ЕКСПЕРИМЕНТАМ ДАЛИ «ЗЕЛЕНЕ СВІТЛО», А САМА ПЕНСІЙНА РЕФОРМА ЗАВИСЛА

Пенсійна реформа, про неминучість якої в Україні ось уже кілька останніх років говорять на всіх рівнях, на практиці сьогодні «зависла у вакуумі». Верховна Рада ніяк не може зважитися прийняти закони «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» і «Про недержавне пенсійне забезпечення», без яких подальше реформування неможливе.

Львівщина була першою областю в Україні, де ще 1999 року розпочався експеримент з об’єднання функцій нарахування і виплат пенсій в одному органі — Пенсійному фонді й створенню персоніфікованої бази для нарахування пенсій на основі об’єктивних і повних даних, внесених в облік протягом усієї трудової діяльності людини, аж до її виходу на пенсію. Експеримент був проведений успішно, досвід схвалений, тож сьогодні ще десять областей України впроваджують його в себе.

Та це був лише перший етап, початковий крок, за яким, по суті, мають піти більш рішучі. Поки ж начальник Львівського обласного управління Пенсійного фонду України Олександр Другов може говорити лише про ті больові точки, які із усією гостротою виявилися внаслідок об’єднання функцій двох органів (ПФ та Мінпраці), а також упровадження персоніфікованого обліку.

— Перша больова точка — це обмеження максимального розміру пенсій. 107 гривень для більшості наших співгромадян — той «мінімальний максимум», який практично не залежить ні від виробничого стажу пенсіонера, ні від суми його багаторічних страхових внесків (відрахувань) до Пенсійного фонду. Так, сьогодні, приміром, і колишній начальник, і його рядовий працівник отримують однакові пенсії, хоча, природно, зарплата першого була вищою і він більше віддав грошей до загальної скарбнички на забезпечення своєї старості.

А відбувається це тому, що в Україні дотепер сповідують принцип: «Один за всіх і всі за одного». Сьогоднішнє обмеження — звісно ж, не від доброго життя, а від нашої бідності. Пенсія, на жаль, перетворилася на один із видів соціальної допомоги, причому в розмірах, які визначаються фінансовими можливостями держави. Тому наступним кроком реформи (що й планується новою, але поки ще не прийнятою законодавчою базою) має стати зняття цього обмеження. Людина повинна одержувати таку пенсію, яку реально заробила.

— При нашому рівні життя, мінімальних розмірах заробітної плати цього не досягти, напевно, ніколи...

— Проблема загострюється ще й тому, що частина наших пенсіонерів (і насамперед сільських) навіть той розмір пенсії, яку вони отримують сьогодні, не заробляють. Тобто йде перерозподіл коштів: міський житель ділиться частиною своєї пенсії із сільським. На жаль, такі наші реалії. Сільські жителі й раніше внаслідок певної політики щодо оплати їхньої праці ніколи не заробляли собі на пенсію. Те саме спостерігається й сьогодні, із запровадженням фіксованого сільськогосподарського податку, який, по-перше, ніяк не прив’язаний до основних критеріїв (стажу і розміру заробітку), необхідних для нарахування пенсії, а по-друге, відрахування від нього до Пенсійного фонду настільки мізерні, що сільський житель ніколи не зможе заробити собі за таких умов на нормальну щомісячну суму в старості.

Тому проблему сільських пенсіонерів потрібно розглядати окремо. Швидше за все, це має бути спеціальний закон по селу, інші нормативні акти. Необхідно виробити механізм фінансового забезпечення села: чи то будуть цільові дотації держави (але лише для села) з відповідних фондів, структур, чи то інші фінансові джерела. У кожному разі, міський пенсіонер не повинен дотувати сільського, як це відбувається сьогодні. Саме це одна з найголовніших причин, що не дозволяють нині зняти верхнє обмеження розміру трудових пенсій.

Нині в області проблем із виплатою пенсій немає і, на щастя, не передбачається. Практично в нас є місячний запас коштів, і навіть підвищення, яке очікується в серпні, пройде безболісно. Та є рамки. Якщо значно підняти розмір пенсії, то відразу виникнуть проблеми. Не кажучи вже про зняття верхнього обмеження. Отже, проблема назріла, і її потрібно вирішувати. Справитися з цим завданням може лише пенсійна реформа. Ми не маємо права робити всіх однаково бідними.

— Пам’ятаю, ви говорили, що є проблема з комерційними структурами, які всіляко намагаються зробити менше відрахувань до Пенсійного фонду за своїх працівників, тим самим свідомо зменшуючи розміри їхніх майбутніх пенсій.

— Цю проблему теж «засвітила» персоніфікація. Ніхто не хоче платити, всі намагаються в різний спосіб ухилитися від відрахувань. Чому — вже інше питання. На практиці комерційні структури, не показуючи своїх реальних доходів, як і реальних зарплат своїх працівників, ідуть у тінь. Одну (мінімальну) зарплату, з якої йдуть відрахування до Пенсійного фонду, люди отримують за відомістю, інша проходить по іншій бухгалтерії. Якщо така ситуація зберігатиметься досить довго, людина при виході на пенсію отримає жалюгідну суму, хоча основну частину свого трудового життя заробляла непогано. Ось такий парадокс.

Та існує ще більша небезпека для тих, хто працює (на тій самій виносній торгівлі, ринках і т.п.) за наймом, без укладання трудових контрактів, оформлення трудових книжок. Ці люди практично позбавлені соціального захисту, оплати лікарняних листів, допомоги по догляду за малолітніми дітьми, допомог на відпустку тощо. Вони взагалі не внесені в персоніфікований облік, не значаться працюючими, отже, за них не йдуть відрахування до Пенсійного фонду, й вони будуть позбавлені (якщо не оформлять своїх трудових стосунків) права на пенсію. Або ж цей «безправний» період буде просто «вирізано» із їхнього сукупного виробничого стажу. Ця проблема для нас, працівників Пенсійного фонду, теж очевидна, та в нинішніх життєвих реаліях люди не дуже звертають на неї увагу. Кинуться, коли настане час оформляти пенсії, та буде запізно...

Тому насамперед потрібно ввести чітку контрактну систему прийому на роботу з визначенням реальної заробітної плати, яка не повинна бути нижчою рівня мінімальної (такі нормативні документи є, але вони в нас не спрацьовують). І якщо в керівника підприємства немає змоги виконати ці умови, він не має права приймати на роботу нового співробітника. За такого порядку на пенсійну реформу, а отже, й на пенсійне забезпечення, запрацюють і комерційні структури. Держава повинна дуже активно втрутитися в цей процес.

Тепер, коли накопичено аналітичну базу, необхідно реалізувати її напрацювання на практиці. Можна й потрібно вносити зміни до законів, приймати додаткові нормативні акти, інші документи, але... рухатися. Елементів соціалістичного перерозподілу однозначно не повинно бути — інакше в людей зникне інтерес до руху. Вони шукатимуть різноманітні лазівки, щоб менше платити в Пенсійний фонд. Що, в принципі, спостерігається і нині. Адже все одно ні рівень зарплати, ні виробничий стаж фактично не впливають на розмір пенсії, який визначається державою. І якщо нині ми маємо навіть не солідарну, а соціалістичну пенсійну систему, яка лише «існує» за інших реалій і за іншого матеріально-технічного забезпечення, виникає резонне запитання: як ми рухатимемося далі? Чи зможемо рухатися, навіть ухваливши необхідні закони з пенсійної реформи?

На сьогодні в нас практично вичерпано фінансові ресурси. Тому можна приймати скільки завгодно рішень про підвищення рівня пенсій до прожиткового мінімуму, зняття їх максимального обмеження, однак фінансового забезпечення немає в принципі. Так, за п’ять місяців поточного року на чверть збільшилася наповнюваність Пенсійного фонду (у тому числі від продажу валюти, золота, транспортних засобів і т.п.), але все це не вирішує проблему в комплексі, це — окремі заходи. До того ж інколи держава сама ставить «підніжки» тому самому Пенсійному фонду.

— Ви, звісно ж, маєте на увазі насамперед списання і реструктуризацію боргів промисловим підприємствам?

— Для когось ці заходи, мабуть, і стали стимулом у виробничому процесі, та деякі промислові підприємства сприйняли їх як належне. Тобто добра справа в результаті дала протилежний ефект. Приміром, по новороздільській «Сірці» на Львівщині було списано пеню на суму 2 млн. 666 тисяч грн. (за потреби на виплату пенсій у районі близько двох мільйонів) і розстрочена недоїмка в розмірі 1 млн. 770 тис. грн. (теж практично місячна потреба районних пенсіонерів). Та не встигло висохти чорнило на щойно підписаних документах, як підприємство знову нарощує недоїмку перед Пенсійним фондом (425 тис. грн.) і просить зробити на неї розстрочку. Якийсь час підприємство фактично існувало за рахунок коштів пенсіонерів. І оскільки воно не платило внесків до Пенсійного фонду, із пенсіонерами «ділився» хтось інший. Таких прикладів чимало.

— «Ковдру» на себе тягнуть і численні категорії пільговиків. Є дані, що лише на Львівщині їх 800 тис., а по всій Україні 28% пенсій нараховується достроково. Крім того, за даними Міністерства праці та соціальної політики, близько 20 законодавчих актів захищають інтереси певних, як правило, нечисленних категорій населення...

— У цьому питанні теж слід чітко визначитися: які потрібні пільги й кому. І знайти канали фінансування цих додаткових витрат — чи то з державного бюджету, чи то з місцевого, цільових фондів і т.п. Не виключено, що людей можна стимулювати й якось по-іншому, а не надбавками до пенсії.

— Ви казали, що верхня «межа» трудової пенсії в Україні — 107 грн. Однак є пенсії й понад тисячу гривень на місяць. Такої амплітуди, мабуть, немає в жодній країні?

— Тих, хто отримує понад тисячу гривень пенсії, дуже небагато. Це нині діючі та колишні нардепи, науково-технічні працівники. Часто в цьому сенсі перебільшується роль держслужбовців, які нібито отримують високі пенсії. Це не зовсім так. На Львівщині середня пенсія держслужбовців — 156 грн. Нині питання в тому, що пенсії цієї категорії пенсіонерів не переглядаються, на відміну від тих, хто вийшов на пенсію за віком. І якщо пішов держслужбовець на пенсію з 90 грн., він ці 90 грн. і одержуватиме, незалежно від підвищення пенсій основній масі літніх людей. Тобто, чим довше триватиме процес підвищення пенсій без зміни механізму нарахування її держслужбовцям, тим більше пенсія цієї категорії людей опускатиметься нижче за максимальний рівень звичайних, так званих трудових пенсій. Ця тенденція вже спостерігається.

Як бачите, сьогодні вже будь-якими локальними заходами не обійтися, слід переробляти всю систему, переходити на зовсім інші принципи формування й оплати пенсій. Саме такий шлях відкриває запропонована пенсійна реформа: кожна людина заробляє собі пенсію самостійно. Насамперед це страхові внески, які фіксуються в персоніфікованій системі обліку Пенсійного фонду (солідарна система) та добровільні внески до недержавних пенсійних фондів (добровільна накопичувальна система). Ці два джерела незабаром і формуватимуть основну пенсію. Від елемента зрівнялівки «скільки можемо» ми повинні перейти до зовсім іншого рівня: скільки я зароблю. Потрібно дати можливість кожній особистості вільно виявляти своє ставлення до цієї проблеми. Хочеш мати пристойну пенсію — працюй, не хочеш — справа твоя. Жорсткої регламентації з боку держави не повинно бути — лише особиста участь і бажання кожного. Думка не нова, за таким принципом працюють пенсійні системи всіх розвинених країн світу.

— Ми побіжно торкнулися питання про недержавні пенсійні фонди. Очевидно, це дуже серйозний аспект проблеми, оскільки із законом України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» на розгляд Верховної Ради запропонований і закон «Про недержавне пенсійне забезпечення»?

— З огляду на гіркий досвід минулого, до цього питання справді потрібно підходити дуже серйозно. Необхідно чітко визначити «правила гри» — хто і за що відповідає. Яким чином захищатимуться (протягом 30—40 років, не менше) гроші вкладника від інфляції, які гарантії їхнього збереження, як визначатиметься інвестиційний дохід? Ці й чимало інших деталей необхідно дуже чітко регламентувати. Має бути й дуже жорсткий контроль, адже колосальні кошти перебуватимуть в обороті тривалий час.

Верховна Рада в принципі підтримує пенсійну реформу в Україні. Проте основний закон не приймається, і ми обмежуємося лише локальними заходами. Реформування пенсійної системи має відбуватися паралельно з реформуванням узагалі всієї соціальної системи України.

Хочеться торкнутися ще одного питання. За десять років Пенсійним фондом нагромаджено великий досвід по збору коштів. Нині створюється чимало цільових фондів, що теж займатимуться їхнім збором, але кожний за своїм напрямом. Не бачу в цьому особливого резону. Адже під кожний новий фонд створюються нові структури, на фінансування яких йдуть гроші наших платників податків. На мій погляд, збором коштів усіх цих фондів могли б займатися працівники відділу доходів Пенсійного фонду, тим паче, що з 1 квітня ц.р. як експеримент обласні управління Пенсійного фонду у Львівській, Запорізькій та Луганській областях збирають кошти для Фонду зайнятості. Жодних проблем не виникає. Тобто весь соціальний податок міг би збиратися одним органом, а потім уже розподілятися між цільовими фондами.