Сіменон тоді був починаючим автором детективних романів, багато років по тому він досягнув досконалості, яка дозволила йому підняти зневажений жанр до рівня високої літератури.
І.Еренбург
З ім’ям французького письменника Жоржа Сіменона пов’язаний особливий напрям детективного жанру — соціально-психологічний детектив. За кількістю виданих російською та українською мовами романів і їхніми накладами він, як і раніше, випереджає Агату Крісті. Дебютував Сіменон у 20-ті роки, писав оповідання для паризьких журналів. Тоді ж опублікував кілька детективних творів. 1931 року побачив світ його перший роман про комісара Мегре — «Пітер-латиш», який стане головним героєм ста двох книг Сіменона.
Він писав не лише «чисті» детективи, а й твори, присвячені драматичній долі особистості в суспільстві (сам він іменував їх «важкими романами»). З 1930-го до 1972 року ним написано 112 романів, близько сотні новел і оповідань. Багато в чому завдяки цим книгам його іноді порівнювали з такими майстрами прози XX століття, як Франсуа Моріак і Грем Грін. Та все ж головна удача Сіменона пов’язана з образом комісара Мегре.
Як і годиться Великому Сищику, він уміє розплутувати геть безнадійні справи. Але не числом блискучих перемог запам’ятовується цей персонаж. Його вирізняє вміння співпереживати невдахам і аутсайдерам. Нерідко, знайшовши злочинця й відправивши «куди слід», у Мегре з’являється дивне відчуття непотрібної перемоги. Він виконав свій обов’язок, закон восторжествував, але комісар поліції не впевнений, що восторжествувала і справедливість.
Описуючи його методи, багато критиків сходилися на тому, що традиційний для англомовного детективу середини століття логічний підхід заміняється у Мегре інтуїтивним. До висновків він приходить не шляхом дедуктивних вирахувань, а ставлячи себе на місце потенційного злочинця. Як і його попередник — честертонівський отець Браун, Мегре міг би сказати: «Я не розглядаю людину зовні. Я намагаюся проникнути всередину».
Вдало знайдений Сіменоном характер виявився тим стрижнем, навколо якого могли групуватися найрізноманітніші кримінальні події. Чарівність персонажа іноді була здатна витягнути не найвдалішу фабулу, змусити читачів забути натяжки і прорахунки. Але це і є життя.
Після 1972 року Жорж Сіменон писав лише мемуари. «Насамперед, — згадує Ж.Сіменон, — хочу попередити, що я — романіст, і тільки романіст, а не письменник узагалі. Інакше кажучи, у мене не критичний склад розуму, і я не вмію писати наукові статті, вести літературні чи філософські дискусії. Певне, у мене переважає не інтелект, а інтуїція...»
Гадаю, читачеві будуть цікаві висловлювання французького романіста про вплив на його творчість наших класиків.
Про М.Гоголя. «Вперше я прочитав Гоголя, коли мені було років тринадцять. Він справив на мене приголомшливе враження. У той час я ще не знав Фолкнера. Про американського письменника я згадую тому, що люблю порівнювати їх — обидва вони відтворили цілий світ і зробили спільним надбанням маленький, зовсім маленький особистий космос.
Здавалося, що я — підліток, француз (вірніше — бельгієць), який не має жодного уявлення про Росію, не зможу знайти у творах Гоголя доступну для мого розуму духовну поживу: адже автор описував зовсім далекі мені краї, вдачі та звичаї. Проте він відразу ж увів мене у свій світ...
Гоголь ніби взяв людину такою, якою ми її бачимо, розібрав її на складові частини, потім відтворив на свій лад, і ця наново створена письменником людина робиться нам ближчою від тієї, котру ми зустрічаємо повсякденно.
Вразила мене (і вражає досі) у Гоголя надзвичайно рідкісна для письменника властивість — органічне поєднання комічного й трагічного, те, що так вдалося Шекспіру. Гоголь не просто відкидає всі удавані цінності, але своїм уїдливим гумором (я не сказав би сатирою) доводить їх до такої безглуздості, що вони розбиваються в друзки.
Ось що я думаю про Гоголя і чому вважаю його одним із найбільших письменників XIX століття».
Про А.Чехова. «Я не просто захоплююся ним, а відчуваю до нього воістину братню любов. У його творах я знаходжу майже всі мої задуми в досконалішому виконанні.
Насамперед, про те, як Чехов бачить людину і чого він навчив мене. Хоча іноді дуже важко точно визначити міру чужого впливу чи відмежувати його від того, що властиво тобі самому.
Я вважаю, що в літературі Чехов був першим, хто взяв людину не як щось замкнуте в собі, а в її середовищі, у плині життя. У творах Чехова впізнаєш не лише персонажів, а й стан їхньої душі — залежно від пори року, від стосунків одне з одним чи з природою, що надає їм ніби третього виміру».
Про Ф.Достоєвського. «Достоєвський був настільки одержимий усіма людськими пристрастями, що він був одночасно чудовиськом і генієм, генієм і безумцем. Це — згусток людяності, що раптом прорвалася в двох десятках романів-шедеврів. Досить прочитати кілька рядків із будь-якого його твору, і вам стане ясно, що автор — феномен.
Ось чому кожна людина, незалежно від національності та смаків, може знайти у нього щось близьке собі.
Мені здається, що коли проаналізувати твори будь-якого сучасного романіста, завжди знайдеться щось «від Достоєвського», котрий, як і Шекспір, торкнувся майже всіх проявів людської душі.
Фрейд писав комусь, що ідея психоаналізу виникла у нього після читання Достоєвського. Без нього психоаналіз, може, й не існував би.
Я вважаю, що головне у Достоєвського — нове трактування поняття провини. Це поняття дуже складне, далеко не настільки ясне й чітке, як воно викладене в кримінальному кодексі. Воно лежить в основі особистої драми, що існує в душі кожної людини».
А тепер про романіста Жоржа Сіменона: «Все життя я не шукав ні героїв, ні подвигів, ні трагічних ситуацій, але, узявши звичайнісіньких людей і зберігаючи всю їхню достовірність, не виводячи їх за рамки звичного існування, прагнув надати водночас героїчного звучання їхньому життю».