Впізнали за голосом? Київський актор Владислав Пупков збігся у регістрі з Міккі Рурком

04 вересня, 2009, 12:51 Роздрукувати Bипуск № 33, 4 вересня-11 вересня 2009р.
Відправити
Відправити

Безсумнівно, ви не раз чули цей голос! Цей тембр упізнаваний у популярних героях «Коломбо», «Пуаро», «Суто англійські убивства», телефільмів, які не сходять із екранів...

Безсумнівно, ви не раз чули цей голос! Цей тембр упізнаваний у популярних героях «Коломбо», «Пуаро», «Суто англійські убивства», телефільмів, які не сходять із екранів. А ще ці характерні українські інтонації свого часу були «подаровані» таким кіноідолам, як Чак Норріс («Вокер, техаський рейнджер»), Крістофер Ламберт («Хід королеви»)… І, звісно, цей голос свого часу здійснив заекранну сексуальну кінореволюцію в нашому краї: за Міккі Рурка в «Дев’яти з половиною тижнях» (а також «Дикій орхідеї») говорив київський актор Владислав ПУПКОВ. Справжній ас у справі озвучування та дубляжу.

Владислав Іванович — скромна, інтелігентна людина. Грає в популярному столичному театрі «Колесо», де в статусі художнього керівника його дружина, Ірина Кліщевська. Можливо, це іронія долі, однак, переозвучивши з добрий десяток голлівудських ідолів, власної зоряної кінокар’єри українському акторові так і не вдалося вибудувати. Втім, він ні про що не шкодує. І каже про це так:

— Я знявся на кіностудії О.Довженка в «Казці про гучний барабан». Усе це було дуже давно! Режисер Юрій Клепацький задіяв тоді тільки українських акторів... Але до зоряної акторської обойми я згодом так і не потрапив. Значився в штаті кіностудії, але залучався лише до озвучування і дубляжу. Тільки ні на що не скаржуся! Повірте, моя робота мені приносить величезне задоволення. От записав чотири серії для одного італійського серіалу... А недавно, уявіть, закінчили писати аж 180 серій колумбійського «мила» — «Прихована пристрасть» — для каналу ТВI.

— А ви пам’ятаєте свій найперший «звуковий» образ?

— Якщо не помиляюся, це були популярні «Невловимі месники», яких ми давно-давно озвучували українською. Вже потім пішов потік відомих серіалів.

— Озвучуючи таку кількість англомовних серіалів, напевно, досконало вивчили англійську?

— Та ні! Я й так у ній чудово орієнтуюся. При озвучуванні не потрібно підлаштовувати голос під певного персонажа. А от коли йде дубляж, то там треба передавати характер героя. В озвучуванні головне, щоб був гармонійний переклад, а це вже якийсь маленький витвір мистецтва. Мені кажуть: під твій голос ми засинаємо. Але той же переклад також має бути емоційно насиченим, а не просто безсторонньою розмовою.

— Це правда, що ви зазіхнули на пастора Шлага в українізованих «Сімнадцяти миттєвостях весни»?

— Так, дублював... Я озвучував Ростислава Плятта. Але всі ж чудово знають голос Ростислава Яновича. Так само як і голоси В’ячеслава Тихонова і Юхима Копеляна. Мюллер — це навіки Леонід Броневой!

Але не дивуйтеся, я чув Штірліца навіть молдовською! У Молдові, виявляється, теж політика рухається в цьому напрямі...

— А як ви, вже як професіонал, оцінюєте нинішній рівень українського дубляжу в прокатному кіно?

— З останніх гучних фільмів я дублював Джека Ніколсона в картині Мартіна Скорсезе «Перевертні». Навіть співав за нього! Так, нині досить багато претензій до перекладів, до дубляжу. Буває, що на дубляж фільмів за копійки беруть студентів, вони просто темні люди в цій справі. Тому й виходить така спірна якість. А вимагати від них «чогось» дуже важко. Актор дубляжу або відчуває свого героя, або ні.

…Раніше ми всі стояли біля мікрофона. Скільки в кадрі було людей, стільки і на дубляжі. Натовп — п’ять—десять осіб. Кожен підходить, дає свою репліку, була кільцева система. Монтажниця строго стежила за якістю, не пропускала жодного зайвого ляпанцю або якщо «не» бракує. Все! Наново. Раніше також на дубляжі були укладальники. Їм давали переклад фільму, і вони сиділи кілька днів і вкладали звуки в губи актора — замість «о» не можна було сказати «е». А тепер хто що встиг! Та й якість перекладу залишає бажати кращого.

— Виходить, в Україні нема серйозної школи дубляжу?

— Школи такої нема. Раніше на студії імені О.Довженка був спеціальний дубляжний відділ... А от у нашому університеті дубляжу не вчать. Тільки дикторів — для телебачення та радіо. А самого процесу, як це має відбуватися — ні! Головне ж практика. Потрібно увесь час перебувати в цьому процесі.

Школа дубляжу дуже важлива, адже мені біля мікрофона довелося стояти поруч із багатьма відомими артистами, коли вони самі себе озвучували на тій же кіностудії ім. О.Довженка. Це Валерій Золотухін, Катерина Васильєва, Леонід Філатов.

— А з ким ви сьогодні найчастіше працюєте за кадром?

— Валя Гришокіна, Віталій Дорошенко, Таня Антонова — це аси нашого дубляжу.

Сьогодні, до речі, іноді слухаю свій голос і усвідомлюю: він уже зовсім не той, що був 25 років тому. Зате переходиш в іншу якість. Тепер можна озвучити навіть крутого мафіозі. З гумором іноді кажу: негідників, бандитів, злодіїв і грабіжників я роблю «на раз». Тільки дайте текст!

— А були такі ситуації, коли відомі актори дякували вам за вдалу голосову роботу?

— Вони про це навіть не знають! (Сміється.) Вони навряд чи дивляться свої фільми українською мовою.

— Який тип із ваших же героїв вам найближчий — Коломбо, Пуаро, а може, коханець Міккі Рурк?

— Еге ж, у «Коломбо» і «Пуаро» моїм голосом розмовляли видатні актори Пітер Фальк і Девід Суше. Коломбо у фільмі — сущий скромняга, в якомусь затертому плащі, з вічною сигарою. А от мій (частково і мій!) інспектор Пуаро, навпаки, — елегантний аристократ!

Ті характеристики я і намагався «намалювати» своїм голосом. До речі, у цих серіалах я озвучую всі чоловічі ролі. Виходить, розмовляв сам із собою? Гадаю, це все ж таки дуже вдалі мої роботи.

— А правда, що колеги іноді називають вас снайпером?

— Це від того, певне, що я можу точно попасти в артикуляцію будь-якого екранного героя.

— А чому іншим артистам це так важко дається?

— У нашій професії обов’язковим є почуття ритму, потрібно «жити одним подихом» з екранним героєм, одночасно з ним дихати.

От я і дихаю, всміхаюся. Це все вважається точним попаданням у губи героя.

Так, не приховуватиму, деякі актори дубляжу починають хвилюватися, для них це страшна мука. Аж до того, що не можуть навіть озвучити себе самих: побачив себе на екрані, його вже тіпає, він уже не чує ні звуку, ні ритму. І, уявіть, як він зможе «попасти» в іноземного героя, якщо не може озвучити навіть свого образу? Темно, зате тепло, як у нас кажуть. Адже на дубляжі ми майже увесь час працюємо в темноті.

Велика насолода для мене в роботі — великий план героя і великий монолог. Я за кілька репетицій знаю текст напам’ять.

— Зате в театрі «Колесо» ви вже не «за кадром» — і обличчя, і голос на авансцені...

— У театрі потрібно говорити «нормальним» голосом. Навіть тут, у «Колесі», Ірина Кліщевська часто робить зауваження нашим акторам, мовляв, говоріть для глядача, це нікому не цікаво, що ти там сам переживаєш! Практика спотвореної мови йде з провінційних театрів. Ну не можна ж такими «поставленими» голосами розмовляти. Гадаю, переучити їх важко. Тому я і не режисер, а тільки виконавець.

— А що для вас театр «Колесо»? Робота чи перепочинок у період чергових озвучувань?

— Тут я не так багато задіяний... Тільки в спектаклі «Емма» за «Мадам Боварі» Флобера я граю чотири різні ролі — падре, гід-слуга в соборі, викидайло, дядько на ярмарку... Щоб увійти в трупу, потрібен час. А мене постійно викликають на озвучування.

— Ви грали разом зі своєю дружиною в одних виставах?

— Так, грали в спектаклі «З’їли мене». Парадокс такий, що я там жодного слова не вимовив. Я — чоловік, котрий то складає, то розкладає валізу. Я тільки мімічно все зображав. Така матріархальна картина. Але, слава богу, ми поїздили з цим спектаклем. Були у Швеції, Сербії, Болгарії.

— Як ви познайомилися з Іриною Клищевской?

— Ми вже 13-й рік разом. Я хоч і не в штаті театру, але нас цікавлять одні й ті ж теми. Я щодня в театрі, із задоволенням дивлюся на своїх колег. Та й заповнюваність залу в «Колесі» гарна. До того ж у нас із дружиною життєвий ритм збігається. Ми часто заклопотані роботою до ночі.

— Владиславе Івановичу, вас ніколи не цікавило художнє слово на естраді?

— Є артисти, котрі заповнили цю нішу. Наприклад, я вступив до інституту, коли Анатолій Пала­маренко його вже закінчував. Я був на першому курсі, а він на четвертому. Бачив його Луку в «На дні». Він пішов по художньому слову, чудово читає. У «Колесі» працює дочка Андрія Сови Валентина, грає в «Мадам Боварі». Вона теж працює в озвучках.

— Якби не стали актором, то...

— У мене шлях лінійний. Після школи грав у народному театрі, навчаючись у музпедучилищі. З цим театром доїхали до Києва на республіканський огляд. Вагань ніколи не було! З висоти прожитих років вважаю, що все склалося добре.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК