Титанове «захоплення». Коли підприємство «лежало», інвесторів не можна було і вдень із свічкою знайти, а сьогодні бажаючих прибрати до рук прибутковий «Титан» не злічити

У лютому 2006 року на багато що ми дивимося вже зовсім інакше, ніж п’ятъ-десять років тому. Сьогодні ми не сумніваємося в тому, що можна успішно працювати в будь-якій галузі, можна ставити на ноги будь-яке підприємство. Коли, звісно, на те є воля зацікавлених осіб. А тоді багатьом здавалося, що цілі галузі вже не підведуться на ноги. Ми мовчки дивилися на те, як гинуть флагмани індустрії; як ідуть вони з завойованих ринків збуту; як банкрутують успішні раніше підприємства і їх за безцінь забирають спекулянти. Але що ми могли тоді зробити?

У житті кожної людини є незабутні події. Для мене однією з них стало призначення директором на практично «вбите» безгрошів’ям держпідприємство КДВО «Титан» у січні 1999 року. Багато води збігло відтоді. Підприємство невпізнанно змінилося, повернуло собі лідерські позиції в національній титановій галузі, нарощує свою присутність на світовому ринку. Але навіть зараз, через сім років, я іноді замислююся над тим, як нам вдалося врятувати цей стрімко потопаючий «Титанік» вітчизняної хімії. Як нам вдалося не лише втримати його на плаву, а й наростити виробничі потужності?

Наприкінці 90-х років на КДВО «Титан» уже кілька років практично не працювали основні цехи, робітники місяцями не отримували зарплати. При цьому борги зростали як на дріжджах і перевищили 100 млн. грн. Панував бартер (понад 80%). Буквально на очах помирало місто-супутник Армянськ. З підприємства в масовому порядку звільнялися безцінні фахівці та їхали в пошуках кращої долі. Хіба таке забудеш?

Так само не забудеш, як у ті найважчі роки ми виявилися нікому не потрібні — ані «грошовим мішкам», ані державі. Перші ніколи й не думали про стратегічні інвестиції, а воліли забирати прибуткові підприємства й «вичавлювати» з них усі соки. КДВО «Титан» було глибоко збитковим. Утім, як я тепер розумію, це було скоріше благом, бо не дозволило зайти на підприємство «тимчасовикам», добити його й остаточно поховати. Друга (держава) часто заклопотана політичними інтригами й тому часто не помічає реальних проблем у виробничому секторі.

Відверто зізнаюся: відразу після мого призначення я не знав, що робити. Як врятувати «Титан»? — запитання, яке в ті дні безперестанно мене терзало. Не хочу сказати, що я був переляканий, але розгублений був точно. Знав лише, що, по-перше, підприємство треба рятувати будь-що, а по-друге, допомоги чекати нема звідки. Хіба що міг розраховувати на власний характер, професіоналізм управлінців, котрі залишилися, і... на усвідомлену й самовіддану працю простих людей, котрі, як я вже сказав, місяцями не бачили зароблених грошей, а часто й зовсім жили надголодь. Десь інтуїтивно я відчув, що передусім маю поговорити саме з цими людьми, подивитися їм в очі, домовитися про взаємну підтримку. Їм було важко, мені було важко, але в нас був лише один вихід: самим витягати себе з болота банкрутства.

Відразу після свого призначення я провів довірчі розмови з колективами кожного з виробничих цехів. Утім, я не назвав би це розмовою. Скоріше, це були монологи людей, неодноразово зраджених, неодноразово жорстоко ошуканих, котрі зневірилися в тому, що в житті є справедливість. Вони не хотіли вірити, але десь у душі сподівалися: усе-таки щось путнє може вийти. Я вислухав усі претензії — справедливі й не дуже. Я відчув біль і гіркоту цих людей. І в результаті ми домовилися про те, що довірятимемо один одному.

Ще не знаючи як, але я був упевнений, що разом ми налагодимо виробництво, розрахуємося з боргами, зокрема (чи навіть насамперед) із боргами по заробітній платі. Хоча моя впевненість не повною мірою передалася тоді робітничому колективу: вони сумнівалися. Я добре розумів їхні сумніви — директори на підприємстві змінювалися часто, і кожен із нових призначенців обіцяв навести порядок. Потім він ішов, так і не впоравшись із завданням, а кут падіння ставав дедалі крутішим. Чому вони, переживши все це, мали повірити мені?

І все-таки мені вдалося сформувати потужний управлінський «кістяк», який повинен вирішити стратегічне завдання — вивести завод із крутого піке. При цьому ми чудово розуміли: сподіватися, крім як на себе, нам нема на кого. На ходу вчилися працювати по-новому, в умовах ринкової економіки. Працювали (ні, краще сказати, гарували) багато й важко, часто одержуючи мінімальну зарплату. Зароблені кошти (нехай і невеличкі) всі до копійки спрямовували на розвиток виробництва, його модернізацію й відновлення. Ніхто не обурювався, усі розуміли, що модернізація — це ключ до успіху. Немодернізований завод — мертвий завод, на який рано чи пізно чекає остаточний занепад.

Поступово сформувався дієздатний колектив, з’явився перший успішний досвід роботи в нових умовах, прийшла впевненість у власних силах і правильності обраного шляху розвитку. Це позначилося і на результатах роботи заводу, і на якості життя міста.

Сьогодні я можу точно сказати, що кризу ми подолали самі. Колектив заводу відновив і розвинув виробництво. З кінця 1999 року і понині «Титан» демонструє стабільне зростання виробничих і економічних показників. Якщо оперувати лише сухою статистикою, то за цей період обсяги виробництва зросли всемеро, а заробітна плата — уп’ятеро, на півтори тисячі збільшилася кількість робочих місць. Але ще раз підкреслю: за кожною цифрою стоять конкретні людські долі, страждання та надії кожного члена колективу «Титану». Чи існує критерій, який дає змогу об’єктивно оцінити той шлях, що ми пройшли від краю катастрофи до сьогоднішньої стабільності?

Після катастрофи

Чим же сьогодні є «Кримський титан»? Це найбільший у Східній Європі та СНД виробник двоокису титану. Продукція ЗАТ «Кримський титан» реалізується в 58 країнах світу. Виробництво двоокису титану на підприємстві сертифіковано за міжнародними стандартами ISO 9001:2000 (стандарт якості продукції), ISO 14001:2000 (охорона навколишнього середовища). Нині ми впроваджуємо ще один міжнародний стандарт — ISO 18000 (охорона й безпека праці).

Разом із заводом ожило й місто хіміків Армянськ, до бюджету якого лише торік ми перерахували 10,8 млн. грн. А загалом 2005-го ЗАТ «Кримський титан», із урахуванням орендованих у держави Іршанського ГЗК (Житомирська область) і Вільногірського ГМК (Дніпропетровська область), було сплачено податків і зборів у сумі 235,7 млн. грн. Це вдвічі більше, ніж було сплачено цими самими підприємствами в році, який передував створенню ЗАТ.

Наше підприємство має тепер можливість спрямовувати кошти не тільки на власну модернізацію, а й на підтримку корпоративної соціальної інфраструктури, на благодійні проекти. Беручи участь у доброчинності, ми допомагаємо державі й суспільству розв’язувати численні проблеми. Будь-який успішний бізнес (незалежно від форми власності) не може жити окремо від турбот і потреб держави, обмежуючись лише своєчасною виплатою податків, — він повинен брати посильну участь у фінансуванні додаткових соціальних проектів. Ми це добре розуміємо. А тому на наші кошти фінансується утримання республіканського притулку, дитячих дошкільних установ і шкіл, спортивних гуртків і секцій.

Прикладом реальної допомоги бюджету в частині розв’язання соціальних проблем у галузі охорони здоров’я є фінансування нашим підприємством реконструкції лікарні й поліклініки міста Армянська. Витрати на її реконструкцію становили понад 22 млн. грн. Але це той рахунок, який ми зобов’язані оплачувати, коли хочемо жити в сучасному успішному суспільстві.

Але, на жаль, ідилії не виходить. Так, нам вдалося самостійно впоратися зі своїми проблемами, підвестися на ноги, розрахуватися з боргами, реалізувати низку найважливіших соціальних програм. І відразу ми зіштовхнулися з проблемою набагато страшнішою. Назва цієї проблеми двояка: бюрократичне головотяпство (це коли якийсь запопадливий чиновник вставляє палиці в колеса успішному підприємству) і корупція. Напевно, у нас відвіку так повелося: коли підприємство працює нормально то щось тут не так. Треба пошукати причину успішності та... або приписати успіх собі, або «затягати» керівництво підприємства по різноманітних перевірках.

Мимоволі замислюєшся: ким же себе уявляють окремі чиновники? Кому вони служать? Тільки собі (точніше, своїй тіньовій кишені)? Чи все-таки вони зобов’язані працювати на благо народу та держави? А що таке оце саме благо? Іноді особливо запопадливому чиновнику хочеться прямо сказати: «Усе, що від тебе потрібно, — не заважати. Отримуй свою зарплату та краще нічого не роби». А либонь і правда, іноді платити чиновникові за його неробство набагато вигідніше, ніж платити за заповзяття. У першому випадку — немає користі, але немає і шкоди. У другому — одні біди.

Коротше, на наш завод, який ще недавно скидався на «бридке каченя», котре раптом оклигало й перетворилося на добротного лебедя, дехто «поклав хиже око».

Убити інвестора

Утримавшись на плаву, позбувшись непомірних боргових зобов’язань, ми, проте, чудово розуміли: для докорінної реконструкції та модернізації (а інакше просто не вижити на висококонкурентному ринку!) нам необхідно було залучити великі інвестиції. Для цього були цілком резонні підстави. Без інвестицій у переоснащення й модернізацію немає майбутнього в заводу, якість нашої продукції значно поступається якості продукції провідних виробників.

Ця лякаюча різниця наростала з кожним днем. Ясна річ, на катастрофічно зношеному устаткуванні важко змагатися з сучасними світовими виробниками. Але була в нас проблема іще гостріша: будь-якої миті могла статися аварійна зупинка цеху сірчаної кислоти, котрий уже давно виробив свій ресурс, але продовжував «залишатися в строю» завдяки неймовірним зусиллям свого колективу. Що для нас означала зупинка цеху сірчаної кислоти? Як мінімум наступну зупинку всього виробничого процесу. Наслідок цього — стрімке повернення до найглибшої боргової кризи 1998 року та смерть заводу.

Чи могли ми допустити все це? Точніше, чи мали ми — керівники «Титану» — моральне право обдурити трудовий колектив і в одну мить зруйнувати все те, що копіткою працею відтворювалося протягом останніх років? Ні. Потрібно було терміново шукати оптимальний вихід. Само собою зрозуміло, у розвиток заводу ми реінвестували весь свій прибуток, посильно залучали позикові кошти. Але цього явно не вистачало для здійснення системних перетворень.

За оцінками експертів, на оптимальну реконструкцію й модернізацію заводу необхідно було знайти майже 100 млн. доларів США. Висновок украй невтішний. Але ще невтішнішою була його друга частина: інвестиції потрібні підприємству в найближчі два-три роки. Після цього вже не буде сенсу вкладати будь-які гроші в реанімацію заводу — через зупинку заводу та втрату ним усіх своїх позицій на міжнародному ринку.

Сьогодні я готовий зізнатися, що активно шукати стратегічного інвестора ми почали вже 1999 року. Відразу після того, як провели своєрідний «виробничий аудит» та зрозуміли, що наших власних ресурсів вистачить на зовсім короткий час. Уже тоді ми ініціювали попередні переговори з цілою низкою українських і іноземних інвестиційних компаній. Але наразі то були лише розмови.

У результаті численних зустрічей і консультацій до кінця 2003 року ми, нарешті, визначились із тим, хто оптимально відповідає нашим критеріям і підходить на роль інвестора — англійська компанія Peter Hambro MiningPic (PHM). На той час вона почала освоювати ільменітове родовище в Росії й готувалася до будівництва там же сучасного переробного заводу. Нам вдалося переконати не споруджувати завод у Росії, а вкласти кошти в наш завод.

Можна сказати, це була подвійна перемога. По-перше, ми таки знайшли стратегічного інвестора, готового професійно працювати в титановій галузі. По-друге, блокували створення конкурентного виробництва, що, поза сумнівом, завдало би дуже сильного удару по наших власних позиціях. До того ж ми розробили, на мою думку, найоптимальнішу схему залучення інвестицій — це створення спільного підприємства (СП), контрольний пакет акцій якого залишався в держави. А отже, держава, з одного боку, залишала за собою право контролю над галуззю, з іншого — одержувала серйозні інвестиції для підвищення галузевої конкуренції на світових ринках.

Наш план мав ще одну позитивну особливість: близько 70% фінансових коштів, необхідних для проведення реконструкції, інвестор повинен був вкласти протягом першого року на... безоплатній і безповоротній основі. Тобто ми мали можливість швидко залучити не короткі кредитні гроші.

Італієць Данте Алігьєрі в своїй великій книжці «Божественна комедія» зумів детально й дуже правдоподібно описати кола пекла, через які має пройти людина. Ми, як мені здається, якраз і пройшли всі «пекельні кола», поки отримали всі необхідні узгодження й висновки для створення спільного підприємства на умовах, украй вигідних державі та ДАК «Титан». Зазначу лише: наш проект неодноразово (і можна сказати, прискіпливо) розглядали в усіх основних міністерствах і департаментах Кабміну й без жодних зауважень винесли на розгляд відповідного урядового комітету.

Але пекло — воно либонь пекло і є. Наша вітчизняна бюрократична система часто ламала найблискучіші плани й наміри. Свій злий геній з’явився й у проекту створення СП між ДАК «Титан» і Peter Hambro MiningPic. Ім’я цього генія — Андрій Клюєв, тодішній віце-прем’єр. Проста хронологія: питання про створення СП тричі включалося до порядку денного урядового комітету і тричі вже під час обговорення знімалося Клюєвим. Із несподіваним мотивуванням — «до вирішення питання реорганізації ДАК «Українські поліметали» та створення Державної акціонерної компанії «Титан України». Прямого зв’язку між цими двома подіями не було, проте, зважаючи на все, саме так великий чиновник вільно чи мимоволі завдавав шкоди вигідному для держави інвестиційному проекту. Але хіба це рідкість?

Безвідносно до Клюєва, хочу зауважити: у наших чиновників особисте часто переважає державне. І тому ми не вельми здивувалися такому розвиткові подій. А от компанія РНМ, котра не звикла до таких «номенклатурних кидків», відмовилася від подальшої співпраці. Чи треба казати, що сьогодні ця компанія будує сучасний завод у Росії?

І чого ж домігся чиновник Клюєв? Відпливу великих інвестицій у Росію — це перше. Створення в північного сусіда підприємства-конкурента для українських підприємств — це друге. Перспективи втрати російського ринку збуту — це третє. Удару по інвестиційній привабливості України — це четверте. Багатий і корисний «улов», нічого не скажеш. Не можна стверджувати, що поведінка Клюєва вказує на присутність корупції (хоча користь для росіян поза сумнівом), але необ’єктивність у наявності.

Державне дежа вю?

Але це історія давно минулих днів. Влада помінялася, і, здавалося б, перед нами відкриваються хороші перспективи. Негласно вважалося, що замість корупційної держави прийшла держава прозора, котра щонайменше не заважатиме розвитку вигідних і прозорих інвестиційних проектів. На жаль! Підходи наразі не змінилися. Або змінилися, але не дуже.

Я не хочу займатися пошуками відповіді на запитання, чому притім, що президентом країни став багатообіцяючий і ефективний Віктор Ющенко, принцип роботи державної машини не вельми змінився. Можливо, поки ще сильна інерційність старої — корупційної — держави. Можливо, занадто повільно відбувається кадрове оновлення. Можливо, новий президент змушений більше свого часу витрачати на захист від необгрунтованих спекулятивних нападок із боку вчорашніх союзників. Гадаю, порядок рано чи пізно буде наведено. Але сьогодні мене непокоїть, що очікуваного полегшення для нас, виробничників, не настало. А дехто з чиновників, як і раніше, намагається незаконно відщипнути собі жирний шматок чужої власності (або грошей), часто лобіюючи антидержавні рішення...

Попри величезні труднощі, у серпні 2004 року ми все-таки створили спільне підприємство — ЗАТ «Кримський ТИТАН». У статутний фонд ЗАТ інвестором — німецькою компанією RSJ Erste Beteiligungsgesellschaft mbH було перераховано понад 70 млн. дол. США. Контроль над створеним підприємством залишився за державою. Трохи пізніше ЗАТ «Кримський титан» були передані в оренду цілісні майнові комплекси Іршанського ГЗК і Вільногірського ГМК, тобто сировинні бази. Підкреслю особливо, в оренду, тобто комбінати залишилися у власності держави. Контроль над оперативною діяльністю закритого акціонерного товариства здійснює спостережна рада, до складу котрої ввійшли чотири представники держави і три представники інвестора (разом сім чоловік). Але найголовніше полягало в тому, що підприємство одержало нарешті необхідні кошти та розпочало масштабну реконструкцію.

Здавалося б, працюйте і розвивайтеся. Але, на жаль, хеппі-енди існують лише в голлівудських блокбастерах. Щойно переступила поріг свого нового (прем’єрського) кабінету Юлія Володимирівна Тимошенко, як уже в лютому 2005 року побачили світ її численні доручення відповідним міністерствам і комітетам розібратися в «...законності створення ЗАТ «Кримський титан» і «...створення ДАК «Титан України». Потрібен був формальний привід для розвалу СП — а тому на прибутково працююче підприємство обрушилися репресивні перевірки. Знову ожила утопічна програма «Титан України». Стартувала чергова війна проти підприємства. Цього разу війна тимошенківська.

У вітчизняних медіа розгортається масштабна провокаційна «чорна» PR-кампанія. У різноманітних судах ініціюються розгляди, мета яких — залякати керівництво й розвалити успішне підприємство. Складалося враження, що обрано тактику «випаленої землі». Адже для створення міфічного ДАК «Титан України» тепер потрібно було зруйнувати ЗАТ «Кримський титан». Але ми вистояли. З однієї простої причини — на нашому боці був закон, а також цілком конкретні й дуже переконливі результати роботи підприємства.

За що воюють тіньові лобісти?

У когось може виникнути цілком резонне запитання: а що ж це таке — ДАК «Титан України»? Що за утворення, котрого немає, але котре кожний новий уряд намагається створити, ламаючи при цьому існуючі здорові виробничі організми й анітрохи не звертаючи уваги на обвинувачення в корумпованості? І нарешті, головне запитання: якщо ДАК «Титан України» — таке велике благо, то чому всі підприємства титанової галузі категорично проти створення цього холдингу?

Уперше ідея створення ДАК «Титан України» виникла, якщо мені не зраджує пам’ять, 2001 року. Автором цієї, як з’ясувалося згодом, міни уповільненої дії виступило керівництво ДАК «Українські поліметали», котра тоді ледь животіла. Своєю чергою, варто сказати, що саму ДАК «Українські поліметали» створили 1998 року для... реалізації програми «Золото України». Програму було з тріском провалено. Але при створенні «Українських поліметалів» до складу компанії поряд із золотовидобувними й переробними підприємствами включили й непрофільні комбінати — Іршанський і Вільногірський.

Ці підприємства видобували ільменіт — сировину для виробництва двоокису титану й титанової губки. А в ДАК «Українські поліметали», по суті, виконували роль фінансових донорів. Річ у тому, що Іршанський ГЗК поставляв сировину для нашого підприємства й ВАТ «Сумихімпром». А Вільногірський ГЗК поставляв сировину Запорізькому титаномагнієвому комбінату. Коли в ДАК «Українські поліметали» побачили, що програма «Золото України» «завалюється», то натомість запропонували запустити нову програму — «Титан України». Повністю поміняти напрям і паразитувати за рахунок успішних підприємств. Для цього керівництву «Українських поліметалів» було потрібно лише приєднати підприємства, які споживають ільменіт, а також позбутися непотрібних уже підприємств золотовидобувного комплексу. Ось так народилася ідея створення вертикально інтегрованої компанії «Титан України».

Але на той час підприємства, раніше проблемні та збиткові, самостійно вибралися з кризи та напрацювали власні програми розвитку. У ці програми ніяк не входило утримання монстра-нахлібника під назвою «Українські поліметали». Єдине, що потрібно було підприємствам титанової галузі, — це інвестиції, яких ініціатори створення ДАК «Титан» запропонувати не могли. Тоді підприємства вистояли і від ідеї створення ДАК «Титан України» відмовилися.

Та, на жаль, будь-яка паразитична ідея вельми живуча. А тому бажання створити паразитуючу надбудову в титановій галузі періодично виникало. Річ у тому, що реалізація плану давала змогу зацікавленим фінансовим групам (як правило, спекулятивним) отримати контроль одразу над усіма перспективними титановими підприємствами. Можливо, із подальшою їхньою оптовою приватизацією, а також із виходом на монопольне становище на українському ринку. Тому в такої «смачної» загарбницької ідеї не було браку в чиновниках-покровителях і чиновниках-лобістах.

Послідовним провідником ідеї створення ДАК «Титан України» є з моменту свого призначення міністр промислової політики Володимир Шандра. Газета «Экономические известия» від 6 лютого ц.р., посилаючись на міністра, пише, що багатостраждальний «Титан України» буде створено протягом першого кварталу 2006 року. На думку Шандри та його прибічників, для того, аби Україна експортувала не титанову губку, а продукцію вищої переробки — титанові зливки, необхідно створити «Титан України».

Чесно кажучи, мені ця логіка незрозуміла. Чому для налагодження виробництва на одному підприємстві треба зруйнувати інше, причому високоефективне? У чому тут інтерес держави?

Міністр не знайшов часу відвідати наше «резонансне» підприємство, щоб розібратися на місці. Тоді як посол Німеччини, очевидно, стурбований долею німецьких інвестицій, зробив це. А либонь наше підприємство є передовим. Ми протягом одного року залучили понад 70 млн. дол. США іноземних інвестицій. Ми виявилися єдиним із підприємств, запропонованих до об’єднання, чиїх представників не включили до робочої групи зі створення «Титану України». Напевно, наш досвід непотрібний міністерству, а наші питання незручні. От і чекають у міністерстві, коли ініційовані суди розламають ЗАТ «Кримський титан».

Наше підприємство не є перешкодою для розвитку виробництв титанового комплексу. Що стосується орендованого сировинного комплексу, так ми його інвестуємо й розвиваємо не лише в своїх інтересах. Ми готові поставляти, і поставляємо, сировину для всіх українських споживачів. А прозорі ринкові відносини, на відміну від внутрішньокорпоративних, є прогресивнішими й вигіднішими для держави. Бо не дозволяють мінімізувати прибуток компанії і, відповідно, зменшувати податки. Розвиток одних за рахунок інших — це шлях у нікуди. Але це, на жаль, наша точка зору. У нашому галузевому міністерстві думають інакше.

До речі, у ролі одного з найзаповзятливіших і агресивних загарбників галузі досить довго виступав російський бізнесмен Віктор Вексельберг. Протягом певного часу активним лобістом інтересів Вексельберга був уже колишній держсекретар України й відомий борець із корупцією Олександр Зінченко. Не меншу активність демонстрував Сергій Грищенко (екс-заступник міністра промислової політики) та продовжує демонструвати Володимир Третьяков, сьогоднішній заступник міністра промислової політики.

А либонь кожне підприємство титанового комплексу, як і раніше, має потребу в значних інвестиціях. Ідеться про сотні мільйонів доларів. Хто виділить кошти на реконструкцію? Невже Віктор Вексельберг? Навряд чи. Але про це «реформатори галузі» і не думають. Просто наше підприємство так само, як і вся українська титанова галузь, опинилося в сфері хижацьких інтересів фінансово-промислових груп. У їхніх інтересах і здійснюються спроби руйнації нашого виробництва, яке ефективно й динамічно розвивається.

Багато хто, напевно, пам’ятає давньогрецьку легенду про титана Прометея. За те, що він приніс людям вогонь, боги прикували Прометея до скелі, де орел щодня клював його печінку. Ось і над нашим робочим «Титаном» — ласою поживою — як учора, так і сьогодні хижо кружляють доморослі й чужі орли. У будь-який момент готові відірвати жирний шматок української економіки.

Лобізм, як переконав мене гіркий досвід, — не лише складова, а й рушійна сила корупції. Після того, як Грищенко та інші «пішли», ми зітхнули з полегшенням. Робоча група під головуванням тодішнього першого віце-прем’єра, а нині секретаря РНБО Анатолія Кінаха дійшла об’єктивного висновку: «Взяти до уваги висновки Мін’юсту та Фонду держмайна, що створення ЗАТ «Кримський титан» відповідає законодавству, а доцільність його створення підтверджується позитивною динамікою розвитку товариства». Анатолія Кириловича, досвідченого промисловця й управлінця, важко було обдурити словесним лушпинням, побудованим на утопічних тезах «про необхідність вертикальної інтеграції та глобалізації».

Проте вже 1 листопада 2005 року черговий лобіст і при цьому радник президента Микола Щербина надсилає главі держави доповідну записку, а 8 грудня — ще одну. У них Щербина пропонує створити ні багато ні мало «концерн» на базі існуючих підприємств різної форми власності, а також... у місячний термін змінити органи корпоративного управління. При цьому автор записки пішов далі своїх попередників і пропонує до вже відомої групи підприємств «причепити» ще й Нікопольський трубний завод, ВАТ «Завод напівпровідників» і Дослідний завод Державного трубного інституту. Непоганий для когось виходить букет!

Як бачимо, дефіциту в тіньових лобістах титанова галузь ніколи не відчувала. І зовсім погано, що вони цілком далекі від реальних проблем підприємств. Погано, що вони не несуть жодної відповідальності за наслідки своїх пропозицій. Головне, що вони можуть дати друге, третє... десяте дихання неодноразово відкинутій ідеї, явно руйнівній для наших успішних підприємств, але привабливій для олігархів.

Як останній приклад можу навести лист глави Житомирської обладміністрації пана Жебрівського П.І. на ім’я прем’єр-міністра Єханурова Ю.І. і лист заступника міністра промислової політики пана Третьякова В.М. у Комітет України з земельних ресурсів. Жебрівський просить дати відповідні доручення для з’ясування питання «про доцільність надання спеціальних дозволів (ліцензій) для Іршанського ГЗК», і просить прискорити створення вертикально інтегрованої системи «Титан України». А пан Третьяков пропонує Комітету з земельних ресурсів почекати з видачею дозволу на передачу в оренду земель для виробничих цілей. Із цього приводу хочу звернути увагу панів Жебрівського і Третьякова на те, що в результаті передачі в оренду Іршанського ГЗК і Вільногірського ГМК держава отримала одноразово 67,2 млн. грн. і щороку як орендну плату одержує 21 млн. грн. Річна орендна плата в 10 разів перевищує суму дивідендів, сплачених ДАК «Українські поліметали» у 2003 році в цілому по всіх підприємствах, котрі входили до її складу.

2005 року, в умовах оренди, в Іршанський ГЗК інвестовано 50,6 млн. грн. проти 26,4 млн. у 2004-му; обсяги виробництва збільшилися на 21,6% і становлять 156,8 млн. грн., чистий прибуток зріс на 48,9%. На 96 чоловік збільшилася середньооблікова кількість працюючих, на 27,4% — середньомісячна зарплата (1181 грн. у середньому на рік). 2005-го сума виплачених ГЗК у бюджет податків досягла 37,2 млн. грн. при 22,6 млн. грн. на рік раніше. Аналогічна тенденція зростання виробничо-економічної діяльністі і на Вільногірському ГМК.

Зупинка Іршанського ГЗК, яка неминуче станеться в разі неотримання дозвільних документів на надрокористування (про що йдеться в листах панів Жебрівського і Третьякова), спричинить зрив договірних зобов’язань, дестабілізує соціальний стан у смт Іршанськ.

Звернення панів Жебрівського і Третьякова не лише несе загрозу матеріальних і соціальних збитків підприємству, регіону, державі й населенню, а також є грубим адміністративним втручанням у порядок надання (продовження) дозвільних документів на надрокористування. Не знаю, чи розуміють згадані високі керівники наслідки свого звернення. Гадаю, що розуміють. Так у чиїх же інтересах вони тоді діють? Якщо це захист національних інтересів, інтересів області, то що в такому разі їхня зрада?

Олігарх

Хто ж такий Віктор Вексельберг, тінь котрого нависла над усією українською титановою галуззю? Ще в лютому 2003 року ЗАТ «ТАКО» (підприємство, що представляє інтереси Вексельберга в Україні) одержало ліцензію на розробку Федорівського родовища — до речі, у Житомирській області. Тоді ж було заявлено про намір інвестувати в його розробку 200 млн. (!) дол. Час іде, а інвестицій як не було, так і немає.

Досить подивитися на бухгалтерський баланс ЗАТ «ТАКО», аби зрозуміти: жодної господарської діяльності воно не веде. Наскільки я знаю, через майже три роки в цього підприємства немає навіть «техніко-економічного обгрунтування» на розробку родовища. Хоча, за нашим законодавством, підприємство, яке протягом двох років не почало освоєння родовища, може бути позбавлене ліцензії на його розробку. Але президент «ТАКО» пан Соколовський, котрий іноді, правда, відрекомендовується як помічник Зінченка, надзвичайно активний у просуванні ідеї створення вертикально інтегрованої компанії «Титан України».

Трохи пізніше шановний Віктор Феліксович заявляв про готовність інвестувати в титанову галузь України вже приблизно 500 млн. дол. США. Правда, коли й на яких умовах, про це — ані пари з вуст. Але дивлячись на те, як освоюється Федорівське родовище в Житомирській області, ці обіцянки викликають великі сумніви. Адже «обіцяти одружитися, ще не значить одружитися».

У олігарха, певне, зовсім інші плани в Україні. У Росії Віктор Феліксович, зважаючи на все, програв боротьбу за контроль над дуже привабливими підприємствами титанового комплексу. Але можливий реванш в Україні...

Однак колектив ЗАТ «Кримський титан» не збирається здаватися. Чи не час зрозуміти чиновникам, що не народ служить можновладцям, а зовсім навпаки? Можливо, тоді почнемо працювати по-новому і без «загарбницьких війн»?