«Я НІКОЛИ НЕ ПРИНИЖУ СВОГО ЧИТАЧА БРЕХНЕЮ» 17 ЧЕРВНЯ ВИПОВНЮЄТЬСЯ 90 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВІДОМОГО ПИСЬМЕННИКА ВІКТОРА НЕКРАСОВА

— А я думав — високий, широкоплечий блондин, а ти ось який, і ще з вусиками... Отож, знаєш, чого я тебе запросив? А? Не знаєш... Зі Сталінською премією хочу поздоровити! — сказав замість привітання Йосип Сталін запрошеному в Кремль молодому київському письменнику Віктору Некрасову.

Через багато років паризька «Фігаро» у статті, присвяченій новому емігранту, напише про Некрасова — «особистий друг Сталіна, член ЦК, мільйонер у рублях...» Цей скромний чоловік з вусиками, зрозуміло, ніяким членом ЦК не був, так само як і мільйонером, хай навіть у рублях. А що справді було в Некрасова, то це слава, і не лише в Радянському Союзі.

Віка з Києва

Народився майбутній письменник 17 червня 1911 року в Києві на Андріївському узвозі. Невдовзі після народження Віки — так називали Віктора домашні — сім’я переїхала до Парижа, де мати, Зінаїда Миколаївна, пішла працювати лікарем у госпіталі. За малюком і старшим братом Колею доглядала нянька — бретонка Сесіль. Четвертим членом сім’ї була материна сестра — Софія Миколаївна. Про батька відомо лише, що він був бухгалтером.

За кордоном Некрасови дружили з Луначарськими, які жили в одному з ними будинку. Віка зберіг у пам’яті епізоди своїх бійок із Тотошкою (Толею) Луначарським. У спогадах знайомих Некрасова можна прочитати про те, що маленького Віку нібито тримав на колінах Ленін — із сім’єю Ульянових у Некрасових склалися теплі стосунки. Софія Миколаївна здружилася з Надією Крупською ще до того, як та стала відвідувати революційні гуртки.

З початком Першої світової війни і наступом німців на Париж Некрасови повертаються до Києва й селяться на Кузнечній вулиці (пізніше — вул. Горького) в шестикімнатній квартирі. Але в 17-му році колишні дворяни Некрасови опинилися в комуналці — «с полдюжиной примусов на кухне, с отдельными лампочками над кухонными столами, с горой корыт, тазов и прочего хлама в коридорах, с неспускающейся водой в уборных». Сім’я Некрасових — Віка, його мати, тітка і бабуся — займали тепер лише дві кімнати. Старшого брата Колі на цей час уже не стало: його «за просто так» забили шомполами червоні — мабуть, обличчя не сподобалося.

Як і його найближчі друзі, Некрасов іронічно ставився до комсомольців та піонерів, не був ні тим, ні тим. Проте пописував від самого дитинства. Він розповідав друзям про складене ним лібрето опери. Охоче демонстрував знайомим збережений номер рукописного журналу «Зуав», який вони випускали зі шкільними друзями. У ньому юний Некрасов «опублікував» свій перший і останній детектив. Пізніше, 1932 року, стаття Некрасова вийшла вже в друкованому виданні — журналі «Советский коллекционер». Це була його критика на... власний ескіз з дирижаблебудування, опублікований тим самим журналом.

Молодий Некрасов захоплювався театром, малюванням, архітектурою, книжками. Кращим твором світової літератури вважав «Війну і мир». Не виділяючи окремих оповідань, любив Чехова. Ніколи не захоплювався поезією, проте був небайдужий до Блока. Віктор відвідував літературну студію при Спілці радянських письменників України, де й зачитав свій перший серйозний роман, який, до речі, не сподобався слухачам.

1936 року Некрасов завершив навчання в Київському будівельному інституті, та працювати архітектором не став: переважив потяг до театру. Скінчивши театральну студію, він хотів працювати в основному складі МХАТу, для чого їздив до Москви, де екзаменувався особисто в Станіславського. Актор Некрасов був зарахований до напівпрофесійного і напівлегального українського театру, із яким, за його словами, об’їздив усі діри Київської, Житомирської, Вінницької областей. А потім його покликали до іншого театру — театру бойових дій.

Війна без героїчного флеру

Тридцятирічний, та все ж ще хлопчисько, він отримав у своє розпорядження 80 «гавриків» і мав навчити їх військового мистецтва. «Никто из нас, командиров, — згадував опісля письменник, — в глаза не видел живой мины, детонатора, взрывателя, бикфордового шнура. О толе знали только, что он похож на мыло, а динамит — на желе». Сапери, називається! Особовий склад полку, в якому служив Некрасов, зробив за зиму на стрільбищі по одному пострілу (патронів і на фронті не вистачало) і навесні 42-го був відправлений у діючу армію. «Наш стрелковый (!) полк выступил с палками вместо винтовок на плечах, — напише Некрасов у післямові до зарубіжного видання повісті «В окопах Сталинграда». — Полковая артиллерия — бревна на колесах от подвод. Во всем полку было только две учебные винтовки…».

«Вступ у справу» вилився в повальну втечу: «Мы лежали в кустах «рубежа», который должны были держать, и тихо заполняли штаны. Я скомандовал: «По одному, перебежками, к той роще!» — и сам за бойцами засверкал пятками… Так началась «моя» война».

Немає потреби переказувати воєнну одіссею Некрасова — це чудово зробив сам письменник у «Сталинграде». А закінчилася «його» війна в Любліні. І теж не дуже героїчно: «На этот раз было пиво. В подвальчике бойцы расстреляли бочки и пиво выносили ведрами. Мы с начфином присоединились».

Куди цілився снайпер — невідомо, та потрапив у руку, і капітан Некрасов опинився в госпіталі. Лікар рекомендував розробляти поранену руку, ось Віктор і став писати. Взявся він не за листи, а відразу за роман: ще свіжі були в пам’яті події воєнних років.

«Сталинград» з’явився 1946 року в журналі «Знамя». Декому з літературного керівництва така узагальнена назва видалася блюзнірською, і в наступних окремих виданнях роман перетворився на повість «В окопах Сталинграда».

Поява цього твору друком здавалася тоді просто неправдоподібною. Літературна громадськість розгубилася. Книжка написана простим офіцером, не письменником, жодного слова про партію, три рядки про Сталіна. Проти книжки відразу ж виступили критики-цькувальники. У нескінченних статтях і дискусіях звучало: «Немає в повісті широти, охоплення... Погляд з окопу... Далі свого бруствера автор нічого не бачить...» Читачі чимало говорили про те, що це перша, надзвичайно правдива, чудова книжка, від якої пішла наша чесна проза про війну. До цього хотілося б додати — і не лише про війну.

47-го Фадєєв, голова комітету зі Сталінських премій, в останню хвилину викреслив Некрасова зі списків кандидатів. Проте вранці автор «Окопов» виявив своє прізвище у списку лауреатів. Ось так відбулася його зустріч зі Сталіним, яку він описав на схилі своїх літ. Щоправда, «какие-то детали стерлись, но главное не это, главное — количество выпитой водки. А выпито было много. Сначала вино, а потом только водка... Никак сейчас не соображу, сколько же мы пропьянствовали тогда». Дізнавшись, що Некрасов живе в комуналці, Сталін відразу викликав із Києва Хрущова («пусть проветрится») — для вирішення квартирного питання. Незабаром письменник отримав двокімнатну квартиру на Хрещатику, у Пасажі. Причину внесення Некрасова до списку нагороджених Сталін пояснив досить прозаїчно: «Задница у меня болит, вот почему. Все ее лижут, совсем гладкая стала, как зеркало».

Тепер зрозуміло, що присудження кожної Сталінської премії мало свою мету: і складну, і примітивну. Сталіну потрібні були великі імена. Адже був у нього такий слухняний Олексій Толстой, чого б не мати ще й Некрасова? Йому потрібні були опричники для катівських занять — «диверсійна гвардія», куди він сватав і Некрасова. І обіцяв чимало: «А что, если я тебя в Политбюро введу? Или в секретариат. Жданов пусть музыкой занимается, чижика-пыжика на рояле одним пальцем умеет, а ты литературой. Будешь подсказывать мне...» Однак такого невдячного лауреата, як Віктор Некрасов, у Сталіна не було ніколи — письменник не створив жодної «казки про товариша Сталіна».

Коли Віктор Платонович емігрував, у нього часто запитували, чи всю правду він написав у «Окопах». І він відповідав — на 99 відсотків. Не написав про те, як розвідник Ваня Фіщенко (у книжці він Чумак), бувало, відбувши на завдання, насправді мирно валявся в артилеристів у землянці, а потім хоробро «повертався» і доповідав про обстановку на передовій. Його розвідгрупа досить спритно чистила дивізійні склади — у нього завжди водилися горілка, шоколад, апельсини. У книжці автор про це змовчав «з любові». У повісті Некрасов не оприлюднив і негідного вчинку іншого свого героя, який уже в мирні сталінградські дні гордо хвалився трофеями, підкидаючи на долоні золоті коронки. «Врали мы и в донесениях, — пише Некрасов, — особенно о количестве сбитых вражеских самолетов. Судя по этим данным, немецкая авиация давно перестала бы существовать». Приховав письменник і власні не дуже геройські вчинки. «Приказ выполнен!» — якось доповів Некрасов, не виходячи зі своєї землянки. А наказ був такий: «Сходи-ка на передовую, проверь, покрашены ли мины белой краской, чтобы не выделялись на снегу. — Так стреляют!»

Через 10 років за книжкою «В окопах Сталинграда» був поставлений фільм «Солдаты». Спільна робота здружила письменника з Інокентієм Смоктуновським, який вперше знімався в кіно. Якщо «Солдаты» були очевидною удачею Некрасова-сценариста, то вади другого фільму — «Город зажигает огни» — примусили Некрасова зажадати зняти з титрів своє прізвище.

Невдовзі після «Окопов» з’явилася повість «В родном городе», воєнні оповідання, драматургічні твори. І все це критика за певною інерцією хвалила, а видавництва змагалися за право «першої ночі».

«Маленькая печальная повесть»

Шлагбаум у літературу для Некрасова закрився 1969 року — Віктор Платонович підписав колективний лист у зв’язку з процесом літератора Чорновола й дозволив собі виступити в день 25-річчя розстрілу євреїв у Бабиному Яру. Першу ж критику Некрасов накликав на себе ще на початку 60-х, коли з’явилися його чудові подорожні замальовки-нариси «Первое знакомство», «По обе стороны океана», «Месяц во Франции». Недозволено об’єктивний тон розповіді про вартий прокльонів західний світ викликав обурення публіцистів, які стояли на сторожі казенного єдинодумства. Письменника називали туристом із паличкою, судили за неприпустимий лібералізм у творчості. Тоді ж була заведена й перша персональна справа Некрасова.

Нападки посилилися після виступу Хрущова, в якому він раптом став лаяти, кричати і паплюжити письменника: «Некрасов, да не тот!», назвавши його абстракціоністом, що вважалося дуже образливим. Генсека особливо розлютило те, що Некрасов написав: мовляв, у США чи то 13, чи то 14 телевізійних каналів — в СРСР тоді був лише один.

Тим часом у московському видавництві був ніби випадково розсипаний набір його двотомника. У зв’язку з новими повістями «В одном городе» і «Кира Георгиевна» письменника звинуватили в дегероїзації і здрібненні радянської людини та радянського життя. Поруч з іменами Еренбурга, Вознесенського, Євтушенка, ім’я Некрасова виявилося серед тих, кого найбільше паплюжили. Коло звужувалося. А найгірше — Некрасова поступово перестали друкувати.

Його виключили з партії. Найкоротше і найвиразніше про причину сказав перший секретар райкому КПУ: «В связи с тем, что Некрасов позволил себе иметь собственное мнение, которое противоречит генеральной линии партии, предлагаю его из партии исключить». У 42-му, вступаючи в ряди КПРС у Сталінграді, на Мамаєвому кургані, він вірив у неї. Як зізнався згодом письменник, із ним бувало, що піднімав бійців в атаку з криком: «За Родину, за Сталина!» Наприкінці перебування в партії він зненавидів її, та й партія зненавиділа Некрасова.

Виключили Віктора Платоновича й зі Спілки письменників. У його квартирі зробили обшук, який тривав дві доби безперервно. У протоколі обшуку — 60 сторінок з переліченням вилучених матеріалів. Воно й зрозуміло, адже обшукували всіх, хто заходив до нього. Навіть жінок запрошували до ванни, і там спеціально викликана співробітниця КДБ роздягала їх наголо, змушувала присідати, заглядала у вуха, обмацувала зачіски. Потім шість днів від ранку до вечора письменник сидів у слідчого на допитах.

Тоді «были изъяты из всех сборников критические статьи, посвященные моему творчеству, выпали мои рассказы из юбилейных сборников об Отечественной войне, прекращено производство кинофильма по моему сценарию в Киеве», пише Некрасов. Незабаром його книжки були заборонені, внесені до якихось списків, вилучені з бібліотек. І це книжки письменника зі світовим ім’ям, чиї твори були перекладені більш як на 30 мов і витримали за кордоном близько 120 видань! Крім іншого, у Некрасова відібрали найдорожче, що в нього було, — медаль «За оборону Сталинграда».

Залишилося, щоправда, 120 рублів пенсії, на яку письменник став дуже випивати. Переслідувачі виганяли його з життя, ображали його честь і гідність. За ним ходили, навмисне штовхали на вулиці! — є свідки цього. І, зрештою, виштовхнули — 1974 року він поїхав у Швейцарію до родичів, а потім оселився в Парижі.

За кордоном були видані «Записки зеваки», «По ту сторону стены» та повість із дивною назвою «Саперлипопет, или Если б да кабы, да во рту росли грибы…» Це сумний, по-некрасовськи іронічний твір. І, нарешті, «Маленькая печальная повесть», яка була видана в Лондоні, а тепер і в нас. Цією дивовижною назвою символічно закінчується його життя. Помер Віктор Некрасов 3 вересня 1987 року.

Одного разу в інтерв’ю паризькій газеті «Русская мысль» Віктор Платонович сказав: «Мне в общем-то незачем обижать ни французов, ни других: мне не очень интересен мой успех здесь, на Западе… Но мне хочется, чтобы меня читали и хотели бы читать там, дома…»

Написані Некрасовим книжки тепер повертаються на його Батьківщину й знаходять тут свого читача. А в Києві на будинку, де жив Віктор Некрасов, відкрито меморіальну дошку.