РАВІЛЬ МУРАТОВ: «УКРАЇНА — НАШ ПАРТНЕР, І НАШЕ СПІВРОБІТНИЦТВО НЕ РАЗОВЕ, А ДОВГОСТРОКОВЕ»

Інтерв’ю з першим заступником прем’єр-міністра Татарстану,
головою спостережної ради ЗАТ «Укртатнафта»

— Чому з усіх країн СНД Республіка Татарстан особливу увагу приділяє співробітництву з Україною?

— Ще з радянських часів економіка Татарстану була тісно пов’язана з економікою України. Це і літакобудування, і двигунобудування, і нафтохімія, нафтопереробка... та й багато іншого. Навіщо ж знищувати те, що історично склалося, працює і приносить взаємну вигоду? Зруйнувати співробітництво можна миттєво, особливо якщо за справу беруться політики певного штибу. Але для того, щоб відновити втрачене, потрібні роки. Ми постаралися зберегти і примножити економічні зв’язки, контакти Татарстану й України. Не все вийшло. Хоча багато що вдалося зробити. Багато що робиться...

— Найбільше спільне підприємство — «Укртатнафта». Навколо нього та Кременчуцького нафтопереробного заводу останнім часом постійно спалахують конфлікти. З чим це пов’язано? Черговий переділ власності?

— Усі проблеми пов’язані насамперед із невизначеною ситуацією, що існувала тривалий час, багато років. Пакет акцій був роздрібнений. Ні в кого не було консолідованого пакета, що дозволяв би здійснювати контроль над заводом, і в результаті, природно, неможливо було робити якісь великі інвестиції. У такій ситуації ніколи ніхто не стане ризикувати.

При цьому не слід забувати, що Кременчуцький нафтопереробний будувався саме з урахуванням специфіки переробки нафти Поволжя. Не за горами 2005 рік, коли нові вимоги до якості бензину, мазуту будуть запроваджені в Європі. Якщо зараз, негайно не розпочати реконструкцію заводу, якщо його не модернізувати — через півтора року він перетвориться на купу металобрухту, від якої ані прибутку, ані дивідендів не буде. Так, за цей нетривалий час, до запровадження нових вимог, хтось встигне отримати особисту вигоду, але програє держава і тепер, і в майбутньому, відібравши у самої себе перспективу стати серйозним експортером нафтопродуктів у Європу. Завод, як і будь-яке інше підприємство, повинен мати одного господаря. Бо толку не буде. Хто може стати господарем? Той, хто здатний гарантовано забезпечити завод нафтою, у кого є нафтова сировина. Здається, це вже розуміють усі. У нас є нафта, і ми готові вкладати інвестиції. Сподіваємося, що невизначеність нарешті закінчиться, а почнеться нормальна робота.

— А якщо все триватиме так само, як і досі? Якщо, за всіх явних переваг, вам не вдасться реалізувати свої плани повністю?

— Ми почали постачати нафту в Україну ще 1992 року. Ви пам’ятаєте, яким хитким, невпевненим був тоді український ринок. Але з самого початку, завдяки поставкам нафти та її реалізації, ми отримали кошти для надання допомоги Чорноморському флоту. Коштів для нормального фінансування флоту в Росії тоді не було. Пам’ятаєте той нелегкий період розподілу? У Севастополі була напружена ситуація. Ми розв’язали низку соціальних проблем флоту, і становище вдалося стабілізувати. Допомагаємо флоту досі. І будинки споруджуємо в Севастополі, і обладнання купуємо для військових госпіталів...

Коли Леоніда Кучму обрали Президентом України, одним із перших питань була стабілізація нафтового ринку. Практично відразу ж президенти України й Татарстану домовилися про щомісячні поставки 500 тис. тонн нафти. В Україні тоді бракувало пального для збирання врожаю. Ми відгукнулися, хоча жодних нормальних схем повернення грошей за поставлену нафту розроблено не було. Перед нами стояло завдання: допомогти Україні зібрати хліб. Повірте, аналогічні ситуації виникали неодноразово. Якихось боргів нам ще не повернули... Але ми завжди знали: Україна — наш партнер, і наше співробітництво не разове, а довгострокове. Зараз «Укртатнафта» — один із найбільших українських платників податків, я вже не кажу про стабілізацію цін на ринку нафтопродуктів, безперебійні поставки, тобто ті речі, які зміцнюють економіку.

— Загалом, не вперше складається ситуація, коли поняття «особисте» і «державне» свідомо плутаються. Ви вважаєте, що проблеми «Укртатнафти» і Кременчуцького НПЗ створені штучно? Чому в такому разі продовжуєте боротися за майбутнє заводу? Наскільки відомо, підприємство, аналогічне Кременчуцькому, вже побудовано в Нижньокамську. Тобто шляхи відходу з українського ринку ви все ж таки готуєте?

— Не хочеться полишати розпочату добру справу на половині шляху. Але Україна має розуміти: якщо нафта не прийде з Росії, вона сюди нізвідки не прийде: ні з Арабських Еміратів, ні з Саудівської Аравії... Труба так прокладена, по-перше, а по-друге, ніхто із західних країн не захоче вирішувати тут тих проблем, які існують і об’єктивно, і суб’єктивно.

Давайте поглянемо з економічної точки зору. На завод постачається нафта за певною ціною, вона переробляється, отримані нафтопродукти завод продає за іншою ціною — вищою, ніж вартість сирцю. Де утворюється прибуток? На заводі. А це і зарплата робітників, і бюджетні відрахування. Українських робітників, українського бюджету насамперед... Це звичайна економіка, з її законами сперечатися не станеш. Тому ті, хто керується особистою вигодою, намагаються підвести політичну базу під події. А питання лише в тому, хто отримає прибуток: держава чи ділки.

Ви знаєте, ми пройшли багато українських судових процесів, майнових спорів. Але ми впевнені у своїй правоті, тому вже зараз, за завданням спостережної ради «Укртатнафти», розробляємо план модернізації Кременчуцького НПЗ. Татарстан готовий інвестувати у це виробництво не менше 300 млн. доларів, оскільки йдеться про співробітництво урядів і держав. Довгострокове співробітництво. А не про кулуарні домовленості напівполітиків, напівбізнесменів Петренка з Івановим.

Ми працюємо на основі серйозних урядових домовленостей. При цьому не слід забувати, що Татарстан — суб’єкт Російської Федерації. Тобто наша робота — одна з граней російсько-українського співробітництва. Посольство Росії, Віктор Степанович Черномирдін допомагають нам вирішувати багато питань нинішніх непростих відносин. Я хочу підкреслити, що наші принципи — це стійкість і стабільність. Запасів нафти у Татарстану років на 30 вистачить. Бажання працювати разом з Україною — є, розуміння, яким чином реалізовувати спільні завдання, — також. Головне зараз — не марнувати часу. Якщо ще трохи погадати, кому віддавати пакет акцій НПЗ, кому — не віддавати, результат буде закономірним. Завод стане нікому не потрібним.

Ринок України для трьох російських великих компаній, у тому числі і для «Татнафти», малий, тісний. Жоден інвестор, жодна нафтова компанія сюди не прийдуть, якщо не побачать перспективу — експорт далі в Європу. Потрібно створювати весь ланцюжок: від видобутку нафти — до її спільної переробки та продажу. Тоді буде користь.

— Зараз на завод має прийти нове керівництво, а що робитимете зі старими проблемами? Суди ще тривають. Торік була урядова ревізія, і, наскільки відомо, тодішнє керівництво Кабміну змусило підписати вас її акт, із яким татарська сторона не погоджувалася, оскільки він не відповідав реаліям. Більше того, один із членів спостережної ради, представник Татарстану, на останньому засіданні дослівно звинуватив колишнє керівництво заводу у, прямо скажемо, зловживанні довірою партнерів.

— Для нас зараз дуже важливо, що ми маємо контрольний пакет. Ми повинні створити вищий рівень управління виробництвом. Є таке поняття — «культура корпоративного управління». Отож, потрібно найняти ефективних менеджерів, створити прозору фінансову схему і починати працювати. Поки що повністю прозорих фінансових схем ми на Кременчуцькому НПЗ не бачили. Ми знаємо ті негативні моменти, які там були. Це можна поправити. Не думаю, що існує якийсь ідеальний завод. Є мінуси, є плюси. Ми не ставимо перед собою завдання когось у чомусь обвинувачувати. Ми хочемо налагодити роботу. Всю. У комплексі. А якщо без кінця з’ясовувати, хто винен, — ніколи буде працювати.

— Може, й не станете з’ясовувати, але вас зараз намагаються звинуватити в тому, що Татарстан «скуповує Україну утридешева», депутати кричать про «російську експансію», вимагають негайного розгляду...

— Є дуже показовий приклад. Колись, відразу ж після розпаду СРСР, Татарстан хотів, пам’ятаючи, як люди люблять відпочивати у Криму, побудувати там здравницю. Ми запропонували віддати нам один із недобудованих об’єктів, закладених ще за радянських часів. Ну, а потім, після розпаду, зрозуміло, фінансування припинилося, Україна коштів на добудову теж не мала. Відразу зчинилися крики — не віддамо, це ж наша власність тощо. У результаті так той «недобуд» стоїть і досі. Вже майже зовсім розвалився. Бо було зайнято неправильну позицію.

Люди все одно кудись поїхали відпочивати — у Туреччину, наприклад, Іспанію... Туреччина й отримала прибуток замість України, Криму. До речі, тоді найгучніше кричала опозиція. Ось вам результат політики. Своєрідної, м’яко кажучи, політики.

Зараз є впевненість, що нічого схожого не станеться. Усім нам час дорослішати і в політичному сенсі, і економічному. Я гадаю, нам вистачить і терпіння, наполегливості, щоб зробити з Кременчуцького НПЗ сучасне високотехнологічне підприємство, а з «Укртатнафти» — найбільшу компанію, що працює в інтересах і України, і Татарстану.