ДЖОРДЖ СОРОС: «Я НЕ КАЗАВ, ЩО ВВАЖАЮ ЛЕОНІДА КУЧМУ ЩИРОЮ ЛЮДИНОЮ...»

Його багатство оцінюють у 7—8 млрд. доларів. Фірму з капіталом у 100 тисяч доларів він перетворив на інвестиційний фонд, який «потягнув» уже на 4 мільйони. До середини 90-х фінансова вага всесвітньо відомого Quantum Grouр уже дорівнювала 10 мільярдам. 15 вересня 1992-го з допомогою біржових операцій він обвалив англійський фунт, заробивши ще мільярд у північноамериканській валюті та статус персони нон грата у Великобританії. Наприкінці 90-х його імперія давала щорічне 35-відсоткове зростання. 2002-го він був оштрафований на 2,2 млн. євро за спробу встановлення контролю над французьким банком Societe Generale. А в 2003-му кількома фразами обрушив рідний американський долар. Від 1979 року він витрачає величезні кошти на благодійність, яка його ворогам здається підозрілою, а його прибічникам — незрозумілою.

Його фонди активно діють у кількох десятках країн і розподіляють приблизно 300—400 млн. доларів на рік. За його словами, він витрачає на них чи не половину своїх щорічних доходів, стверджуючи, що заробив стільки грошей, що «не зміг би їх витратити на себе, хоч би як намагався». Він блискучий фінансовий спекулянт і пишається цим, бо в світі великих грошей згаданий термін — почесне звання, а не зневажливе прізвисько. Він запевняє, що не втручається в політику, проте саме його називають «хрещеним батьком» югославської і грузинської революцій. Він пише філософські книжки й у свої 73 регулярно грає в теніс.

Він постійно говорить про необхідність створення глобального відкритого суспільства. Затяті недоброзичливці бачать у його спробах створити демократичний світ без кордонів лише прагнення до абсолютного багатства й панування. Байдужі реалісти вважають: у його віці, при його розумі, багатстві та впливові він може собі дозволити розкіш не забивати голову такими дурницями. Щирі друзі переконані, що його відданість ідеям відкритого суспільства є для нього справжньою релігією. Одні розцінюють його благодійність як мільярдерську примху, інші — як майстерний політичний і підприємницький інструмент, треті — як щире бажання зробити світ кращим. Сам він вважає набуте багатство механізмом для побудови відкритого суспільства та стверджує: «Коли цей час настане в усьому світі, стануть зрозуміліші мої мотиви й ніхто не запитуватиме, чому я надавав допомогу».

Він справді занадто багатий і занадто впливовий, аби з ним не рахувалися. Це визнають навіть ті, хто відчуває до нього ненависть. Його бояться. І в боротьбі з ним не надто церемоняться у виборі засобів. Українська влада не стала винятком. Джорджа Сороса вона не зустріла в Криму. У Києві вона зустріла його майонезом і «темниками».

— Напередодні зустрічі з Леонідом Кучмою ви заявляли: у вас давні, щирі стосунки з цією людиною, а тому ви вважаєте за можливе поставити йому пряме запитання з приводу «темників» і розраховувати на правдиву відповідь. Слова українського Президента про те, що він не знає про існування «темників», вам здалися щирими?

— Я не казав, що вважаю Леоніда Кучму щирою людиною, я лише казав, що добре його знаю. Що стосується «темників», то він не стверджував, буцімто ніколи не чув про їх існування. Він лише сказав: «Покажіть мені ці «темники», покажіть мені докази». А потім однозначно заявив, що не несе відповідальності за інструкції, які велять засобам масової інформації готувати матеріали, спрямовані проти мене.

— І ви йому вірите?

— Я йому вірю. Тому що думаю: це — робота Медведчука, який хоче потішити Росію.

— На вашу думку, це — єдина причина, яка ним рухає?

— Не знаю. Я не знаю пана Медведчука. Я не знаю його зв’язків, його можливостей, його інтересів, його бізнесу. Але я знаю, що він постраждає, якщо український ринок стане відкритим ринком. Бо його бізнес (як я розумію) полягає в тому, щоб вимагати гроші в інших бізнесменів, пропонуючи натомість допомогу влади.

Я розумію, що став об’єктом провокацій. А найкращий спосіб боротьби з провокаціями — не піддаватися на них. Хтось дуже хотів, щоб я залишив Україну, але я не збирався задовольняти їхнього бажання.

— Ви заявляли, що будете домагатися ефіру на каналі «1+1». Таку можливість вам було надано?

— Ні.

— Тобто зустріч із співвласником «1+1» Рональдом Лаудером (із яким ви збиралися поділитися свіжими враженнями про канал) напевно відбудеться?

— Я планую йому зателефонувати.

— У ході вашого візиту в Україну вас досить часто супроводжував Віктор Пінчук. Він надав вам ефірний час на своєму каналі ICTV, зголосився взяти участь в ініційованій вами програмі щодо створення «юридичних клінік». На ваш погляд, така активність пана Пінчука продиктована виключно філантропічними почуттями? Чи ж він шукає у вас своєрідного гаранта безпеки своїх капіталів, які у разі зміни влади можуть опинитися під загрозою?

— Гадаю, він таким чином хоче проявити себе, щоб зберегти своє нинішнє становище, незалежно від того, якою буде майбутня влада. Я сподіваюся, що він цього домагатиметься, у тому числі й з допомогою каналу ICTV. Думаю, він турбуватиметься, аби на цьому каналі (на відміну від каналів, на які впливає Медведчук) було представлено об’єктивні, зважені думки.

— У Києві ви зустрічалися з Кучмою, Литвином, Януковичем, Тимошенко, Морозом, Ющенком. З ким із них, на вашу думку, буде пов’язане майбутнє України?

— Я не хотів би відповідати на це запитання. Я підтримую ідею відкритого суспільства, але в Україні я людина стороння. І я не втручаюся в політику.

— Однак три роки тому у відомій статті в Financial Times ви запропонували Леонідові Кучмі скласти повноваження Президента, вважаючи, що його подальше перебування на посаді глави держави може негативно позначитися на прозорості розслідування «справи Гонгадзе» і на об’єктивності засобів масової інформації. Ви тоді не вважали цю заяву втручанням в українську політику? І не боялися зіпсувати стосунки з давнім знайомим?

— Ні, не вважав. Я висловив свою думку. Мені здавалося, що бути осторонь, коли проводилося розслідування, — справа принципу, і конкретні особистості в цьому випадку значення не мають.

— Ви жалкуєте, що Леонід Кучма не скористався вашою порадою?

— Так. Той факт, що «справу Гонгадзе» так і не доведено до кінця, дуже зашкодив іміджеві України на Заході.

— Торік було оголошено про ваш намір зменшити обсяги фінансування програм Фонду Сороса в більшості країн Східної Європи, про активізацію роботи в Латинській Америці, Південно-Східній Азії, Африці й на Близькому Сході, а також про фактичне згортання вашої діяльності в Росії. Видатки в інших країнах СНД передбачалося підтримувати на колишньому рівні. Однак нині з’явилися чутки про бажання Джорджа Сороса збільшити обсяги коштів, що виділяються для України та Молдови. Чи так це, і чи пов’язані ці плани з наближенням виборів у двох зазначених державах?

— У Росії я припинив діяльність фонду в його нинішньому вигляді і зменшив кількість грошей, які там витрачав. Але ми підтримуємо деякі програми й підтримуємо деякі організації, котрі працюють із цими програмами. Що стосується України та Молдови, то в цих державах наша діяльність буде представлена в попередньому масштабі.

— Чи не могли б ви назвати суму, яка виділяється на фінансування ваших програм в Україні 2004 року?

— Бюджет становить 5 мільйонів доларів. Ще близько мільйона передбачається виділити на гранти, котрі не проходитимуть через фонд.

— У такому разі як би ви прокоментували появу в ЗМІ даних про те, що торік на фінансування ваших програм в Україні було витрачено приблизно сім-вісім мільйонів доларів?

— Можливо. Бюджет передбачав п’ять мільйонів, але насправді ми витратили більше.

— Чи означає це, що й 2004 року ви витратите в Україні не п’ять, а вісім мільйонів доларів?

— Цілком можливо, що в результаті ми справді витратимо близько восьми мільйонів.

— Від президентських виборів в Україні ви чекаєте якихось сюрпризів?

— Ситуація занадто заплутана, і я не можу похвалитися, що добре розумію її. Хіба скажу, що у разі реалізації конституційної реформи президентські вибори можуть не мати такого великого значення.

Перед Україною сьогодні стоїть той самий вибір, що й перед Росією кілька років тому. Однак у вашої країни сьогодні кращі шанси, щоб стати відкритим суспільством. Чи принаймні рухатися в цьому напрямі.

— Днями у статті в Financial Times ви запропонували «викреслити Росію зі списку країн молодої демократії». Однак ще три роки тому ви казали, що Володимир Путін «здатний струсонути країну», що при ньому «Росія, можливо, зведеться на ноги», що йому під силу «відновлення сильної держави, а це навіть бажано, оскільки слабка держава загрожує свободі». Ви розчарувалися в Путіні? Він захопився будівництвом сильної держави?

— 2001 року майбутнє Росії було ще не зовсім зрозумілим. Важко було судити про справжній характер нової влади. У Росії були два шляхи — стати відкритим суспільством чи перетворитися на корпоративістську державу. Вона обрала другий: у цій країні влада домінує над бізнесом, діють закони державного капіталізму. Ділові кола знають, що вони мусять підпорядковуватися бажанню держави, якщо хочуть зберегти свій бізнес.

— Невдовзі після придбання контрольного пакета акцій російської компанії «Связьинвест» ви назвали цю угоду «головною помилкою свого життя». А недавно оголосили про намір продати цей пакет, причому за значно нижчу ціну. Ви не вірите в перспективи вашого бізнесу в Росії? Чи вас звідти просто виживають?

— Я опинився в пастці. Люди, котрі придбають ці акції, будуть у незаперечному виграші. Але в мене немає іншого виходу — вартість акцій падатиме. Щоб реалізувати цей пакет за його реальну ціну, потрібна приватизація компанії. Але держава не робитиме ніяких кроків у цьому напрямі доти, доки я до компанії причетний.

Стає дедалі очевиднішим, що пан Путін мене не любить. І що йому не подобається діяльність наших фондів, особливо в Україні та Молдові, не кажучи вже про Грузію. Саме цим пояснюється кампанія, розгорнута ним із нагоди мого нинішнього візиту.

Але при цьому я не вважаю сьогоднішню Росію репресивним режимом. Путін справді дуже популярний. Однак характерних рис відкритого суспільства в цій країні немає. Немає верховенства права — його замінено диктатурою права, немає парламентської опозиції.

— Однак її немає й у згаданій вами Грузії. На недавньому форумі в Давосі ви не приховували своєї підтримки Михаїла Саакашвілі. Після недавніх парламентських виборів у вас не змінилося ставлення до подій у цій країні? Не з’явилося відчуття, що новий грузинський президент, отримавши абсолютну владу, здатний стати ще авторитарнішим лідером, ніж Шеварднадзе?

— Звісно, коли в парламенті представлено лише одну політичну силу, це небезпечно. На щастя, у громадянському суспільстві завжди знаходяться люди, віддані ідеям демократії, котрі пильно стежитимуть за діяльністю влади.

Грузія робить рішучі кроки на шляху до відкритого суспільства. Я вітаю антикорупційну кампанію, що почалася в цій країні. І хочу підтримати Саакашвілі в цьому.

— Ви справді вірите, що спеціальний трастовий фонд, створений у Грузії за вашої особистої участі, здатний серйозно змінити ситуацію?

— Я справді вважаю, що спроба створення нормальних умов для державних чиновників — один із кроків на шляху подолання корупції. Якщо оклад міністра становитиме півтори тисячі доларів, це дає можливість залучити на цю посаду кваліфікованого спеціаліста й вимагати від нього сумлінного виконання службових обов’язків. Якщо автоінспектор одержуватиме 150 доларів, то можна домагатися, аби він не вимагав грошей із дальнобійників.

— А хіба не виключено, що автоінспектор і далі стягуватиме побори, просто в нього з’явиться додатковий заробіток у вигляді 150 доларів від Сороса?

— Якщо автоінспектор носитиме жетон із зазначенням прізвища, то винних у поборах буде легше відстежувати. Тих, хто завинив, звільнятимуть із роботи, а їхнє місце займуть сумлінніші.

— Цікаво, а появу такого трастового фонду в Україні ви вважаєте можливою?

— У Грузії було прийнято спеціальний закон. Вважаю, що аналогічний закон може бути прийнятий і в Україні...