«Я поставив собі за мету — стати в 40 років мільйонером. Став ним у 35»

Українець Ераст Гуцуляк — засновник і керівник компанії Medical Pharmacies Group, що об’єднує мережу аптек у канадській провінції Онтаріо. Його компанія опікується також постачанням ліків у будинки немічних та літніх людей. А на своїй першій батьківщині пан Ераст проводить активну меценатську діяльність. Недавно зафундував перші 100 тисяч доларів на будівництво нового корпусу Національного університету «Острозька академія», закупив комп’ютери, а згодом профінансував придбання нової комп’ютерної техніки для відродженої Рівненської української гімназії. Створив преміальний фонд для нагородження учнів гімназії — призерів олімпіад, конкурсів. Адже у далекі тридцяті роки вчителем історії, географії та директором у цьому закладі був його батько Михайло Гуцуляк.

Кавалер ордена Канади, орденів України «За заслуги» ІІ і ІІІ ступенів, Почесний консул України в Канаді. Перелік почестей і нагород можна продовжувати… Про пріоритети українського меценатства і не тільки — розмова з Ерастом Гуцуляком, який днями знову відвідав Україну.

— Пане Ерасте, в чому секрет успіху вашого бізнесу?

— Я не думаю, що тут є якийсь секрет. Моя доля багато в чому схожа на долю земляків, які прибули зі мною в Канаду. Може, я мав трохи більше наполегливості. Коли у червні 1948 року ступив на канадську землю, то все моє добро вміщувалося в невеликій дерев’яній валізці. Після перевірки документів нам дали по п’ять доларів на особу і відправили на поїзд до Ванкувера. Довелося працювати на різних роботах — у молочарні мив бідони, в ресторані патрав курей, був кельнером… Але батько спрямовував мене до навчання. Завдяки йому я закінчив гімназію, а потім — фармацевтичний факультет університету Британської Колумбії. Рік працював на фабриці з виробництва ліків. А тоді взяв у кредит ліки й на заощаджені 500 доларів обладнав в одному приміщенні полички — так заснував першу аптеку поблизу Торонто. Мене підтримали українці і поляки, які працювали в тій місцевості. Потім відкрив ще одну аптеку… Я хотів бути заможним чоловіком і поставив собі за мету — стати в 40 років мільйонером. Став ним у 35.

«Ми з другом Степаном Чорпітою вирішили почати бізнес у нашій бурсі (це було в 1943-му, під час нетривалого навчання в гімназії курортного міста Криниці. — Р.Я.). Він «позичав» у дядька (про що той не знав) товар — олівці, зошити, записники, пера та інші канцелярські товари, а я на низу свого поверхового ліжка відкрив «крамничку». До того я скуповував уживані книжки і їх перепродував. Невдовзі я набув такого фінансового стану, що сам оплачував своє перебування на навчанні, за яке батьки інших учнів платили харчовими продуктами і грішми» (Із книжки спогадів Ераста Гуцуляка «Моя дерев’яна валізка», яка недавно вийшла у рівненському видавництві «Волинські обереги»).

— На початку незалежності, коли Україна не мала коштів на купівлю приміщення для свого посольства в Канаді, Ераст Гуцуляк придбав будинок в Оттаві і подарував його нашій амбасаді. Ви зробили такий вчинок, керуючись патріотичними почуттями, чи планували в перспективі отримати з цього політичні дивіденди і заодно примножити свої статки?

— Аж ніяк! Український політичний рух, рух до незалежності я підтримую ще з 1989 року. Тоді до нас приїжджали Іван Драч, Дмитро Павличко та інші відомі люди. Мені було дивно, як це вони дозволяють собі сміливо говорити про українські проблеми, повертаються додому, і їх не заарештовує КДБ. Того ж року я відвідав Україну і побачив, що в суспільстві відбуваються радикальні зміни, воно протестує, а влада не може всього контролювати. Ми повернулися до Канади і створили Товариство прихильників Руху. Розуміли, що держава не дає дотацій, а Руху потрібно багато що: копіювальні машини, факси, комп’ютери. Ми це все закуповували. Під час референдуму 1991 року я приїхав в Україну і агітував людей підтримати незалежність. Бо щиро хотів, щоб Україна стала вільною, самостійною і багатою державою. Отак я втягнувся в українську справу без будь-якої бізнесової вигоди.

— На вашу думку, це суто українська специфіка: бізнес спочатку підтримує естраду, відтак — будівництво соборів, церков і лише в останню чергу — освіту і науку?

— У Канаді є багато великих бізнесменів, серед них і українці. Наприклад, Тімертей, Гнатишин… Ми не такі багаті, як деякі бізнесмени в Україні. Але наші мільйонери вдячні, що живуть у Канаді, і вважають себе зобов’язаними цій державі. Я подарував канадському уряду для потреб спільноти сотні акрів своєї землі. Інші бізнесмени роблять те ж саме. Далі — заможні люди підтримують культуру і науку. 1989 року я заснував кафедру української культури та етнографії при Альбертському університеті. Це — другий за величиною університет у Канаді. І радий, що ця кафедра нині розвивається, там захищають докторати, студенти пишуть магістерські роботи. А Волинь — це моя батьківщина. І сам Бог велів мені підтримувати тут освіту й науку…

— Які законодавчі акти мав би прийняти український парламент, щоб стимулювати меценатство?

— Підтримувати культуру, освіту, науку чи ні — це внутрішня справа кожного бізнесмена. Жоден законодавчий акт, навіть пільги на податки, не примусить його давати пожертви. В житті людини, яка займається бізнесом, настає такий час, коли в неї вже є вдосталь грошей, щоб добре забезпечити себе і родину. Що робити з надлишком? Я маю відчуття: якщо сам даю на гуманітарні потреби, то Бог мені повертає подвійно. Інші, можливо, цього не відчувають.

— Пригадую, ще 1988 року під час зустрічі в Москві з Михайлом Горбачовим президент США Рональд Рейган сказав коротку фразу: «Ми багаті тому, що в нас багаті університети». Як повинен прилучатися бізнес до примноження багатств українських університетів?

— Головне — щоб бізнесмени платили податки. Тоді держава матиме гроші і зможе багато чого зробити у згаданих вами сферах. У нас в Канаді немає такого, щоб хтось не платив, приховував податки. Я, наприклад, із кожного заробленого долара 50 центів віддаю державі. І держава — сильна. А якщо вона бідна, тоді бракує всього…

«Ми з другом Мироном Гарванком( у 1946-му, перебуваючи в таборі для переміщених осіб в альпійському Берхтесгадені. — Р.Я.) запропонували німкені бартер: з табору будемо приносити соєву муку, консерви, масло, цигарки, сахарин взамін на її товари. І так ми почали таборовий бізнес. Ходили від дверей до дверей і пропонували товар, якого в таборі не було. Люди купували його за гроші або за харчі, а ми з великим, майже стовідсотковим заробітком їхали до німкені(…) Так ми надбали поважних статків. Навіть мій тато позичав у мене гроші(…) наш бізнес ми тримали в таємниці, і всі дивувалися, звідки беремо гроші» (Із книжки спогадів Ераста Гуцуляка «Моя дерев’яна валізка»).

— Ви — власник мережі аптек у Канаді. Чому ж не захотіли прийти з цим бізнесом в Україну?

— Ми пробували це зробити ще на початку незалежності, коли роздержавлювалися аптеки. Але я кажу всім бізнесменам у Канаді, і українцям у тому числі: щоб робити бізнес в Україні, треба жити в Україні. Тут є багато ризиків для ведення власної справи.

— Які ж чинники найбільше стримують приплив інвестицій в економіку України?

— Корупція. В Україні за дозвільні документи треба платити хабарі чиновникам. Ми в Канаді до цього не звикли, у нас немає такого. А тут чиновник бере «чорні» гроші, бо йому недоплачує дер­жава. Те ж саме робить лікар, викладач. Якщо держава підвищуватиме платню не на декілька відсотків, а в рази, то вона позбуватиметься корупції. В Україні в магазинах товарів уже навіть більше, ніж у нас в Канаді. Але багато людей не можуть собі дозволити їх купити. Ось у чому проблема. А висока купівельна спроможність — то найкращий спосіб для заохочення інвестицій.

— І насамкінець: чи вплине на інвестиційний клімат в Україні розпад демократичної коаліції у Верховній Раді?

— Гадаю, що не вплине. Головне, щоб була сильна держава з визначеним внутрішньо- і зовнішньополітичним курсом. А утворення, розпади парламентських коаліцій — це не так важливо.