Про Ж, К і Г, або про деякі особливості наших реформ

Підвал — це погано. Ну, в крайньому разі, нічого хорошого. Оскільки бруд, сморід, пацюки (тьху, яка гидота!) та інші незручності. Ви теж так вважаєте? Отож, шановні, помиляєтеся. Бо підвали, особливо в центрі міста, це такі, скажу я вам, бабки (у сенсі — грошові знаки), про які ви, добродії обивателі, можете навіть не мріяти. Не вірите? Тоді приїздіть у Запоріжжя і запитайте. Ні, ви приїздіть і запитайте. І вам розкажуть...

Особливо балакучими будуть мешканці з об’єднань співвласників багатоквартирних будинків (ОСББ). Вони за роки торжества демократії у частині юриспруденції так набили руку — куди тим адвокатам! Такі заяви складають з посиланнями на різні закони — замилуєшся. І начебто все у них чорним по білому, а пуття від цього як кіт наплакав. Але це вже так, деталі. З них, до речі, і почнемо.

Будинок №17 по вулиці Сталеварів побудували ще в 50-х роках минулого століття. Спочатку він призначався для місцевої знаті, тому в підвалі під чотирма під’їздами обладнали бомбосховище. Потім плани заселення змінилися, до будинку прибудували ще чотири під’їзди, але вже без укриттів. Обмежилися лише прохідними каналами для комунікацій.

Так вони й жили, поки не розпочалася приватизація житла. Тут і виникли проблеми. Оскільки мешканці вважали, що підвал належить їм, а міська влада стверджувала цілком протилежне: це комунальна власність. Незважаючи на Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду», який вийшов у червні 1992 року і нібито однозначно обстоював права мешканців: «Власники квартир багатоквартирних будинків є співвласниками допоміжних приміщень... відповідно до своєї частки у майні будинку. Допоміжні приміщення (кладовки, сараї і т. ін.) передаються у власність квартиронаймачів безоплатно і окремо приватизації не підлягають».

Проте влада залишалася невблаганною — мовляв, звідки це ви взяли, що формулювання «і т. ін.» містить у собі поняття «підвали»?! На цій підставі міськвиконком почав здавати приміщення в оренду. І навіть листопадовий 2001 року Закон «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку», який чітко визначив підвали (разом із сходовими клітинами, вестибулями, перехідними шлюзами, позаквартирними коридорами, колясочними, кладовими, сміттєкамерами, горищами, шахтами і машинними відділеннями ліфтів, вентиляційними камерами та іншими технічними приміщеннями) допоміжними приміщеннями, не поставив крапки в суперечці. Як, утім, і рішення Конституційного суду від 2 березня 2004 року, яке зазначило, що допоміжні приміщення передаються безоплатно в спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат) багатоквартирних будинків.

Спритні чиновники висунули свій контраргумент: «допоміжне приміщення згідно із зазначеною нормою права має одночасно відповідати відразу двом критеріям: використовуватися для забезпечення експлуатації житлового будинку і призначатися для побутового обслуговування його мешканців». Треба ж, які кмітливі! Дивно тільки, чому вони досі не додумалися здавати в оренду сходові прольоти, які теж «одночасно» не відповідають «одразу двом критеріям»? Проте повернімося до багатостраждального будинку №17.

Непрошені сусіди-орендарі завзято взялися за справу. Руйнуючи через непотрібність несучі конструкції, вони зайнялися розширенням колишнього бомбосховища за рахунок прохідних каналів. І створили під будинком суцільний підвал. Але й цього здалося мало. Реконструкційна сверблячка спонукала додати до триметрової висоти підвалу ще півтора метри, що оголило основу фундаменту. Природно, після цього будинок з тріском почав давати усадку.

У січні цього року міська прокуратура встановила, що власниками й орендарями підвальних приміщень цього будинку є сім суб’єктів господарювання. Один з найбільших, за словами керівництва товариства співвласників, — це ПП Маловичко. Цей суб’єкт господарювання володіє 125 кв. метрами житлової площі на першому поверсі, 190 кв. метрами підвалу і ще 60 кв. метрів орендує. Звичайна, здавалося б, справа, якби не одне «але». І полягає воно в тому, що прізвище «Маловичко» поряд з «Іванов» надто вже часто згадують у різних ОСББ, ототожнюючи їх із власниками сотень квадратних метрів у підвалах запорізьких будинків. Більш того, ці прізвища значаться ще й у списках депутатів міськради.

Може, просто збіг? Як кажуть, хіба мало в Бразилії донів Педро? Проте мешканці гнуть своє — мовляв, ніякого збігу. Хто його знає, раптом наклеп зводять. Чим ворожити, краще уточнимо на офіційному рівні. У міського голови, наприклад. Він як головний у місті напевно має знати.

Проте міський голова, скажу я вам, на те й голова, а тому не дурніший від нас із вами. І на всілякі провокаційні запитання він не зобов’язаний відповідати відверто. Так, напівнатяком. А ще краще — перевести розмову в глобальну площину, як і належить серйозному керівнику.

— Коли почалася зміна формацій, і була ідея підтримки малого і середнього бізнесу, звичайно, усі кинулися підтримувати, виділяючи приміщення, створюючи умови цьому бізнесу, — розповів Євген Карташов. — На мій погляд, ніхто глибоко і детально не аналізував цього питання. І те, що в місті набуло такого досить масового розмаху, це для людей створює додаткові труднощі. Але що сталося, те сталося. Зараз, я вважаю, усі питання, пов’язані з підвальними приміщеннями, мають розглядатися тільки з мешканцями як власниками цих будинків. Це є визначальним. Треба зробити все можливе, щоб жодне рішення без цього не проходило...

— Це правда, що до розгляду чергової сесії міськради вже підготовлено близько 150 заявок на продаж підвалів?

— Не можу сказати точно, але на приватизацію підвалів досить багато заявок. Там, де є підстави для приватизації, вони будуть приватизовані.

— За згодою мешканців?

— Ну, розумієш, закон трактується подвійно.

— Чому ж подвійно?

— З одного боку, тільки за згодою мешканців, а з іншого — якщо орендар вніс відповідні поліпшення, він має право приватизувати. І от це якраз казуїстика.

— По-моєму, Євгене Григоровичу, казуїстика в іншому — коли чиновники, до речі, ваші підлеглі, перетворюють на папері підвали на нежитлові приміщення...

Між іншим, подібні маніпуляції в них виходять запросто. Скажімо, у травні 2005 року засідає конкурсна комісія, у віданні якої надання права на оренду приміщень. Розглядається питання про оренду підвалу в будинку по проспекту Леніна, 44. І начебто у складеному БТІ плані поверхів будівлі чітко зазначено: «підвал літера А-5». А в протоколі комісії його позначають як «нежитлове приміщення». На підставі цього виконком міськради виносить рішення про передачу в оренду терміном на п’ять років приватному підприємцю приміщень загальною площею понад 700 кв. метрів під салон краси, кафе-бар, фотосалон, майстерню з ремонту взуття і годинників.

Через два роки я не полінувався й обійшов навколо будинку. Крім кількох установ і магазинів, відділення банку й аптеки та залу гральних автоматів на першому поверсі — ані салонів, ані майстерень, ні кафе-бару. Зате входи до підвалу перекрито встановленими орендарем металевими дверима. Тож, за словами мешканців, проникнути туди вдається далеко не відразу навіть жеківським слюсарям для ліквідації аварій на комунікаціях. Власником яких, до речі, є ОСББ.

Втім, повернімося до розмови в кабінеті міського голови.

— Розмовляючи з мешканцями, довелося чути твердження про існування негласної домовленості між деякими депутатами і міським головою. Ми, мовляв, не блокуємо ваших пропозицій на сесіях, а ви не перешкоджаєте нашій зацікавленості в підвалах.

— Я ніколи не брав участі у подібних угодовських операціях. Якщо десь дивляться крізь пальці, то створено, як кажуть, авторитетну комісію в особі наших регіональних подвижників, котрі заявляють, що не пропустять жодного несправедливого рішення. Я дав доручення провести дуже докладний аналіз, починаючи із січня цього року.

— А міська влада має у своєму розпорядженні базу даних підвальних приміщень?

— Думаю, що так.

— І що, можна дізнатися, хто є власниками підвалів?

— Я ж не можу сказати, що вона...

Що не міг сказати міський голова, так і не вдалося дізнатися, оскільки в той момент до кабінету зайшов його перший заступник Володимир Грищенко, і, не закінчивши фрази, Карташов звернувся до нього із запитанням.

— Ти мені скажи, от у нас депутати міські, вони на себе усе оформляють чи на чужих?

— Тільки на чужих, — з ходу відповів заступник.

— Володимире Федосійовичу, а хто фактично є великими власниками підвалів? Справді депутати Іванов і Маловичко?

— Не знаю, — так само лаконічно відповів Грищенко.

— Я знаю одне, що такі в нас є, — доповнив Карташов. — Особливо щодо Маловичка, у нас навіть розглядали на зборах депутатів, що він сьогодні, як кажуть, рішуче діє в плані придбання таких можливостей.

— Правильно, — підтвердив Грищенко. — Правильно говорять. От Сталеварів, 17, чого вони зараз так себе поводять? Тому що підвал належав Маловичку. Після того, як надрукували в газетах про те, що Маловичко зняв там метр землі, він через два дні продає підвал іншому власнику.

— Здається, мовою сучасних бізнесменів це називається «розвів лоха»?

— Ну, звичайно, — погодився перший заступник міського голови.

— Я дав доручення, ми зробимо докладний аналіз, — підсумував розмову Є.Карташов. — Сьогодні треба проаналізувати чітко — кому, яким чином були віддані в експлуатацію підвали, і зараз порушувати питання про їхню приватизацію. Завдання одне — привести у відповідність із законом. Жителі мають бути головними суддями в цьому питанні.

Що стосується жителів, то вони не проти. Та й щодо оренди або навіть продажу підвалів, у принципі, не заперечують. Звичайно, за умови, що власністю, яка їм належить, вони розпоряджатимуться самі, без посередництва чиновників. Бо ж у них ці процеси як під копірку виходять. Наприклад, у 1995 році влада здала підвал будинку по вулиці Сталеварів, 11, в оренду підприємцю. А через сім років із благословення міськради продала за 63 тис. грн. Незабаром новий власник перепродує підвал, але вже за 285 тис. Зате тепер на вторинному ринку вартість квадратного метра підвалу сягає близько тисячі доларів. І за таких розцінок можна не сумніватися, вистачить грошей і на утримання будинків, і на їхній ремонт. Що місцевій владі, м’яко кажучи, не під силу.

Може, тому що не в тому напрямі стараються? Як у випадку з будинками, які належали Запорізькому абразивному комбінату.

У 1999 році комбінат передав своє житло на баланс міста, переказавши ПРЕЖО №2 на його утримання і ремонт 511 тис. грн. Але оскільки жодних робіт так досі і не виконано, у мешканців виникло закономірне запитання — куди ж поділися гроші? Відповідь обласної прокуратури просто дивує своєю безпосередністю: «Звіти про використання зазначених коштів управлінням житлового господарства Запорізької міської ради відповідно до переліку типових документів, які утворюються в діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, інших установ, організацій і підприємств, списано і здано на переробку вторинної сировини (акт від 26.07.04). Відповідно до протоколу засідання експертної комісії архівного відділу Запорізької міської ради №5 від 04.05.05 документи, які підтверджують використання коштів, наданих ПРЕЖО №2 за період із 1999 по 2001 рік, знищені».

Здавалося б, простіше нікуди: або відзвітуйте, куди гроші поділи, або, вибачайте, хлопці, ваше місце в іншому казенному будинку. За такої постановки питання, не сумніваюся, піонерський ентузіазм у частині здавання макулатури у посадових осіб зник би якщо не назавжди, то принаймні дуже надовго. Та ні, зникли казенних півмільйона в невідомому, умовно кажучи, напрямку — наче так і треба. Напевно, тому й реформа виходить з Ж, К и звичайним Г...

P.S. Поки матеріал готувався до друку, у Запоріжжі відбулася сесія міськради. Спочатку в проект її порядку денного було запропоновано внести питання про те, щоб дати згоду на продаж кількох десятків підвальних приміщень у житлових будинках. Проте під час обговорення плани змінилися. Депутати вирішили взяти місячний тайм-аут і створити спеціальну комісію, покликану розібратися в скандальній проблемі.

І хоча про остаточне торжество справедливості поки що говорити зарано, з’явилася надія, що влада усе ж таки засвоїть просту істину: розпоряджатися чужим майном, ігноруючи закони, щонайменше непристойно.