ПРАВОПИСНИЙ FIN DE SIECLE: ГАЛУЖЕННЯ ЯК ДІАГНОЗ

Автор : Ксенія Харченко
06 лютого 00:00

Україна слабує на якийсь дивний різновид хвороби роздвоєння особистості. На рівні мовному це проявляється в явищі білінґвізму, проте події останніх років змушують замислитися над ще одним діагнозом: біправописність...

 

Україна слабує на якийсь дивний різновид хвороби роздвоєння особистості. На рівні мовному це проявляється в явищі білінґвізму, проте події останніх років змушують замислитися над ще одним діагнозом: біправописність. Навіть не бі-, а пі-і-і-, бо галуження відбувається просто-таки шалене. І ті галузки, намагаючись випнутися догори, хіба що заважають одна одній, аж ніяк не допомагаючи. Тоді між антонімами рости–вмирати з’являється мезонім вростати. І вростати, завдаючи болю. А куди?

Загалом, мовно-правописна ситуація, що склалася на початку ХХІ ст., нагадує початок ХХ ст. Вони схожі у своїй невизначеності, у хронологічному fin de siecle – зламі віків, якому притаманний декадентський настрій. Україна – мови: українська – російська (польська, румунська); українська мова – безліч правописів (у 1900-х роках доходило до того, що деякі харківські видання мали власні словники, власні правописи, які видавали й поширювали серед передплатників, наче маніфести, а поза цим на Західній Україні чинними були інші правописи, наприклад, «Граматика» С.Смаль-Стоцького). У 1920-ті роки розгорнулася широка дискусія, центром якої став Харків (на той час – столиця України Східної), а учасниками – мовознавці, літератори, видавці Сходу та Заходу (Галичини). Отже, засновок дискусії – роздробленість, її результат – уніфікація мовних правил у правописі, який отримав назву «харківського» або «скрипниківського» (був підписаний наркомом освіти Миколою Скрипником, головою правописної комісії), а чинності набрав 1 січня 1929 року. Це правопис Розстріляного відродження.

Відтак партійне керівництво оголосило курс на зближення націй, і 1933 року було затверджено новий правопис, що став висхідною точкою русифікації української мови за часів СРСР.

Наразі, за часів України Незалежної, триває зворотний процес — українізації русифікованої української мови. І триває він рівнобіжно із процесом русифікації русифікованої української мови. Отже, поруч із тим, що називають «білінґвізмом», розвивається ще одне галуження надвоє (просто сакральне число два!) – повернення українського правопису до національних засад і неповернення до цього.

Національну правописну комісію при Кабінеті міністрів (створену 1994 року), що мала розробити правопис, який уніфікував би правописні норми для всіх, хто послуговується українською мовою, було розпущено, проект, поданий нею на розгляд Верховній Раді, так і не розглянуто. Розгорнуто «Велику правописну дискусію», учасниками якої, на відміну від дискусії ХХ ст., стали справжні невмирущі пролетарі, котрі силою власного розуму спростували положення абсурдного правопису, запропоновані не менш абсурдною правописною комісією. Натомість у лютому 2002 року прем’єр-міністр А. Кінах затвердив новий склад правописної комісії, узаконивши таким чином безмірно розтягнену в часі стаґнацію насилу розпочатих процесів. Ритм роботи нової комісії: один крок на місці, два назад, один на місці...

Проте ми говоритимемо про ще одне галуження. Про галуження в опозиції до позиції парламенту, уряду, президента. Про те, чому йдуть усупереч і на що сподіваються певні українські мовознавці, видавці, літератори з-поміж свідомих. Про те, чому вони балансують на межі дозволеного і недозволеного, чому саме вони вирішили заступити за обмежувальну лінію і що вони роблять за нею.

Найголовніше засадниче положення українського правопису виклав Володимир Науменко ще 1917 року в «Загальних прінціпах українського правопису»: «Першим прінціпом писання, який найбільше дає ґарантію уберегтися од «безграмотности», мусить бути прінціп фонетичного письма, себто: кожна літера мусить послідовно означати те, що чується вухом». Саме цією метою керувалася правописна комісія, звертаючись до «скрипниківки», своєрідної мирної угоди між Україною Східною та Україною Західною, частково реанімуючи її. І, власне, саме це має на меті часопис «Книжник-Review», що пристав на бік пропонованих правописних норм, головний редактор якого Костянтин Родик стверджує: «Ми намагаємося вводити головний принцип української мови – фонетичний».

Отже, в Україні є видання та видавництва, які провадять власну правописну політику, частково підтримуючи основні позиції пропонованих правописних реформ. Чому частково? Це пояснює Вадим Дивнич, випусковий редактор часопису «Критика», обґрунтовуючи свою позицію: «Ми не квапимося прийняти геть усі пункти «Проєкту», що його запропонувала торік комісія: деякі з них видаються нам зайвими, а позаяк єдиних ухвалених норм не існує, ми маємо право на власні пропозиції». (Правопис, що ним послуговується «Критика», має неофіційну назву «дивничівка».) Таким чином, розпочато новий етап «боротьби в опозиції» (даруйте цю незграбність). Отже, до чого саме з пропонованого пристали ті «певні» (лави незгідних з офіційною правописною позицією набагато ширші, вони не обмежуються лише розглянутими нижче видавництвами)? Можемо навіть вивести «певний рейтинґ».

На перший погляд, найлегше надається до засвоєння літера ґ і в питомих словах, давно засвоєних запозиченнях, і у словах іншомовного походження. Бо засвоюють її скрізь. Щодо неї в словах аґрус, ґава, ґазда, ґанок, ґатунок, ґедзь, ґречність, ґрунт тощо дійшли майже повної згоди. А стосовно написання запозичень, напевно, видавничим установам справді доведеться укладати словнички, щось на кшталт «Як це пишемо ми». За «Проєктом», насамперед слід пам’ятати, що латинські g передаємо через ґ, h – через г, ch – х, а грецьку – з допомогою г. Проте існує група слів, які вважаються давно засвоєними, з «традиційним написанням через г, як-то Англія, Нікарагуа, газета тощо» (власне, правила й закінчують на це дивне «тощо» – то що ж ховається в його нетрях?), наявністю саме г у яких часто нехтують.

Видавництво «Критика» започаткувало серію «Критичні тексти», наразі видано п’ять книжок. Книжка серії «Біґ мак» Сергія Жадана (надрукована «в авторському правописі») справді має ґ на титулі, проте на обкладинці красується «Біг мак», у тексті протиґаз, а кількома рядками нижче – протигаз. Хоча слово газ походить від хаос — грецького походження. За «жаданівкою», питоме ґелґотати пишеться як гелготати.

Проте «Манюня» Миколи Вінграновського «в авторській редакції», видана «Літописом», не має ґ навіть у словах ґатунок, ґрунт.

У «Приватній колекції», виданій «Пірамідою», ім’я упорядника й одного з авторів написане так: Василь Ґабор, а вже після передмови – Василь Габор.

Ув автокоментарях до «Острова КРК» («Лілея-НВ») Іздрик серед іншого завважує таке: «...мається на увазі герой Гемінґвеївського роману «Острови в океані» Томас Хадсон (чи то вже, якщо Гемінґвей, то й Гадзон?) Біда з цими новими правописами. Ще з Гемінґвеєм я так-сяк змирився, але назвати татуся Хема «Гемом» у мене язик не повертається, можливо, тому що я завше краще пам’ятаю візуальний образ слова, ніж фонетичний» (це було далекого 1998 року, правопис був один, нових не приймали і не нав’язували, зрештою, як і нині). У тексті в переліку транслітерованих назв рокових груп є: моторхед (motor head) і токінґгедз (talking heads), ґансендроузез (guns’n’roses) і дедкенденз (dead can dance), щодо передачі подвоєнь: металіка (metallica) з іґґіпоп (iggi pop) і кісс (kiss). В Іздрика реґґі, а в Прохаська («Кальварія») – реґґей, у Іздрика хіппі, а в Жадана («Критика») – гіпі. Власне, в цьому і є «весь той джез», про який ідеться.

Найцікавіших трансформацій зазнають власні назви, зокрема імена. Наприклад, той, хто в оригіналі Martin Heidegger, в українській буває: Гайдеггер («Лілея-НВ»), Гайдеґґер («Кальварія»), Гайдеґер («Критика», «Основи») – поза тим, що він може бути Мартином і Мартіном; Goethe буває: Ґьоте (часопис «Ї»), Гете (часописи «Критика», «Книжник-Review»), Ґете («Юніверс»). Ні, число два не сакральне.

Друге місце «певного рейтинґу» посідає правило під кодовою назвою «родовий відмінок». Ідеться про закінчення -и в родовому відмінку іменників третьої та четвертої відмін, наприклад, тимчасовости, радости, соли, любови, імени, тімени. На бік «родового відмінку» пристали видавництва «Критика», «Літопис», «Юніверс» (додержуються його переважно в художній літературі), часописи «Критика», «Книжник-Review», «Ї», «Сучасність», «Потяг 76». Він не є таким контроверсійним, як «ґ», проте у «Вибраних творах» Кнута Гамсуна, виданих «Літописом», поруч із соли є «Продаж солі та бочівок». І це не поодинокий випадок: майже кожен з «певних» хоч раз перечепився через цей камінь спотикання.

Третя позиція рейтинґу носить ім’я восьмої літери грецького алфавіту – «» (тети), що є в складі багатьох запозичених з грецької слів, а її відповідником в українській має бути літера т. Властиво, йдеться про уніфікацію написання грецизмів, до складу яких входить . Якщо ортодонтія, то й ортографія (уніфікація написання спільнокореневих слів), якщо театр, теза, то й міт, катедра тощо. Цього правила додержуються видавництва «Літопис», «Кальварія», часописи «Критика», «Книжник-Review», «Ї», «Сучасність».

На четвертому місці — написання -ія- замість -іа- у словах іншомовного походження, наприклад, соціялісти, матеріял, потенціял, геніяльність тощо. Його підтримують «Критика», часописи «Книжник-Review», «Ї».

Іншомовні дифтонги au, ou, ow ризикнули передавати через ав у таких словах, як авдиторія, авра, лавреат, «Критика», «Книжник-Review», «Ї». Природне запитання — то який же твір написав Ґете (чи, може, Гете чи Ґьоте): «Фауст» («Ї») чи «Фавст» («Критика»)?

Відмінюють іменники з кінцевим -о у запозичених словах, якщо перед ним не стоїть голосний, «Кальварія» (Тарас Прохасько. Лексикон таємних знань), наприклад, на авті, поза автом, «Критика» – гетта (чи то ґета («Ї»)?

Доста розбіжностей і суперечностей існує щодо правила «дев’ятки» (написання літери и після д, т, з (дз), с, ц, ж (дж), ч (щ), ш, р в іншомовних запозиченнях). Наприклад, в «Енциклопедії постмодернізму», виданій «Основами», є Зиґмунд Фройд і Мартін Гайдеґер. У «Сум’ятті вихованця Терлеса» («Юніверс») трапився Шиллер, проте твір написав Роберт Музіль, а в «Теорії і практиці перекладу» Віктора Коптілова, також виданій «Юніверсом», натрапили на Шіллера. Гамсун «Літопису» має поруч із Чикаґо – Ґріга. Часопис «Єва», передаючи іноземні імена, пише ім’я героїні з «Матриці» Триніті, актора Кіану Ривз, режисера Ридлі Скотт, натомість перестарався із ґамбурґером (hamburger).

Літеру и на початку слів перед н та р у словах инший, инакше пишуть у часописі «Ї». Цікаво, що висунуті як пропозиція варіанти написання слова ирій, икавка зафіксовані як нормативні в «Орфографічному словнику» («Перун»).

А ще у «Критиці» частку пів пишуть окремо, а в «Ї», «Книжник-Review», «Критика» уживають слово Европа і, відповідно, похідні від нього.

Отже, перейшовши «на основні позиції пропонованих правописних реформ», Григорій Грабович, головний редактор часопису «Критика», сподівається «в такий спосіб приспішити сам процес їх остаточної нормалізації». Однак Костянтин Родик переконаний: «Якби у нас було те, що називається громадянським суспільством...» Наразі цього немає.

Опозиція галузиться навіть не надвоє. Часом вирішальну роль відіграє голос автора, а не політика, що її проводить видавництво. Чи це і є всеможливість, тотипотентність мови, про яку говорив Тарас Прохасько? Хто справді може домовитися про те, що завтра вважатимуть українською мовою? Лави реформаторів правописної системи не такі, що можуть дозволити собі подібні неузгодження. То хіба можуть вони єднатися на підставі своєї опозиційності, прагнучи значних змін? Ці андерґраундові потуги можуть тривати доти, доки це не набридне тим, хто «тужиться». То що? Давайте всі процеси, які тривають зараз, усі описані вище проблеми зредукуємо до кільканадцяти понять, що їх уміщуватиме одна книжка, яка називатиметься «Український правопис». Вона матиме лише «певним» відомий підзаголовок — «Мова, про яку домовилися ми».