичну й практичну неясність багатьох питань статусу та обсягу повноважень, окремі депутати, приміром Сергій Цеков, дійшли висновку, що поспішати не треба. Підтекст цієї пропозиції полягав у тому, що коли жити і працювати без такого закону, то кримські депутати зможуть на практиці обсяг своїх повноважень визначати самі в кожному конкретному випадку. А якщо висунути такий законопроект у Києві — там його каструють за мінімумом і кримські депутати опиняться в найжорсткіших умовах. Так вважають депутати. Чи такої ж думки і їхні виборці? Навряд, оскільки пересічний виборець переконаний: влада має властивість плодитися й «жирувати» за будь-яких умов, а піклуватися про добробут громадян вона схильна в останню чергу. У цьому вони будуть солідарні з Києвом, хоча на місці кримських київські депутати робили б те саме. Нехай виборці не далекі від істини, але й без закону про статус теж не можна. Саме життя підказує, що необхідно знайти золоту середину між бажанням автономії та обмеженнями «метрополії». Але саме її і немає вже понад десять років. У тому й проблема...

Якось вирішити ці питання чи хоча б визначити відправні точки в дискусії могли б концепції регіонального розвитку, етнонаціональних відносин, реформа адміністративної системи в державі. Але про все це в нас уже багато й давно говорять, усе це розпочато, але не завершено. Залишається сподіватися, що це тимчасово, що це «проблеми росту», що коли-небудь усе стане на свої місця. Коли?