Ігор ЮШКО: «Існує критична потреба запобігти надмірній залежності країни та її економіки від зовнішніх запозичень»

Поділитися
Сьогоднішнього співрозмовника ми вибрали не випадково. Ігор Юшко — один із небагатьох експертів, ...

Сьогоднішнього співрозмовника ми вибрали не випадково. Ігор Юшко — один із небагатьох експертів, котрі мають досвід практичної роботи у ролі голови правління великого банку, заступника голови парламентського комітету з питань фінансів і банківської діяльності, члена Ради НБУ, міністра фінансів. Нині Ігор Олегович — президент Української національної іпотечної асоціації, голова спостережних рад АКБ «Укрсоцбанк» і НАСК «Оранта». Продаж Укрсоцбанку пан Юшко коментувати відмовився, щоб «не наврочити» відносно ще незавершеної угоди. Зате розповів багато іншого — дуже, на наш погляд, цікавого.

Інфляція і курс

— Ігорю Олеговичу, як ви оцінюєте нинішню макроекономічну ситуацію в країні?

— Мені довелося досить активно займатися макроекономікою та кредитно-грошовою політикою починаючи з 2000 року, коли вперше зібралася рада Національного банку, у роботі якої я брав участь аж до кінця минулого року. Головний висновок, якого я дійшов, полягає в тому, що шість-сім років тому, коли наш внутрішній ринок був відносно закритим, можна було говорити про практично пряму кореляцію між рівнем інфляції та обсягом емісії чи показниками грошових агрегатів. Але відтоді ця залежність істотно знизилася.

Причини цього полягають не лише у структурних «вивихах» вітчизняної економіки. В міру інтеграції України до міжнародного поділу праці і ринків капіталу дедалі складнішою і багатофакторнішою стає цінова палітра. Якщо ми розглянемо чинники, які мають істотний вплив на інфляцію в Україні, то дійдемо висновку, що багато з них не регулюються інструментарієм Національного банку.

Тому коли ще приймався закон про Національний банк, було побажання, щоб у законі містилося застереження, що НБУ відповідатиме за цінову стабільність «у межах своїх повноважень»...

— Дуже хитре застереження...

— Нічого такого хитрого — воно було спеціально запропоноване мною як компроміс. Оскільки інфляція залежить не тільки від кредитно-грошової політики Нацбанку. Вона також визначається бюджетно-податковою політикою в частині дефіциту бюджету і спрямованості основних витрат, податковим навантаженням і купівельною спроможністю населення, сальдо платіжного балансу, спрямованістю протекціоністських заходів економічної політики, структурою критичного імпорту і його ціновою динамікою, наявністю та відкритістю національних ринків капіталу, землі тощо.

І тоді, і зараз наше загальне розуміння цінових процесів було і, на мій погляд, залишається недостатнім для того, щоб чітко сформулювати всі умови, за яких Національний банк зможе реально таргетувати інфляцію. Це можливо тільки в тому разі, якщо економіка перебуває в стані, як я називаю, пружної деформації. Іншими словами, коли під впливом якогось одного з чинників вона не руйнується, не деформується, а адекватно на нього реагує.

— У чому ви вбачаєте основні причини зростання цін, і якими мають бути заходи з їхнього приборкання?

— Одна з найважливіших складових сьогоднішньої інфляції в Україні — це глобальні тенденції. Це до певної міри новий чинник, якого ми до кінця ще не відчуваємо і не розуміємо.

Протягом як мінімум десяти років долар США був голов­ною світовою резервною валютою. Фізично це була єдина валюта, в якій тримали свої запаси і центральні банки, і багато суб’єктів господарської діяльності в усьому світі. Спокуса велика. Завжди приємно надрукувати гроші, покрити дефіцит власного бюджету емісійним доходом і при цьому не мати інфляційних наслідків усередині країни за рахунок їхнього експорту. Багато економік активно вбирали доларову масу в цей період.

Сьогодні набирають сили нові тенденції. Багато країн нарощують частку євро в розрахунках і заощадженнях. Це означає, що частка світової економіки, яку обслуговував долар США, скорочується. Курсова корекція, що відбувається у співвідношенні долара з євро, відображає зокрема й ці процеси.

Зростання цін на золото, енергоносії та інші товарні групи відбиває глобальну інфляцію долара. При цьому спостерігається цікавий феномен: на території США інфляція ще не набрала тих обертів, які повинна була б мати.

Тому, на мій погляд, у найближчі кілька років у Штатах може відбутися серйозна цінова корекція.

— Якими будуть наслідки, і як усе це може позначитися на Україні?

— Сьогодні це передбачити складно. Але поки що, цілком очевидно, ми спостерігаємо доларову інфляцію на території України, яка відбувається практично в усіх країнах, де ціни або курс місцевої валюти прив’язані до долара США.

— Якою мірою курс гривні сьогодні визначається об’єктивними чинниками, а якою — залежить від суб’єктивних оцінок чиновників НБУ?

— На курсоутворення в класичному вигляді найбільшою мірою впливає сальдо окремих рахунків платіжного балансу держави, основними серед яких є поточний і фінансовий. Якщо раніше протягом п’яти років (із 2000-го по 2005-й) ми були в плюсі завдяки позитивному торговому балансу і незначному позитивному руху капіталу, то починаючи з 2006-го ситуація змінилася. У 2006-му ми вперше в нинішньому тисячолітті одержали від’ємне сальдо торгового балансу. Загальний баланс у нас залишився позитивним, але тільки завдяки збільшенню прямих інвестицій, а також активізації з 2006 року банківських та корпоративних запозичень. Аналогічна тенденція збереглася й цього року.

— Нещодавно було опубліковано інформацію, що від’ємне сальдо поточного рахунку за січень—вересень перевищило свій торішній аналог майже в 10 разів...

— Що не може не викликати занепокоєння. Із чим це пов’язано? На поверхні — зміцнення курсу гривні навесні 2005 року, що стимулювало імпорт на шкоду експорту, — це по-перше. Другим чинником є підвищення вартості енергоносіїв — дуже значне для країни, яка є нетто-імпортером енергоресурсів.

— Одним із головних аргументів ревальвації-2005, про яку ви згадали, Нацбанк називав необхідність компенсувати за рахунок зміцнення гривні подорожчання імпортованих енергоносіїв. А що слід робити зараз?

— Не хочу оригінальничати — необхідно вдатися до економічно обгрунтованих дій для стимулювання експорту і відновлення позитивного сальдо торгового балансу. Це не одноходівка, а цілий комплекс рішень, їх треба приймати максимально швидко.

Тенденції в платіжному балансі не фатальні, там є позитивні моменти. Наприклад, цього року істотно зріс експорт машинобудування — це безсумнівний позитив. Треба втримати і посилити цю тенденцію. Необхідно навчитися управляти некритичним імпортом, зробити його привабливішим з погляду бюджетних відрахувань. У який спосіб? Це питання здебільшого Міністерства економіки. Мені не хотілося б зараз давати якісь поверхові рекомендації цьому відомству.

— Наведіть хоча б один гарний приклад прихованих резервів...

— Наприклад, сфера послуг. Ми впродовж усіх років незалежності говоримо про те, що Україна має унікальне геополітичне положення, що Україна має бути транзитною державою, заробляти на послугах, пов’язаних із транзитом, нехай це буде нафта, газ, електроенергія чи транспортне сполучення. Але відбувається все з точністю до навпаки. Що більше ми обговорюємо цю тему, то більше втрачаємо позиції по транзиту.

Іноді це відбувається з політичних мотивів, як у випадку з енергоносіями. Але частіше пов’язане з економічно недалекоглядними рішеннями. Багато років, наприклад, існує транзитний тариф на залізниці, який на 25—30% перевищує тариф на внутрішні перевезення. У мене виникає запитання: у чому сенс такого транзитного тарифу? Часто генеральні вантажі транзитного призначення на Росію йдуть у російські порти тільки тому, що економічно розумніше везти їх за розцінками російських залізниць далі зайвих 500—1000 км і при цьому компенсувати судновласникам простої в російських портах через їхню завантаженість або непристосованість. Доводиться повторювати заяложені істини, що заробляти треба на обсягах, що збільшення обсягів перевезень знижує собівартість послуг тощо.

— Але ж це сталося не вчора й навіть не кілька років тому?

— Ці тенденції мали місце багато років, але постійно замовчувалися. Ми були настільки «багаті», що могли займатися тільки великими чи просто гігантськими речами. Хоча завантаженість власних портів, які сплачують податки та забезпечують заробітну плату українцям, — теж далеко не дрібниця. Це не дрібниця для людей, які працюють на залізниці. Це не дрібниця з погляду валютної виручки для країни. Адже за транзит сплачують валютою, і, крім заробітку перевізників, це ще й поповнення резервів Нацбанку.

Настав час, коли ми не можемо більше не рахуватися з такими «дрібницями». З кожним роком система взаємозв’язків в економіці стає дедалі складнішою й потребує більш фахових підходів. Нам треба зменшувати роль політики в її звичному розумінні на користь політики фінансово-економічної.

— Можу помилятися, але існує, здається, проект постанови, яка передбачає нове збільшення транзитних тарифів мало не вдвічі. Наші чиновники у Мінтрансі, напевно, вже ніколи не навчаться мислити стратегічно й системно в інтересах держави. Тому повернімося до проблем грошово-кредитної політики...

— Один із чинників, який дедалі більше впливає на стан платіжного балансу країни, а отже, на курсоутворення й кредитно-грошову політику, — це грошові перекази тих, хто працює за кордоном. Вперше ми звернули на нього увагу ще на почат­ку цього десятиліття. У 2001-му офіційна статистика оцінила так звані поточні трансферти населення в 1,3—1,5 млрд. дол., а 2002-го — вже в 1,7—1,8 млрд. Ниніш­нього року, тільки за офіційними оцінками, очікується приплив, якщо я не помиляюся, приблизно 7 млрд. дол.

— Є оцінки, в яких йдеться про 20 млрд. дол., але навіть сім мільярдів — сума більш ніж пристойна...

— Згоден. Одна з найважливіших статей платіжного балансу. І якщо ми говоримо про те, що Національний банк може впливати, наприклад, інструментами кредитно-грошової політики на імпорт і експорт товарів за рахунок курсоутворення, то на доходи гастарбайтерів — практично ніяк. Хіба що зробивши все можливе для максимального спрощення їх легальних грошових переказів...

В основному врегулювання цього питання залежить не від Нацбанку, а від Міністерства закордонних справ і від того, як дипломати зможуть домовитися з урядами країн, де здебільшого працюють українці.

Нинішня ситуація багато в чому свавільна. Мільйони людей працюють за кордоном, не маючи ні посвідки на проживання, ні візи, ні дозволів, ні страховки, ні житла — фактично жодних прав. Легалізація наших гастарбайтерів, одержання на Заході квот не тільки дасть змогу захистити наших співгромадян, а й дозволить прогнозувати вплив на економіку України їхніх заробітків як стійкого чинника зростання. Ці питання мають стояти на порядку денному під номером один для відповідних відомств.

Борги наші

Ще один досить важливий чинник, який визначає поточний стан кредитно-грошової сфери, — це бум на зарубіжні запозичення, що тривав із другого півріччя 2006-го до середини 2007-го. Тільки в третьому кварталі ц.р. відбулося уповільнення через відому нестабільність на міжнародних фінансових ринках.

На сьогодні боргові зобов’язання нашого корпоративного сектора оцінюються в суму понад 57 млрд. дол. Це чимало. Адже якщо судити тільки за критерієм, що золотовалютний запас НБУ має забезпечити 3—3,5 місяця критичного імпорту, то нинішній показник у 30—31 млрд. дол. виглядає чудово. Але, згадуючи про наявність майже 60 млрд. корпоративних зобов’язань плюс близько 13 млрд. державного боргу, ми розуміємо, що маємо менше половини валюти, потрібної для забезпечення можливих майбутніх платежів.

— Але ж понад третина корпоративного зовнішнього боргу має короткостроковий, навіть за українськими мірками, характер...

— Це тільки поглиблює проблему — ми чудово це розуміємо.

На мій погляд, існує абсолютно критична потреба запобігти надмірній залежності країни та її економіки від зовнішніх запозичень в осяжному майбутньому. Це наочно продемонстрували нещодавні шоки на фінансовому ринку Казахстану, які виникли попри те, що державний зовнішній борг цієї країни порівняно невисокий, і до того ж вона — нетто-експортер нафти. До пори до часу все добре, вам із задоволенням дають гроші, та щойно інвестори з якоїсь причини змінюють свої настрої або переглядають у гірший бік рейтинги, відразу виникають серйозніші проблеми.

— І вся країна починає ранок із запитання: а хто ж вони такі, ці Moody’s чи Fitch, від думки яких ми так залежимо?

— У результаті економіка всієї країни може потрапити в залежність від оцінок і настроїв кількох аналітиків. І хоча головні рейтингові агентства — це дуже великі й серйозні організації, але, приміром, конкретно Україною там займаються всього кілька чоловік. 99,99% населення навіть не знає їхніх прізвищ, однак виходить, що від думки цих людей залежить життя цілого суспільства. Цілком очевидно, що це ненормально...

Проте якщо шукати шлях розв’язання проблеми швидкого нарощування зовнішніх зобов’язань, то мусив би застерегти: адміністративно обмежувати запозичення досить безглуздо. Бо ринки все одно реагують по-своєму.

— Ми, дякувати богу, вже пережили епоху примітивних заборон. Проте коли НБУ збільшує норми резервування під валютні кредити — це теж, по суті, адміністративне обмеження. Чи все ж таки ринкове?

— Це — не заборона, а зміна умов економічного господарювання, тобто ринковий вплив. Але річ у тому, що резервування нині здійснюється подвійним способом. Ми увесь час припускаємося якихось перегинів. З одного боку, 20% ресурсів, які залучаються за кордоном, мають розміщуватися на коррахунках Національного банку. І хоча для банків ці кошти обходяться за тією ж ціною, що й уся позика, НБУ в кращому разі заплатить LIBOR, а насправді в переважній більшості випадків — значно менше.

Плюс додаткові резерви — вони формуються вже не як відрахування від залучених ресурсів, а шляхом вирахування з капіталу, тобто за рахунок прибутку при кредитуванні в іноземній валюті.

Заходи НБУ продиктовані необхідністю, пов’язаною з уже згадуваним бурхливим зростанням заборгованості корпоративного сектора за останні два роки. Але вони були б логічні за наявності внутрішнього інвестиційного ресурсу, а без нього банки фактично не мають альтернативи. У них тільки один вихід: слідом за резервними вимогами підвищувати свої ставки кредитування для тих же корпорацій, для населення.

Житло

— Ігорю Олеговичу, мені якось довелося бачити один цікавий графік, що демонструє практично повну пряму кореляцію цін на житло та припливів іноземного капіталу. Виходить, що зовнішні банківські позики, перетворюючись на позики населенню, лише провокують додаткове зростання цін на житло й інші товари.

— Без сумніву. Доступність кредитного ресурсу для позичальника виявилася на сьогодні досить потужним чинником зростання цін. Якби люди накопичували гроші для поліпшення житлових умов, то таких темпів зростання цін не було б. Інша річ, що наш ринок нерухомості — це все ще ринок продавця, бо житло, особливо нормальне, як і раніше, в дефіциті. Коли в покупця є ресурс (не має значення, позиковий чи власний), а продавець не в змозі в повному обсязі задовольнити його попит, ціни неминуче зростають.

— Що потрібно, аби ринок будівництва і житла запрацював по-іншому?

— Рецепти відомі. Усе залежить від доступності і прозорості цього ринку для інвесторів. Ринок непрозорий, забюрократизований, корумпований, жодного єдиного вікна не існує в природі... Продовжувати цей перелік можна скільки завгодно.

— Чи можна сподіватися, що ці процеси набудуть цивілізованої форми ще до того, як буде роздано або поділено останній вільний клаптик землі?

— Процеси розподілу землі відбуваються дуже швидко. Вони не на виду, непрозорі, але дуже динамічні. Знаєте, у першій половині 90-х, коли денні надходження до бюджету становили близько 3 млн. грн. і розподілялися особисто прем’єр-міністром та міністром фінансів, здавалося, що забезпечити такі бюджетні надходження, як сьогодні, і навіть таку, як зараз, бюджетну дисципліну — завдання нездійсненне при цьо­му житті. Проте це сталося. І корекція цін на нерухомість і на землю обов’язково відбудеться. Але, вочевидь, трохи пізніше — через кілька років.

— Чи створює така цінова корекція загрозу для стабільності банківської системи?

— Коли чотири роки тому починався процес бурхливого кредитування іпотеки, її обсяги становили 0,5—1% ВВП. На сьогодні цей показник уже перевищує 10%. Якщо ми й надалі розвиватимемося такими темпами, то під кінець року одержимо 12%, а в найближчі п’ять-сім років можемо досягти і 20—25% ВВП. На таких обсягах цінова корекція вже може виявитися досить болючою і для економіки загалом, і для банківської системи, і для людей.

Проблема в тому, що на сьогодні немає інструментарію і ми не вміємо ринковими способами регулювати вартість іпотеки. Ми навіть не розуміємо, хто повинен її регулювати. Нацбанк? Мінекономіки? Мінпромполітики?

— А чи можна швидко створити надійні механізми захисту індивідуальних інвестицій у будівництво?

— Можна. З одного боку, була спроба створити закон про фонди фінансування житлового будівництва. Ідея начебто правильна: фінансувати будівництво приватні особи можуть лише через фінансові компанії, оскільки останні перебувають під наглядом регулятора. Але при цьому постає запитання — якою мірою регулятор здатний забезпечити нагляд. На мій погляд, Держкомісія з фінансових ринків вочевидь не готова до цієї роботи.

Не можна здійснювати суто теоретичні експерименти, а потім дивитися, що з цього вийде. Нічого доброго не вийде. Коли якийсь державний орган не готовий у повному обсязі по всій країні якісно виконувати певну функцію, то йому треба дати час, щоб він навчився вирішувати ці завдання, або визнати, що ми закриваємо очі на цю проблему.

Якщо людина приходить купувати квартиру, що будується, і якщо це визначено законом, організація, яка бере в управління її гроші як заставу виконання своїх зобов’язань, повинна надавати гарантії бан­ку — серйозної установи, що має ліцензію і відповідально ставиться до свого бізнесу. Жоден регулятор не в змозі проконтролювати тисячі інвестиційних фондів, що створені по всій країні і так легко отримали право брати гроші як оплату за квартиру. А це ж фактично те саме, що збирати гроші від населення як вклади — за економічною сутністю ці дії нічим не відрізняються.

Скажімо, якби було рішення, що забудовник може продавати не введене в експлуатацію житло тільки в тому разі, якщо він надає банківську гарантію, то банки з таким забудовником напевно розібралися б — що взяти в заставу, що проконтролювати, бо серйозні банки своєї гарантії не дають за гарні очі. За спокій люди готові заплатити, щоб банк міг, у разі чого, повернути їм гроші. Або забудовник заплатить за гарантію, або покупець. Це могло б бути виходом.

Іпотека та споживчі кредити

— Запитання до вас як до президента Української національ­ної іпотечної асоціації. Чи від­буваються нині якісь істотні струк­турні зміни на іпотеч­ному ринку?

— На сьогодні принципово нічого не змінилося. Як і раніше, ми говоримо про іпотеку як про ринок нерухомості, насамперед — житловий, а потім — нежитловий. Ми не можемо говорити про іпотеку землі. Її як не було, так і немає. Держава не виконала своєї функції, вона так і не визначилася, хто є реєстратором іпотечних обтяжень, застав тощо.

Так і залишається невирішеною суперечка між Держ­комземом і Мін’юстом з приводу реєстру. Існує закон, Держ­комзем створив реєстр з міжнародною допомогою, але реальну реєстрацію, як і раніше, здійснюють БТІ, підпорядковані Мін’юсту. Повірте, для ринку не має значення, хто цим займатиметься. Але займатися повинен хтось один.

— Чи достатньо надійні, на ваш погляд, процедури банків­ського кредитування, щоб вкладники могли спати спо­кійно?

— В умовах буму кредитування приватних осіб було б нерозумно заперечити наявність нових загроз. Ризики, причому серйозні, звісно ж, існують.

З чим вони пов’язані? Банки постійно пропонують нові послуги. Потрібен якийсь час, щоб обкатати кожний продукт, адаптувати його до місцевого ринку, подивитися, чи немає там якогось «троянського коня», що його позичальники могли б використовувати у плані неповернення або створення якихось проблем для банку.

Так от, труднощі саме в тому й полягають, що банки, через високу конкуренцію, не встигають як слід випробувати й відлагодити ці продукти. Через місяць роботи вони стають масовими, їх продають по всій мережі. А через півроку, коли стають помітними ті чи інші вади в самому продукті, стає зрозумілим, що з цією проблемою продано вже значну частину портфеля.

Такі ризики об’єктивно існують. Особливо це актуально для тих фінансових установ, які займаються споживчим кредитуванням: вони постійно живуть у стані гонитви, бо варто лишень зупинити зростання власного балансу, як їх починають наздоганяти неповернення. Отже, зростання і тільки зростання. Але всі супутні ризики можна і потрібно контролювати.

— Чи можете розповісти, як це робиться, на прикладі Укрсоцбанку?

— Коли я став головою спостережної ради в Укрсоцбанку, ми відразу принципово вирішили, що не можемо у себе в портфелі, у балансі зберігати різнопрофільні ризики. На мій погляд, навіть в універсальному банку, який має класичні ризики, пов’язані з корпоративним кредитуванням, іпотекою, автокредитуванням, не можна розвивати беззаставне споживче кредитування. Там інші ризики, там діють інші правила оцінки портфеля. Тому якщо ми хочемо займатися споживчим кредитуванням, то або змінюємо докорінно підходи, або виокремлюємо його в самостійний бізнес.

— Однак від перестановки місць доданків сума не змінюється. Як поділ бізнесу може вплинути на кінцевий результат для його власників, якщо тільки не стане способом оптимізації оподаткування або переходу під менш жорсткі регуляторні норми?

— Податки тут ні до чого — це політика оцінки та управління ризиками. За правильного підходу цей бізнес може приносити дуже гарний прибуток і має право на існування.

У беззаставному споживчому кредитуванні інші принципи фондування, інші принципи оцінки ризиків, там вищий рівень неповернень і вища кредитна ставка. Це — зовсім інша бізнес-модель, і змішування її з класичним банківським бізнесом має певні значні вади.

До речі, це зрозуміли не тільки ми, а й інші банки, що виділили споживче кредитування в окремі структури — спеціальні фінансові компанії. Вони можуть «сидіти» на мережі банків, але баланс і відповідальність необхідно розділити.

Тому ми і прийняли концептуальне рішення — ми не розвиваємо цього напрямку, ми робимо акцент на іпотеці й автокредитуванні. Причому іпотеці як найстабільнішій частині віддаємо перевагу. Наша остання дискусія з аудиторами засвідчила, що концепція є правильною.

— Чи потрібні для запобігання дисбалансам на ринку кредитування якісь додаткові регуляторні заходи?

— Вважаю, що банкіри самостійно можуть із цим впоратися. Просто їм, крім розширення продуктового ряду, треба повсякчас пам’ятати про необхідність постійного вдосконалення процедур ризик-менеджменту. І постійно моніторити ті портфелі, що вже видані, своєчасно проводити ревізію та корекцію процедур. Слід розуміти, що дохідність кредитування знижуватиметься. І збитки в якийсь момент почнуть наздоганяти прибуток. Особливо це стосується автокредитування, меншою мірою — іпотеки.

Де взяти ресурс

— Нещодавно Петро Поро­шенко заявив, що рада НБУ запропонує регуляторові затвердити норму, відповідно до якої банки зможуть використовувати зарубіжні кредити тільки на розвиток реального сектора економіки, а не на споживче кредитування...

— Ще раз повторю: обмежувальні заходи для зовнішніх запозичень можна вітати в тому разі, якщо в нас є власний інвестиційний ресурс. Інакше це все одно призведе до гальмування економіки.

Обмежувати позики для споживчого кредитування, на мою думку, теж неправильно. Хоча б тому, що і в Консти­туції, і в будь-якій програмі будь-якого уряду записано, що добробут людей і підвищення якості їхнього життя — головне завдання.

— А чи існують механізми, що дають змогу без шкоди для економіки перекрити запозичення для споживчих потреб і спрямувати всі ресурси на інвестиційні цілі? Хотіти можна багато, але як це реалізувати на практиці?

— Та ніяк. Це побажання, і тільки. Я вже казав цю фразу, але повторю, сподіваючись, що її почують можновладці. Потрібно, нарешті, зрозуміти й усвідомити, що час простих рішень, пов’язаних з економічною та кредитно-грошовою політикою, минув. Нині з урахуванням багатофакторності, багатовекторності механізмів, що впливають на економічне життя, потрібен винятково фаховий, зважений, прагматичний підхід.

— Цікаво спостерігати, як окремі політики в раді Нацбанку, котрі плутають під час публічних виступів макроекономічні поняття, беруть на себе сміливість коментувати питання в такій тонкій і специфічній сфері, як грошовий обіг. Чи немає в цих PR-потугах загрози для макроекономічної стабільності?

— Ви праві, в раді НБУ нині більшість політиків. Фахівців, на жаль, майже немає, хоча від цього економіці ні холодно ні спекотно, бо вона живе за своїми законами. Політичними гаслами її не змусиш працювати. Треба розуміти економічні закономірності й накладати свої політичні програми та амбіції на об’єктивні закони функціонування економіки з урахуванням українських реалій.

Реальну загрозу для країни становлять не розмови, а непрофесійні рішення. І не має жодного значення, від кого вони виходять — від менеджера середньої ланки в корпорації, банку чи від політиків, які вважаються нині політичною елітою. Непрофесійні рішення на кожному рівні однаково небезпечні для економіки і для всього суспільства. Безвідносно до прізвищ, амбіцій кожної окремо взятої людини.

Якщо помиляється професіонал, то це неприємно, але не смертельно. Справжній профі здатен визнати свою помилку. Саме в цьому полягає професіоналізм — сказати «так, я був неправий, і нині ми робимо отак». Політики, звичайно, ніколи не визнають своїх помилок у сфері реальної економіки. Принаймні я ніколи про це не чув. Політики тільки тим і займаються, що шукають пояснення: от ми були праві, але не вийшло, тому що...

— Великий бізнес уже почав активно структуруватися, тому має бути зацікавлений у встановленні чітких правил гри. Чому він не стимулює цих процесів? Невже великий бізнес такий недалекоглядний, що намагається продовжити епоху первісного нагромадження капіталу?

— Ні, я вважаю, що епоха первісного нагромадження капіталу завершилася. І тепер багато хто з цим погодиться. Напевно, навіть великому бізнесу на сьогодні не до снаги якісно змінити систему. Йому простіше пристосуватися до неї. Крім законів, що приймаються, багато важать беззастережність їх виконання та культура їх застосування. Чого в нас, на жаль, і сліду немає. Бракує системи об’єктивного судового розгляду по суті більшості суперечок.

Таким чином, набагато легше й дешевше знайти сховок в юрисдикції зі стійкими правилами та нормами, ніж створювати їх у власній країні. Виходить дуже дорого.

— Де ж вихід? Невже нам знадобиться двохсотлітній еволюційний процес?

— На мій погляд, великий бізнес, навіть якщо й зацікавлений, не може бути достатньо потужним замовником таких змін. Справжнім замовником може бути тільки суспільство. Потрібен потужний сигнал від суспільства, а окремі побажання окремих політиків чи навіть олігархів, їхня особистісна мотивація не є в цій ситуації критичною масою, щоб ці зміни відбулися.

Коли ми говоримо про економіку, то ініціатором установлення прозорих правил гри в економічних відносинах має виступати середній клас, який у нас поки що тільки зароджується.

— Ви вже згадували, що для повноцінного розвитку країни життєво важливо створити внутрішній інвестиційний ресурс. Востаннє ми обговорювали з вами цю проблему на сторінках «ДТ» понад два роки тому. Чи зрушило з місця її розв’язання?

— За великим рахунком, нічого серйозного за цей час не сталося, й реформи відтоді фактично не розпочиналися. Минулий Кабмін планував через рік почати пенсійну реформу. І хоча сильної мотивації в її проведенні не відчувалося, були хоч би задекларовані якісь терміни реалізації — і за це вже спасибі.

Але цього уряду вже немає, а якими будуть пріоритети новообраного Кабміну, поки що сказати складно. Адже для здійснення тієї ж пенсійної реформи спочатку треба передбачити в бюджеті додаткові джерела покриття дефіциту Пенсійного фонду, що виникатиме протягом п’яти-десяти років, оскільки частина коштів, які в нього перераховувалися, тепер надходитиме на персональні пенсійні рахунки. А це, своєю чергою, означатиме неможливість профінансувати якісь нові соціальні програми, ініціативи, пов’язані з підвищенням пенсій, зарплат, тобто те, на чому тримаються політичні симпатії, а відповідно, і влада політичних партій та окремих політиків.

Із політичного погляду, пенсійна реформа — це непопулярні дії для політиків, які їх ініціюватимуть. Тим більше в суспільстві, яке ніколи не жило з індивідуальними пенсійними рахунками, сильної підтримки реформи теж не відчувається. Ця реформа потрібна молоді, людям до 40 років, які мають віковий потенціал, щоб до пенсійного віку заробити собі на пенсію самостійно.

Однак молодь поки що більше зацікавлена заробляти гроші сьогодні. У багатьох не вирішені базові питання: квартира, ремонт, побутова техніка, меблі, машина тощо. Навіщо думати про пенсійне забезпечення, якщо воно знадобиться мало не в наступному житті? Тому досить потужного соціального замовлення від суспільства на такі реформи теж немає, і політики можуть собі дозволити перекладати й відкладати їх початок з року в рік. Хоча така реформа, крім безсумнівного позитиву в соціальному плані, стала б найпотужнішим імпульсом для розвитку економіки — за рахунок того, що з’являється довгостроковий інвестиційний ресурс.

Крім пенсійної сфери, потрібно реформувати соціальне страхування, яке теж має бути накопичувальним, а не державним. Недержавні фонди соціаль­ного страхування — також чудове джерело внутрішнього інвестиційного ресурсу. Але ця реформа має ще більш віддалені перспективи, ніж пенсійна.

А доти ми продовжуватимемо сидіти на голці зовнішніх запозичень. Я не знаю, чи стануть критичною величиною 100 млрд. дол. корпоративних зобов’язань, чи це буде цифра 200 або якась інша. Але в тому, що в остаточному підсумку ми в неї в будь-якому разі упремося — не сумніваюся.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі