Брухтовики перетворюються на металургів. На базі Білоцерківського цеху ЗАТ «Київвтормет» побудують електросталеплавильний міні-завод потужністю 1 млн. тонн сталі

Завод, навіть із приставкою «міні», це все ж не супермаркет, тим більше, якщо йдеться про технології безперервного розливання сталі. Однак підприємство з іноземними інвестиціями «Євро фінанс Лтд» прийняло рішення протягом 2005—2007 років побудувати меткомбінат у країні металургів, та ще й у момент, коли багато інвесторів, «підв’язавши щелепу», спостерігають за більш ніж захоплюючими подіями, котрі відбуваються в державі. Ризики для проекту окупністю 5—7 років — значні. Щоправда, й економіка підприємства досить спокуслива. Адже пропонується повністю відмовитися від сировини у вигляді традиційної руди, від звичних мартенів і сталеварів у касках, від гір вугілля та шлаку і навіть від труб, які клубочуть димом... Натомість — металобрухт у вигляді сировини, найсучасніше устаткування для виплавки сталі електродуговим методом, повна автоматизація виробничих процесів, підкреслена екологічна безпека і... 100 доларів США фори (!) у собівартості перед імовірними іноземними конкурентами України.

Ніша з 20—25% фори

Можна було б вважати проект будівництва міні-металургійного заводу на базі цеху «Київвтормету» логічною відповіддю підприємств-заготівників брухту українським металургам. Адже не раз доводилося чути, як «брухтовики» обвинувачували своїх контрагентів у «некоректній ціновій політиці і неритмічності закупівель», які призводять до вимушеного експорту щорічно 1,5—2,5 млн. тонн цінної сировини. Можна було б, якби не економічно обгрунтована ідея, котра по праву заслуговує на реалізацію.

Сьогодні, наприклад, металургійні підприємства Туреччини, що випускають будівельну арматуру і катанку, реалізують продукцію за ціною 450—500 дол./тонна. Як сировину вони активно використовують «надлишки» українського брухту. При цьому платять за розвантаження брухту у своєму порту — 5 дол./тонна, транспортування Чорним морем — мінімум 30 дол./тонна, завантаження в українському порту — 10 дол., доставку до порту — ще 15 дол. Крім того, в ціні брухту присутнє експортне мито — 30 євро (38 дол.). Разом набігає близько 100 дол.

А тепер уявімо собі, що цю ж арматуру й катанку вироблятимуть із цього ж брухту, але в Україні. Та ще й на підприємстві з більш досконалим устаткуванням і технологіями, які не тільки знижують виробничі витрати, а й підвищують якість. Запас у ціні для такого підприємства упевнено перевищуватиме 20—25%. Цього більш ніж досить, щоб бути конкурентоспроможним на світових ринках і задовольняти запити навіть примхливих покупців. Так, у Європі теж існують схожі технології, але заводи, які використовують їх, найсучаснішими вже не назвеш.

Схема продажу з «доставкою додому»

Та все ж основна частка продукції нового заводу призначена для споживання всередині країни в будівництві, машинобудуванні, кордовому і металевому виробництві. Щоб посилити зв’язок зі споживачем, інвестор навіть розраховує відмовитися від продажу зі складів, на яких припадають пилом сотні тисяч тонн металу. Замість цього практикуватимуть доставку продукції (у потрібній кількості й у необхідний час) безпосередньо на виробничі площі споживача.

Не випадково завод мають намір будувати в центрі України, поблизу столиці, яку зачепив будівельний бум і... монопольні ціни постачальників будівельної арматури. Сьогодні потреба Києва й області в будівельних металоконструкціях становить близько 600 тис. тонн на рік. У зв’язку із запровадженням нових потужностей експерти очікують повного задоволення попиту на цю продукцію й істотне зменшення собівартості будівельних робіт у регіоні. Не секрет, що вартість отримання металу з брухту на 20—30% нижча, аніж його виробництво з руди.

Ще один козир міні-металургії перед гігантами індустрії: міні-завод може гнучко перебудовуватися і виробляти під замовлення виплавки сталі потрібної марки в обсязі малого опту (починаючи зі 100 тонн).

Без пилу та диму

Для міні-заводу під Білою Церквою, котрий працюватиме на брухті, сталевари (у звичному розумінні) не будуть потрібні. Як не буде на заводі домен, териконів із руди та вугілля... Замкнені технологічні цикли дозволяють пустити у виробництво навіть відходи (пил і шлаки). Воду теж використовують за оборотною схемою, без скидання до зовнішніх водойм. Вартість облаштування всього комплексу природоохоронних об’єктів на підприємстві становитиме близько третини вартості будівництва підприємства. Навіть у зовнішньому вигляді міні-заводу не буде ніяких труб. Аналіз викидів пилюки до атмосфери свідчить, що вони порівнянні з викидами від роботи хлібобулочного комбінату.

Тільки устаткування сучасного виробництва обійдеться інвестору — «Євро фінанс Лтд» — у 300 млн. дол. (Для порівняння: у першому півріччі нинішнього року обсяг прямих іноземних інвестицій у цілому в Україну становив усього 811 млн. дол. З них тільки 41 млн. — у металургію й обробку металів.) 80% цієї суми покриватимуть кредитами європейських банків.

Підтримка проекту на рівні Кабміну та Мінпромполітики є. Як інакше, коли вітчизняний гірничо-металургійний комплекс хронічно страждає на зношеність обладнання, застарілість технологій і надлишкову енергоємність продукції. Та й 50 млн. грн. щорічних відрахувань до бюджетів різних рівнів країні явно не завадять.

Дефіциту сировини теж не очікується. Його з лихвою вистачить ще на один такий же міні-заводик. Адже «Євро фінанс Лтд» є акціонером семи провідних обласних підприємств втормету.

Коментар

Валентин Макаренко, віце-президент ПІІ ТОВ «Євро фінанс Лтд»

— Сьогодні потужності металургійних підприємств завантажені на 90—95%. При цьому металурги не відчувають потреби в додатковому брухті. У результаті Україна експортує 1,5—2,5 млн. тонн брухту щорічно. Хоча вивозити цінну сировину й таким чином підтримувати закордонних конкурентів як мінімум недоцільно. Мало здорового глузду й у тому, що на вітчизняних підприємствах виробляють, а потім експортують напівфабрикати: квадратна заготовка, сляби... Адже таким чином українські заводи беруть на себе основні брудні технологічні процеси, даючи можливість закордонним сталепрокатним комбінатам отримувати чистіший продукт для подальшої його переробки в кінцеву продукцію. Це виснажує вітчизняні природні ресурси і приносить економічний прибуток виробництвам, які знаходяться за межами України.

Електросталеплавильне виробництво набагато економічніше, аніж виробництво сталі мартенівським чи конверторним способами. Нині 40% світового виробництва сталі (у розвинених країнах — 80%) здійснюється електросталеплавильним способом. В Україні — тільки 3% сталі.

Державна програма розвитку та реформування гірничо-металургійного комплексу України до 2011 року передбачає збільшення до 20% кількості сталі (до 6—6,5 млн. тонн), виробленої киснево-конверторним і електродуговим способами за технологією безперервного лиття.