Про 2%, скромні бажання та проліски з неба. Обговорюємо концепції податкового реформування

Платників податків треба любити. І шанувати. А з любові й пошани виросте розуміння: платники — не звірі, не вороги держави, і помисли їхні не обмежуються тим, як би сильніше допекти соціально-заклопотаним бюджетам усіх рівнів.

Підприємства не вимагають із боку держави жодних жертв.

Більше того, коли люба держава каже їм: «Давайте я задля налагодження наших відносин знижу ПДВ із 20% до 18, а то й до 17%», вони чемно відповідають: «Спасибі, не треба. Навіщо такі втрати? Нам би замість цих моторошних жертв вистачило б і того, що нічого не коштує, але важливе для нас...»

Це — тому що державу вони люблять. І не грубіянять їй, як із задоволенням нагрубіянили б конкретним чиновникам, які наполегливо пропонують їм ці 2%.

Чого ж, у такому разі, підприємствам потрібно? У чому полягає отой загадковий аналог ввічливості, котра, як відомо, і коштує так дешево, і цінується так дорого?

До речі, сама чемність важлива також. Добре слово і платникові приємне, особливо — якщо воно заміняє недобре. Але не будемо ідеалістами й трохи відкриємо завісу: чого ж іще — крім увічливості — платники жадають, причому значно більшою мірою, ніж оцих нещасних двох-трьох (варіант — 3,5) відсотків? І подумаємо: а чи треба вперто пропонувати дорогі жертви (адже 2—3%, на які готові зсунути ставку, це цілих 10—15% від усієї суми 20-відсоткового ПДВ!), якщо вони нікому не потрібні, бо потрібно зовсім інше?

Перше, на що бізнес будь-якого розміру відгукується з піднесенням, подякою, вірою й інвестиційним сплеском, — це зміна функцій, повноважень і, м’яко кажучи, методології роботи такого середньовічного інституту, яким стала в Україні податкова міліція. Котрої, між іншим, немає вже навіть у Росії (тому що демократичний привід посадити в країні, де всі і так уже «за», просто не потрібен).

Розумний фахівець без погонів принесе будь-якому бюджету набагато більші гроші, ніж офіцери із маски-шоу. При цьому не лише не знадобляться додаткові вкладення, а ще й можна буде гарненько заощадити на багатозірковій зарплаті недешевих трудівників кийка та брандспойта.

Анонсовані ж перспективи різати кішечці, точніше — левиці, хвостик частинами (повільно, плавно, вдумливо та поетапно) надихають бізнес не дуже.

Друге бажання задовольнити ще простіше. Ідеться про припинення постійних розмов про скасування (звуження сфери дії) позбавлення сенсу для самих платників такого потужного чинника виходу бізнесу з тіні, яким є в нас єдиний податок.

Треба усвідомлювати: хоч би як розважався зі згаданими «концепціями» шановний Мінфін, жодна партія зачепити цей податок не наважиться. Щонайбільше — здійме бучу, як торік, а потім соромливо повернеться на колишні позиції, встигнувши, щоправда, при цьому всіх розлютити. Тож навіщо ці дуже дорогі розмови? Які однаково в життя не втіляться, а підприємців лякають?

Позаяк немає розуму й можливостей обговорювати реформу спрощеного оподаткування в обстановці суворої таємності, а проводити її в життя — так само келійно, то всім, хто пов’язаний із владою, необхідно зробити в цій сфері найпростіше — негайно стулити пельку, тим паче, що вже це точно нічого не коштує. А ефект буде найпозитивніший, який лише можна уявити (нагадаємо, що кожен плюсик, поділений на нульові витрати, дає плюс нескінченність).

Третє — не дорожче: просто об’єднати в один платіж усі чотири страхвнески: пенсійний, «непрацездатний», «безробітний» і «нещасний». І не потрібно чекати, поки з’явиться можливість зробити їх суму в розмірі 20% від фонду оплати праці. Адже зрозуміло, коли навіть один із цих зборів уже становить 31,8%, то від додавання ще трьох він 20-відсотковим ніяк не стане.

Нічого страшного, бізнес не вимагає крові; і на одне лише спрощення від об’єднання (а держава нехай ділить далі сама) відгукнеться із вдячністю.

Четверте — вже істотніше. Подобається це комусь чи не подобається, але ПДВ таки доведеться трішки помодернізувати. І подачкою в 2—3% відбутися тут не вийде: бізнес знов-таки вимагає не жертв, а серйозних реформ, які державі нічого не коштують.

Насамперед це скасування інституту податкових накладних — як такого, що цілком себе не виправдав. Крім того, що придумано папірець, помилка в якому перетворює оподаткування доданої вартості на оподаткування всього обороту, так ще й відповідальність (причому яку!) несе не те підприємство, яке цей документ склало, а те, що його одержало!

Далі. Торгівля повинна, як і на початку 90-х, оподатковувати лише надбавку, а не як зараз — весь оборот за винятком того, на що є правильні податкові накладні. В умовах, коли правильних податкових накладних практично не буває і реально загрожує оподаткування всього обороту (за мікроскопічного — в оптовиків — навару!), оптова торгівля тримається сьогодні лише на тому, що податківці, аби її не уколошкати, дивляться на постачальницькі помилки в податкових накладних крізь пальці.

Якби податкова сьогодні почала перевіряти ці документи «як належить» —торгівля відразу померла б. Спочатку оптова, а трохи пізніше і роздрібна. Так чи потрібен закон, буквальне дотримання якого спричинить отакий ефект, закон, при якому все тримається на його — коли домовилися — напівігноруванні?

Особливу роль слід відвести необхідності ще вчора замінити механізм відшкодування ПДВ експортерам будь-яким іншим пільгуванням (за будь-якими податками), тільки не таким тупим, як це відшкодування. Примушуючи бюджетний лічильник крутитися в інший бік, фіктивні експортери викачують із бюджету шалені суми, а експортерам справжнім нічого не залишається («ну куди ви ще претеся, якщо вже й фіктивним не вистачає!»). Їх перевіряють до смерті — бо коли держава винна підприємству, то це ще гірше для підприємства, ніж коли воно винне державі, — а потім у кращому разі дають облігацію замість грошей.

Коли кажуть, що цей механізм стимулює експорт, експортери істерично сміються, а щиро вірить у таке стимулювання лише одна людина в країні — Сергій Анатолійович Терьохін.

Скасування нульової ставки ПДВ (і пов’язаного з нею відшкодування), заміна її «стандартними» пільгами за різними податками зробили б стимулювання експорту і реальним, і підконтрольним, а отже, вони не просто нічого не коштували б, а й дали б економію, яка дозволила б скорочувати податкові ставки вже не на відсотки, а в рази. Адже певний час борг держави з відшкодування перевищував — через неминучі зловживання — усю податкову масу, що збиралася тривалий період!

Отже, є комплекс заходів, які нічого не коштують державі, але викликали б надзвичайно позитивний відгук. Замість цього, однак, далека від реалій життя держава робить протилежне — розлякує бізнес законами, що виключають і скасовують один одного, від дії яких вона нічого не має (пригадаємо минулий рік), крім проблем.

Іноді (коли закони запроваджуються з останнього дня кварталу чи півріччя, як знов-таки торік) створюється навіть враження, що генерування проблем і є самостійною метою законодавців — чи то засланих сюди з метою прискореного й відкритого шкідництва, чи то скривджених у дитинстві кимось із «цеховиків» і бажаючих помститися тепер усім, хто схожий на кривдника. Але невже таке сталося з усіма депутатами, причому всіх скликань?

Повернімося, проте, до порятунку бізнесу і — через нього — вітчизни.

По суті, усі викладені заходи, а вони озвучуються бізнесменами постійно, не є радикальними. Це план мирного врегулювання, що не потребує вкладень і запобігає настанню часу «Ч», коли бізнесу буде вже однаково, «з якого боку тюбетейка» (пригадаємо знаменитий анекдот) у вищих посадових осіб.

Якщо ж держава не здатна — бодай заради самозбереження! — навіть на такі дрібниці, то кому вона потрібна? Для підтримки рівня, який є? Але найцікавіше саме те, що підтримка така ніким не гарантується! Так, кілька місяців фактично не було повноцінної центральної влади (ані парламенту, ані уряду) — і нічого не розвалилося. Однак доводить це лише те, що влада не потрібна, а не те, що вона корисна. І якщо без неї не розвалилося, то не факт, що не розвалиться, коли вона буде.

Бізнесу не треба допомагати, йому бодай не шкодили! І все, про що йшлося вище, зводиться не до допомоги, а до знищення штучно вибудованих владою перешкод.

Тим часом, навіть в умовах вакууму влади податкове чиновництво продовжує розважатися. У надрах ДПАУ визрів проект повернути диференціацію ставок при оподаткуванні громадян: 10, 15, 25%. Вони що — забули, як ми все це вже проходили? Коли «зайва» зарплата оформлялася на «пролісків»? І тепер знову пропонують повернутися до цього самого? Чи хтось на нашу грішну українську землю раптово впав із неба?

А Мінекономіки й Мінфін по черзі носяться з дикою ідеєю встановити певний «обов’язковий мінімум» податку на прибуток. Тут навіть сперечатися не хочеться — вже набридло.

Як не пригадати знамените:

«Страшенно далекі вони від народу...»