Кардер за сумісництвом. Куплена за 300 доларів підроблена кредитка приносила 3000 доларів доходу

Масові безготівкові розрахунки з допомогою платіжних карток, які намагається налагодити уряд, безсумнівно, операція корисна і навіть вигідна як для населення, так і для держави. Однак і вони мають негативний бік, не враховувати який просто небезпечно. Свіжий випадок із життя, про який піде мова, начебто спеціально про це нагадує.

Не випадково кримінальна справа міжнародної злочинної організації шахраїв із підробки пластикових платіжних карток, яку нині розглядає Солом’янський районний суд Києва, викликала цілком природний інтерес широкої громадськості до цього виду злочинів, який мовою спеціалістів називається кардерством. Діяльність ця споріднена з фальшуванням грошей, адже в обох випадках підробляють засоби платежу. Істотна різниця полягає в тім, що грошові знаки випускає держава, а у кредитної картки емітентом є, як правило, акціонерний комерційний банк. Звідси й різна реакція правоохоронних органів і різна міра покарання, передбачена чинним законодавством. До речі, до 2001 року в законодавчому полі не існувало поняття такого виду злочину, тому всі невдачі боротьби з кардерством прийнято було списувати на недосконалість правової бази.

Розкрадання інформації — розкрадання грошей

Зате тепер, відповідно до статті 200 нового Кримінального кодексу, за підробку платіжних карток, їхнє використання чи збут, а також зберігання, перевезення і пересилання передбачене покарання від 8500 гривень штрафу до п’яти років позбавлення волі. Причому дія цієї статті поширюється лише на ті випадки, коли підробка карток не пов’язана з розкраданням грошей. Тобто кардер займався цією справою не з користолюбства, а заради задоволення. (Хіба ж мало диваків на білому світлі, але якщо людина, наприклад, виточує на верстаті саморобний бойовий пістолет не для того, щоб грабувати банк, а лише милуватися ним у своїй приватній колекції, її теж можуть оштрафувати чи посадити.) Але оскільки безсрібники серед цієї публіки зустрічаються рідко, а картки штампують усе ж таки для того, аби «грабувати банки», то зазвичай таких злочинців притягають до кримінальної відповідальності ще за однією статтею КК — 190, пункт 3 — шахрайство з використанням електронно-обчислювальної техніки, за яке можна потрапити до в’язниці на строк від трьох до восьми років.

Саме за двома цими статтями в сукупності притягують до кримінальної відповідальності групу молодих людей, які опинилися на лаві підсудних Солом’янського суду. За даними МВС, вони, діючи в складі міжнародної злочинної організації «Кардерпланета», із 2002 по 2004 рік виготовили не менш ніж 1333 підроблені кредитні картки, які потім використовували у 23 країнах світу, поцупивши таким чином у різних фінансових структур близько 3,6 млн. дол. США.

Якщо для фальшивомонетника найголовніше — підробити малюнок на купюрі, то для кардера — скопіювати інформацію, що міститься на магнітній смузі кредитної картки. Причому ця процедура не вимагає ніякої особливої кваліфікації — досить уміти користуватися звичайним комп’ютером, щоб нанести на смугу набір кодів і паролів. За ними будь-який банкомат у будь-якій точці світу прочитає, що за клієнт перед ним, у якому банку у нього рахунок і скільки грошей на ньому знаходиться. Цей пакет даних ще називають дампою.

Дампи зберігають за сімома замками в банках або компаніях, які забезпечують роботу міжнародних платіжних систем, і відгороджені від стороннього ока десятками захисних програм із паролями, відомими дуже вузькому колу осіб. І якщо фальшивомонетнику для зразка досить узяти першу-ліпшу купюру, яка перебуває в обігу, то кардеру треба якимось чином проникнути в базу даних банку. Тому неважко здогадатися, що без спільника по той бік віконця йому не обійтися.

Спеціалісти в галузі банківської безпеки вважають, що у 85% випадків секретну інформацію викрадають самі банківські службовці, які мають до неї доступ у межах своєї службової діяльності. Решту 15% становлять випадки, коли зв’язок між ними і затриманими кардерами встановити не вдалося — простіше кажучи, зловмисники не здали свою людину в банку, і довелося повірити їм на слово, нібито інформацію для них діставали невідомі хакери, з якими вони спілкувалися через електронну пошту. До речі, роль останніх у сфері кардер-шахрайства свідомо перебільшують.

Річ у тім, що проникнути у внутрішню мережу банку цілком можливо і зі звичайного Інтернету. Щоправда, на це можуть знадобитися мільйони комп’ютеро-годин, і дуже рідко можна вгадати пароль з першого разу. Ось на цей теоретичний випадок і посилаються банківські спецслужби, які або не зуміли знайти зрадника у своїх лавах, або знайшли, проте не стали виносити сміття з хати. Так само, як продавці-крадії магазину, щоб покрити недостачі, імітують крадіжку: розбивають вікна, ламають двері, бомблять сейфи, списуючи власні гріхи на кримінальників.

Американський резидент-навідник

У випадку з «Кардерпланетою» слідчі органи так і не змогли дати відповідь на головні запитання: звідки зловмисники отримували секретну інформацію про рахунки клієнтів, хто був їхнім агентом у банку й у якому саме з них він окопався? Спецслужби, на жаль, мають неповну картину злочинної діяльності цієї зграї, а лише окремі фрагменти, які вдалося встановити з неймовірними труднощами. Тому нам не залишається нічого іншого, як, спираючись на реальні факти, побудувати найбільш імовірну модель історії цієї афери.

По-перше, людина, яка постачала шахраям дампи, живе і працює в США. Це випливає з того, що кардери переважно крали гроші американських компаній, зокрема міжнародних платіжних систем «Віза», «Мастер кард» і «Американ експрес».

По-друге, її біографія тісно пов’язана з Одесою, оскільки саме туди приїжджали кардери з Києва й інших міст, щоб завести знайомства, а потім отримувати дампи електронною поштою. Цілком логічно припустити, що вона ще дитиною виїхала звідти разом із сім’єю до США. Малюк старанно вивчав математику й англійську мову, що дозволило йому дуже швидко натуралізуватися на новій батьківщині й отримати місце програміста (економістів у них своїх хоч греблю гати) в одній із провідних фінансових установ.

По-третє, він народився й виріс у тому середовищі, що має родинні зв’язки в багатьох країнах світу і, попри час і відстань, дуже дбайливо до них ставиться.

Усі ці роки наш невідомий герой підтримував стосунки з родичами, друзями дитинства, які залишалися в Одесі, і коли йому в Америці нарешті вдалося дістати доступ до секретів, він став передавати по своїх зв’язках конфіденційну інформацію, а вже тут, в Україні, було налагоджено підпільне виробництво підроблених карток. Виникає цілком логічне запитання: навіщо ділитися зі спільниками, якщо можна самому з дамп робити гроші? Відповідь: звісно можна, але майстерні фальшивомонетники теж, як правило, не займаються реалізацією своєї продукції, а продають її за половину номіналу перевіреним людям.

З огляду на все, коло знайомств було настільки велике, що у 2003—2004 роках Одесу захлеснула хвиля шахрайств, пов’язаних із розкраданням грошей з банкоматів за підробленими картками. Кількість втаємничених зростала день у день, і незабаром про кардерство вже знало півміста, зокрема й деякі працівники карного розшуку, котрі замість того, щоб припинити це неподобство, взяли в ньому найактивнішу участь і, зрештою, потрапили за грати. Затримали зловмисників найпримітивнішим чином: біля найбільш відвідуваних шахраями банкоматів виставили засідки, які перевіряли документи в усіх підозрілих осіб. Так з’явилася гучна справа, прозвана справою «Ситі-банку», чиї гроші шахраї викрадали частіше від інших.

Зазвичай до рішення суду не прийнято публікувати імена зловмисників, але для одного з підсудних — 23-річного Дмитра Голубова — можна зробити виняток. І річ не лише в тім, що торік у липні про його арешт відкритим текстом повідомили засобам масової інформації представники МВС. Є ще одна обставина, про яку ми розповімо трохи пізніше. Так от, цей хлопець, схоже, був однією з довірених осіб «нашої людини в Америці». Він отримував від неї дампи, по які до нього приходили покупці не тільки з Одеси, а й Києва, Москви, Мінська та багатьох інших міст пострадянського простору. Дампи зазвичай продавали по 100 дол. США, виготовлені на їхній основі підроблені картки — по 300 дол., а користувач міг із допомогою такої картки зняти в банкоматі гроші чи придбати в магазині товари на суму в середньому 3 тис. дол. США.

Обсяг інформації був настільки великий, що звичайне коло знайомих просто не справлялося з його «обробкою», і кардери, які шукали однодумців по всьому світі, дійшли до такого нахабства, що відкрили в Інтернеті сайт під назвою «Кардерпланета». Його користувачами під різними псевдонімами зареєструвалося близько семи тисяч осіб. Голубов був одним із його адміністраторів і під псевдонімом «Скрипт» пропонував усім бажаючим купити дампи чи вже готові картки. Розрахунки за покупку здійснювалися через систему «Веб мані трансфер»: клієнт переказував гроші в анонімний електронний гаманець, після чого отримував дампи електронною поштою або картки у звичайній посилці до запитання.

Голубов побудував свою роботу так, що нічого протизаконного він начебто не робив: сидів удома і, не відходячи від комп’ютера, приймав електронну пошту, сортував і пересилав її, отримуючи за це гроші теж електронною поштою. І нікого не грабував, нічого не крав. (Забігаючи наперед, зауважимо, що нині Голубов на волі — його передано на поруки. Він дисципліновано з’являється на судові засідання і досі має можливість, працюючи в Інтернеті, приймати, сортувати і пересилати пошту.)

Сайт помер, але справа його живе

Спілкування через сайт таїло в собі подвійну небезпеку. По-перше, спецслужби, відрекомендувавшись покупцями, могли ввійти в контакт із кардерами, завоювати їхню довіру, встановити їхні особи і, зрештою, викрити (що згодом і сталося). По-друге, торгівля з анонімними замовниками відкривала широкі можливості для зловживань: наприклад, можна було отримати гроші за дампи і не переслати їх або, навпаки, отримати дампи поштою і не заплатити. Саме з цієї причини один із розділів сайта іменувався «Чорний список», який заповнювався характеристиками деяких несумлінних користувачів. Наприклад: «Бобик» — не повертає борги», «Гаврик» — опер, косить під покупця, щоб заманити в пастку», «Тузик» — моральна потвора, здав ментам чесного хакера, щоб забрати його дівчину».

Утім, кардери обманювали не лише незнайомих клієнтів, а й добре знайомих людей. Голубов, за свідченням очевидців, якось не повернув своїм близьким, вхожим до нього в дім, людям солідну суму грошей, за що вони помстилися йому дуже оригінальним чином. Викрали його паспорт, після чого по різних сайтах пішло гуляти скановане зображення його сторінок із фотографією, домашньою адресою та приміткою, що Дмитро Голубов, він же «Скрипт» — крутий хакер, який підставляє й обманює своїх. Ось чому його ім’я стало таким відомим по обидва боки Атлантики.

Окрім Голубова, Солом’янський суд розглядає обвинувачення стосовно ще шести осіб, котрих умовно можна віднести до київської філії цієї злочинної зграї. Купуючи дампи, вони налагодили виробництво підроблених карток у двох друкарнях, одну з яких було виявлено міліцією в травні 2003 року в квартирі на вулиці Фучіка, другу — у квітні 2004 року в приватному секторі на Лівому березі. Про діяльність цих хлопців можна сказати, що вона теж не була нудною й одноманітною — її докладного опису з верхом вистачило б на товстий детективний роман. Досить сказати, що київські кардери відпочивали на розкішних курортах в Еміратах, їздили на дорогих автомобілях, але при цьому поводилися, як павуки в банці. Кожен у групі намагався замкнути всі нитки «бізнесу» на себе, щоб отримувати левову частку доходу, а решті платити копійки.

Після того, як 2004 року стараннями правоохоронних органів США сайт «Кардерпланета» було примусово закрито, загін не помітив утрати бійця, і в Інтернеті з’явилося багато нових, зокрема й російськомовних, сайтів із пропозиціями купити дампи, готові картки, фальшиві документи й інший кримінальний товар.

За словами начальника УБОЗ ГУ МВС України в м. Києві Валерія Гелетея, протягом 2003—2004 років в Україні, Росії, Білорусі, Франції було арештовано більш як 40 активістів кардер-сайта. Проте, зважаючи на все, кинуте ними насіння зійшло і, за даними Департаменту Державної служби по боротьбі з економічною злочинністю МВС, 2005 року в Україні було проведено ще 16 затримань кардерів, які знімали гроші в банкоматах Києва, Харкова, Одеси й інших міст. Звісно, це лише видима частина айсберга, але й ті зловмисники, яких удалося впіймати, пробули під вартою недовго — від 1 до 3 днів, після чого їх випустили під підписку про невиїзд.

У 8 випадках із 16 постраждали американські банки, і ця обставина дуже утруднює подальше розслідування. Річ у тім, що для порушення кримінальної справи необхідна заява потерпілої сторони і довідка про розмір матеріального збитку. Проте, як повідомив заступник начальника відділу по боротьбі з правопорушеннями у сфері високих технологій ДГСБЕЗ МВС України Володимир Шиломенцев, американці дуже неповороткі, коли справа стосується надання документів. У найкращому разі надішлють щось по факсу, а потім їм доводиться довго пояснювати, що для слідства необхідний документ із мокрою печаткою і штампом про реєстрацію в посольстві. Інакше він не матиме ніякої юридичної сили, і сторона захисту на друзки розіб’є всі докази обвинувачення.

Без такого документа, підготовленого з дотриманням усіх формальностей, обікрадений банк не може бути визнаний об’єктом злочину, а коли немає об’єкта злочину, отже, немає й самого злочину, тож затриманий зловмисник не може бути визнаний суб’єктом злочину, а тому нема жодних підстав утримувати його під вартою.

На жаль, до американців це дуже туго доходить, і пошту від них доводиться чекати місяцями. А кардер, нехай він і викритий, весь цей час розгулює на волі і має можливість надійно сховати кінці у воду. І якщо представникам США, країни, де судовими позовами годується величезна армія адвокатів, доводиться розтлумачувати такі елементарні речі, то до повної й остаточної перемоги над усесвітньою кардер-мафією ще дуже й дуже далеко.