Газ в ім’я політики, або Що залишається в спадок наступному президенту від російсько-української газової політики

Вочевидь, після виборів новому керівництву країни доведеться мати справу з цілою сферою, на яку сьогодні майже не поширюється вплив держави. Перехід до відкритих і прозорих схем управління в енергетичному секторі економіки (а це електро- та атомна енергетика, а також нафтовий, газовий і нафтопереробний сегменти) потребує докорінного перегляду не лише внутрішньої, а й зовнішньої енергетичної політики, зокрема переведення в інший формат співпраці з газовим альянсом Росії та Середньої Азії. Коріння цієї співпраці лежить не лише у міждержавних та корпоративних договорах, а часто сягає навіть найглибших аспектів внутрішньої політики.

Одним з перших питань, яке постане перед новим президентом після вступу на найвищу державну посаду, будуть гарантії транзиту російського газу до Європейського Союзу українською територією. Недовіра європейців до газотранспортної політики України виникає вже сьогодні. Навчені гірким досвідом Білорусі, країни — споживачі російського газу в Європі побоюються, що політична нестабільність та суперечки з Росією можуть підштовхнути Україну до легковажного кроку — у запалі відстоювання своїх позиції вона перекриє кран російському газу, який транспортується через її територію на Захід. На таку можливість звернули увагу вже кілька поважних європейських газет і журналів, у тому числі британські Daily Telegraph та Financial Times. Британці особливо переймаються стабільністю співпраці з Росією, оскільки вони насамперед сподіваються отримувати з кожним роком додаткові обсяги російського газу.

Міжнародне енергетичне агентство нещодавно поширило попередження про загрози для енергетичної безпеки ЄС, серед яких — посилення монопольного становища російського «Газпрому» та політична криза в Україні. І хоча українське керівництво категорично заперечує можливі зриви постачання газу, а міністр палива та енергетики України Сергій Тулуб навіть переконував у цьому посла США Дж.Гербста, загроза зростання недовіри до української енергетичної політики існує доволі серйозна. Після завершення майже річної передвиборної кампанії і вщухання всіх пристрастей новому президенту доведеться переконувати західних колег у своїй послідовності та відповідальності не лише словами, а й конкретними фактами. Це можна буде виконати, тільки переглянувши «з нуля» газові відносини в сфері Україна—ЄС та залатавши всі дірки, зроблені попередньою владою. У тому числі виконати зобов’язання щодо газотранспортного консорціуму, в якому німецький Ruhrgas уже давно мав стати повноправним учасником принаймні переговорів.

Саме недовіра Європейського Союзу до гарантій транзиту російського газу стосовно України та інших транзитних держав (Кавказу і Східної Азії) — стратегія, доволі успішно нав’язана Росією, — є сьогодні найголовнішою загрозою європейській енергетичній безпеці, особливо в довгостроковій перспективі. Яку, втім, не озвучило Міжнародне енергетичне агентство у своїх попередженнях.

Уже не один рік Росія здійснює послідовну політику відрізання для ЄС альтернативних джерел постачання газу, зокрема з Туркменістану, Казахстану. Переконуючи європейців у безперспективності і складності ведення переговорів зі східними народами (авторитарними режимами), росіяни беруть на свої плечі цей тягар і самостійно підписують контракти про транспортування туркменського газу на територію Європи. Тим самим вони замикають на собі всі газові потоки, зводячи нанівець будь-які можливості їх диверсифікації — основної проблеми в енергетичній безпеці ЄС.

Ще у березні 2002 року Росія разом з країнами Каспійського регіону домовилась про створення газового альянсу, який діятиме за таким принципом: Туркменістан забезпечує постачання газу, Узбекистан та Казахстан — транзит, Росія — експорт. Відтоді стратегія вступила в фазу реалізації, і доволі успішної. У квітні 2003-го російський президент Володимир Путін підписав угоду на 25 років з президентом Туркменістану Сапармуратом Ніязовим, відповідно до якої росіяни постійно і безперебійно закуповуватимуть газ у туркменів до 2028 року. З кожним роком обсяг закупівель буде збільшуватися: якщо у 2006 році передбачається закупити до 10 млрд. кубометрів, то 2007-го — до 60—70 млрд., 2008-го — 63—73 млрд. кубометрів. Починаючи з 2009 року щорічний обсяг поставок туркменського газу до Росії становитиме 70—80 млрд. кубометрів при плановому експорті туркменського газу — до 100 млрд. кубометрів.

Поки що «газове зближення» між країнами іде за графіком. Якщо стратегію буде реалізовано повністю відповідно до сценарію, то через два-три роки Росія остаточно монополізує право закупівель газу з Туреччини, взявши на свої плечі 70% запланованої на експорт продукції. Перекидаючи газ іншим «покупцям» з Європи, а також Україні, росіяни контролюватимуть обсяги і процес імпорту газу до країни з різних джерел, відповідно збільшуючи частку своєї присутності в енергетиці країни. Ця ситуація дасть змогу Росії значно ефективніше вибудовувати енергетичну політику з європейськими «жертвами»-споживачами і дедалі більше зводити нанівець політику їх диверсифікації, або зменшення залежності від Росії. Яке там зменшення залежності, якщо всі нитки, чи то пак газопровідні потоки, зосереджені в одних руках?

Якщо на європейців тільки чекає така перспектива, то для України, на жаль, вона вже стала жорстокою реальністю. Туркменістан повільно, але впевнено віддаляється від подальших перспектив співпраці, «переводячи стрілки» на росіян. Хочете співпрацювати — будь ласка, однак спочатку стукайте в кабінети «Газпрому». Незважаючи на неодноразові переговори, Туркменбаші поки не поспішає продовжити контракт на поставки газу в Україну після 2007 року. З 2005-го заплановано встановити для України нові ціни на закупівлю газу — підняти їх з 44 до 60 дол. за 1000 кубометрів. Пояснюючи свою позицію, туркмени аргументують її зростанням вартості товарів, що надходять як оплата за паливо, зростанням витрат на буріння та видобуток газу. Крім того, ціна на туркменський природний газ традиційно набагато менша за загальносвітову — хоч би які Леонід Кучма та Сапармурат Ніязов були друзі, але пора, як кажуть, і честь знати.

Однак найголовніший аргумент Ніязова — спільна російсько-туркменська газова співпраця, яка набуває обертів. Туркменістан виконує домовленості 2002 року і наводить категоричні докази: додаткові обсяги вільного газу зменшуються, і якщо Україна хоче і надалі купувати туркменський газ, то нехай звертається до його нових власників — росіян. У них і сам газ можна буде придбати дешевше — адже ціна, встановлена в російсько-туркменському контракті 2003 року, залишилася фіксованою, і для росіян навряд чи туркмени у подальшому збільшать ціну так, як пропонують це Україні.

Відрізавши Україну від прямого діалогу з Туркменістаном, росіяни поставили другу серйозну проблему для майбутнього українського президента. Тепер вирішити можливий «газовий» конфлікт з Росією простою поїздкою до Сапармурата Ніязова, як зробила 2000 року Юлія Тимошенко, не вдасться — все одно кінці «газового альянсу» приведуть до «Газпрому» та російського керівництва.

Навряд чи варто йти за пошуком нових можливостей до Європейського Союзу — останній через свою недалекоглядність опинився в такій самій ситуації. Позбавлятися залежності від російських «газових баронів» доведеться самотужки, без особливих можливостей в Азії, та ще й долаючи серйозний внутрішньополітичний тиск, адже в українському політикумі вже склалося серйозне лобі російських газових (і «газпромівських») інтересів. Вихід з цієї кризи можливий за «грузинським сценарієм» — там Михаїл Саакашвілі вже розпочав активний пошук додаткових джерел природного газу для потреб своєї країни, і за результатами переговорів у липні 2004 року залучив до своїх партнерів Іран. Угоду було укладено навіть попри той факт, що вартість іранського газу майже удвічі перевищує вартість російського. Головне, як пояснив міністр енергетики Грузії Нікі Гілаурі, Грузія змогла знайти джерело забезпечення цього енергоресурсу.

Одночасно з пошуком нових країн, здатних постачати газ, Україна може вкласти додаткові кошти у власний видобуток природного палива, якого особливо багато на шельфі Чорного моря. Іншим можливим виходом для України з російського «газового зашморгу» є зменшення споживання газу в Україні та заміна його на інші джерела генерування енергії. Однак цей сценарій значно важчий і дорожчий — адже тоді доведеться перебудовувати мало не половину заводів і підприємств, що сьогодні працюють на російському та туркменському газі. Крім того, використання газу в енергетичній сфері є безпечнішим для навколишнього середовища порівняно з вугіллям та мазутом, що безперечно мало б стати пріоритетом під час оцінки доцільності заміни джерел вироблення енергії.

Зменшення частки російського газу в загальному українському газовому імпорті — не єдиний крок, який дасть змогу збільшити енергетичну незалежність України і посилити її безпеку. Крім монополістичного становища на українському ринку, російський «Газпром» за десятиліття співпраці насадив тут досить стійкі схеми непрозорих потоків коштів. Йдеться насамперед про функціонування посередницьких фірм, які допомагають «Нафтогазу України» та «Газпрому» транспортувати газ і здійснювати його оплату. Угорська компанія Eural Trans Gas стала особливим прикладом такої традиції. Зареєстрована у грудні 2002 року ізраїльтянином і трьома румунами, зі статутним капіталом 12 000 дол., Eural Trans Gas без особливих зусиль стала оператором поставок туркменського газу в Україну, отримуючи як оплату за свої послуги частину туркменського газу. Частину заробленої продукції компанія додатково реалізовувала в країнах Східної Європи, а частину продавала структурному підрозділу «Газпрому» — компанії «Газекспорт».

Певний час між НАК «Нафтогаз України» та російським «Газпромом» відбувалася боротьба за участь у капіталі Eural Trans Gas, однак російському газовому монополісту не вдалося заволодіти 50% акцій, і переговори провалились. А після скандальної статті в польській «Газеті виборчій» (31 жовтня 2004 року), де журналісти провели коротке розслідування і звинуватили компанію у зв’язках з російською мафією, на її подальшому успішному бізнесі у цій царині було поставлено хрест. Згодом до звинувачень приєднався і міноритарний акціонер «Газпрому» — компанія Hermitage Capital Management Ltd, яка в червні 2004-го звинуватила менеджмент «Газпрому» в зменшенні частини прибутку компанії на користь Eural Trans Gas. У результаті серії таких нападок і розслідувань на європейській арені Eural Trans Gas отримала імідж непривабливого та ненадійного партнера, одночасно кинувши тінь і на своїх найближчих партнерів — «Нафтогаз України» та «Газпром».

Навіть у такому непривабливому статусі компанія продовжувала робити кроки, які викликали нові й нові запитання. У липні 2004 року в Україні було підвищено ціни на газ — під приводом зростання тарифів від Eural Trans Gas. Для того щоб покрити збільшення угорського тарифу — з 52,86 дол. за 1000 кубометрів газу до 56,2 дол., а також змінити баланс споживання газу в Україні, потрібно було зібрати додаткові кошти зі споживачів газу. Додаткові кошти за тариф надходили на рахунок Eural Trans Gas, а далі — за планами самої компанії. Однак, зважаючи на те, що головним «планом» двох найближчих партнерів компанії — «Нафтогазу» та «Газпрому» — протягом останнього року були власне українські вибори, то не виключено, що саме кошти за спожитий газ поверталися в Україну у вигляді кульок «Вибір-2004» чи виступів Таїсії Повалій і Наталії Могилевської. Нині «Нафтогаз» і «Газпром» вирішили відмовитись від послуг Eural Trans Gas — очевидно, компанія свою роль уже відіграла.

З 1 січня 2005 року новим партнером українсько-російсько-туркменської газової співпраці визначено новостворену і незаплямовану чорними схемами компанію RosUkrEnergо, яка виконуватиме роль транспортера туркменського газу. Частка в її статутному фонді дочірнього підприємства RaiffeisenBank — RaiffeisenInvestment AG. — змушує повірити в серйозність нової компанії. Однак її швейцарське коріння все ще залишає сумніви у можливості відкритої і чистої діяльності нової газооператорської компанії у майбутньому. Розслідування таких «білих плям», яких в енергетиці не один десяток, є обов’язком нової команди, що прийде у велику українську політику. Якщо тільки метою нового президента справді є створення чистої та відкритої енергетичної політики України.