Віктор Набруско: «Чи стане Україна господарем у власному інформаційному просторі?»

Десять риторичних запитань щодо проблем національного інформаційного простору ставить президент Національної радіокомпанії України, секретар Національної спілки журналістів України Віктор Набруско.

1. Хто сьогодні в Україні реально опікується ін­форма­ційним ресурсом як складовою національної безпеки і приймає відпо­відальні рішен­ня щодо інформаційної політики?

— Що можна сказати про інформаційну політику в нашій дер­жаві? Вона складна і неоднозначна. Про це нарешті заговорили і на високому політичному рівні. У виступі президента України на засіданні Ради національної безпеки і оборони, зокрема, йшлося про загрозу втрати інформаційного суверенітету як складової національної безпеки. Ні для кого не секрет, що нині наш інформаційний простір не є українським, він не відповідає національно-державним україн­ським інтересам, а часом і реально становить їм загрозу.

У чому суть проблеми? Як на мене, наша законодавча база у сфе­рі мас-медіа аж занадто демократична і ліберальна. Закладали її ще в середині 90-х років, на світанку незалежної держави, і в тодішній поспішності були допущені, вважаю, серйозні помилки. Адже держава має передбачати певні захисні функції в життєво важливих для себе сферах — економічній, військовій і, звичайно ж, інформаційній, тоді цього не зро­били. Наші законодавці орієнтувалися на європейські пріорите­ти й європейські цінності. Але ж і Німеччина, і Австрія, і Вели­кобританія свою державницьку ідео­логію вибудовували століттями, і на момент створення у них громадського мовлення мали власне інформаційне законодавче поле з потужним механізмом захисту національних і культурних цінностей. Тому там нині нема потреби говорити про необхідність відродження історичної пам’яті чи захисту державної мови.

Європейські здобутки демокра­тії аж ніяк не могли стати зразком для України, яка щойно здо­була незалежність. Саме тоді, коли формувалися паростки українського масмедійного законодавства, дехто з наших політиків від бізнесу зрозумів, що під прикриттям демократії можна заробляти немалі дивіденди. Тож деякі великі групи — олігархічні, пар­тійні, політичні, як завгодно їх називайте, — відпрацювавши цей механізм під себе, миттєво зба­гатіли. Темпи капіталізації інформаційного ресурсу під гаслами демократичних перетворень виявилися абсолютно неприродними в порівнянні з країнами усталеної демократії. Тож нині маємо серйозні виклики, які стали загрозою нашій інформаційній сфері.

Громадське мовлення створювалося і розвивалося в країнах Західної Європи лише на базі державних мовників, і нині їхній інформаційно-частотний ресурс ста­новить близько 40%, а решта 60% залишилися комерційними. І повірте, 40 відсотків — це се-р­йоз­ний гравець в інформаційному полі держави, адже це кілька загальнонаціональних телевізійних каналів і кілька радіоканалів. Водночас наша держава, на жаль, нині володіє менш ніж 10% інформаційного ресурсу.

Деякі спритники дуже швидко зрозуміли, що з трьох телевізійних каналів, які на той час були в Україні, можна два поділити навпіл з кимось і зрештою привласнити.

Процес капіталізації у сфері електронних ЗМІ завершився успішно. В результаті потужні дер­жавні телевізійні мережі УТ-2 і УТ-3, практично весь пакет радіо­ресурсу в ФМ-діапазоні просто були за копійки забрані в українського народу і передані чужим дядечкам. Державі залишився тільки один неповноцінний телевізійний канал.

Є серйозні проблеми і з дер­жавним радіомовленням.

Одна з основних причин гальмівних процесів у розвитку НРКУ — брак рішення на дер­жавному рівні про те, який вид мовлення має бути пріоритетним — проводовий, ефірний, чи вони обидва на нинішньому історичному етапі однаково важливі.

Та навіть за цих умов Україн­ське радіо залишається найпопулярнішим засобом масової інформації. Згідно із соціологічними дослідженнями, воно посідає перше місце серед провідних радіомереж України. Українське радіо виконує невластиву іншим радіостанціям конструктивну і консолідуючу роль у суспільстві, широко інформуючи громадськість про соціально-економічне життя країни, приділяючи чимало уваги культурно-освітній тематиці, зокрема українській історії та національно-культурному відродженню.

Руйнування проводової мережі державного радіо як засобу сповіщення людей у надзвичайних ситуаціях є загрозою національній безпеці України, а також самому існуванню Українського радіо.

Інша річ — розширення сфери ефірного мовлення в ФМ-діапазоні з метою охоплення сигналом Українського радіо всієї території України. Це має стати одним із магістральних шляхів розвитку державного радіо. Однак і тут з’явилися непереборні перепони, цього разу у вигляді рішень Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, яка постійно демонструє особливу прихильність не до державного, а до приватного сектора радіомовлення. Завдяки її зусиллям Українське радіо нині займає в інформаційному просторі країни лише близько 10% мовлення. Решта інформаційного ресурсу належить фінансово-промисловим групам, мовники яких абсолютно байдужі до захисту національних інтересів держави, оскільки основною їхньою метою є гонитва за прибутками.

Тож хто нині опікується, хто відповідає, хто реально в інформаційній сфері може впливати на цю ситуацію? Згідно із законом про телебачення і радіомовлення, Верховна Рада повинна виробляти стратегічні напрями інформаційної політики, Кабінет міністрів — розробляти її механізм і реалізацію, а ми відповідальні за інформаційний продукт. Що на ділі? Верховна Рада за всі роки незалежності спромоглася лише на кілька парламентських слухань, зокрема щодо свободи слова, громадського мовлення, а решта робилась якось похапцем: ухвалювалися закони, які не виконувались або редагувалися в бік ще більшої лібералізації заради усунення державних мовників.

Державний комітет телебачення і радіомовлення України, який повинен виробляти інформаційну політику, нині прагне більше впливати на ситуацію — принаймні і п. Чиж, і п. Прутнік зробили перший вагомий крок, вивівши комітет на рівень реального органу державної влади, захисника національних інтересів, але по-справжньому впливати на ці процеси доволі важко, оскільки запущений в 90-ті роки ліберальний механізм працює на всю потужність. Держкомтелерадіо 17 років марно намагається ухвалити концепцію національного інформпростору, стратегію розвитку, доктрину національно-інформаційної безпеки, але якщо цей конституційний орган не в стані забезпечити конституційне право своїх громадян на отримання інформації, постійно скорочуючи присутність в ефірі програм НРКУ, — отже, щось не так у нашому домі...

Національна рада з питань телебачення і радіомовлення України останнім часом фетишизувала себе і почувається абсолютно незалежним органом, хоча існує за рахунок українських платників податків. Наслідком її діяльності є те, що частотні присвоєння якось непомітно переливаються недержавним мовникам і дуже скромно виділяються дер­жавним. Національна радіокомпанія України на сьогодні має близько 30 периферійних частот в ФМ-діапазоні і лише три ФМ-частоти у великих містах — у столиці, в Луцьку і в Ужгороді.

Хоч як парадоксально і сумно, але Національна рада через природу свого формування, де домінують яскраво виражені бізнесові інтереси, сама фактично перетворилася на загрозу національному інформаційному просторові.

2. Чи можна вести дискусію про громадське мовлення в той час, коли державні мовники загнані на периферію інформаційного простору?

— Громадське мовлення — це мовлення, яке відповідає інтересам усієї, у нашому випадку української, громади. Польща має п’ять державних радіопрограм і чотири державні телепрограми, які охоплюють всю польську територію. У Франції — те ж саме. Це норма для європейських кра­їн, коли є чотири-п’ять програм державного радіомовлення, три телевізійні програми, а решта — змішані, регіонального характеру, що охоплюють територію всієї держави. І коли ведуться дискусії про те, яким має бути громадське радіо, я кажу, що Українське радіо за змістовою складовою й є моделлю громадського мовлення. Тобто, коли враховані інтереси всієї громади у сфері інформаційних послуг — від діточок, які слухатимуть казку, до літніх людей, від меломанів — до молодіжної аудиторії... Оце класичне громадське мовлення! Тож я ставлю риторичне запитання, посилаючись на досвід європейських країн і з огляду на реалії Української дер­жави: а чи може реально громадське мовлення з обгризеною смугою поширення виконати свою місію? Проводове мовлення зруйноване. На сьогодні ми маємо лише три ФМ-станції у великих містах, тож як бути із задоволенням інтересів слухачів Дніпропетровська, Сімферополя, Харкова, Одеси, Луганська?

Те ж саме і з телебаченням. Маємо нині лише один, та й той неповноцінний, телевізійний канал і фрагментарну наявність дер­жавних мовників у регіонах.

Отакі наші нинішні реалії, і тому дискусія щодо громадського мовлення має виходити саме з розуміння ситуації, яка створилася на сьогодні, а це — невідкладні проблеми інформаційної безпеки нашої держави, її інформаційного суверенітету.

3. Чи не бажають прихиль­ники негайного впровадження громадського мовлення докроїти інформаційне поле, використовуючи зокрема й політичний чинник?

— Результати вивчення громадської думки свідчать: український соціум не готовий сьогодні вести дискусії про громадське мовлення як найпріоритетнішу проблему. Закономірне запитання: чи не виникло у когось прихованого бажання поспіхом докроїти інформаційне поле, цілком прибрати до рук частотний ресурс, приватизувати його і на цьому поставити крапку? Це справді серйозна загроза. Якщо нині в Національної радіокомпанії України відбирають частоти, миттєво їх виставляють на конкурс, на продаж, то кому це потрібно?

Отже, громадське мовлення — це важливий етап становлення громадянського суспільства, але на сьогодні це не злободенна проблема.

Чому не хвилює нас те, що чергове звернення президента України до журналістів з проханням долучитися до роз’яснення животрепетних проблем суспільного розвитку залишається непочутим? Чому Національна радіокомпанія України витісняється з національного інформаційного поля? Чому ми не б’ємо на сполох, коли переможцями конкурсів на отримання частот у Полтаві і Дніпропетровську, Тернополі й Миколаєві оголошуються космополітичні, проросійські «хіти», «ретро», «люк­си» та «довіри», а програми Українського радіо про драматичні сторінки історії — Голодо­мор, УПА, розстріляне Відродження, про повернення з історичного забуття Уласа Самчука, Івана Багряного, Богдана Лепкого залишаються поза увагою?

Чому тишком-нишком на догоду чиїмсь відомчим або приватним інтересам готується і частково вже ведеться розподіл інформаційно-частотного ресурсу в цифровому діапазоні? Робиться це поспіхом, не публічно, науково необгрунтовано, зрештою, не по-державницьки. І результат такої політики неважко передбачити: державні мовники, які завтра стануть громадськими, знову можуть опинитися на краєчку рідного інформаційного поля в ролі прохачів.

Отакі «гарячі» проблеми сусідять з потребою впровадження громадського мовлення.

4. Чи не становить сьогоднішнє змістове наповнення ефіру одну із найсерйозніших загроз національній безпеці України?

— Що ми маємо сьогодні в нашому загальноукраїнському ефірі? Я не хочу давати якісь гострі і неприємні характеристики, але наші ФМки транслюють здебільшого примітивні передачі — паскудство, усе те, що вкладається в поняття «антиукраїнст­во», що ховається під ідеєю космополітизму, мовляв, ми — європейська держава, тож давайте захищати загальнолюдські цінності! Це все підміна понять. Ми працюємо в Європейській мовній спілці і бачимо, скільки здійснюється різноманітних заходів, що стосуються обміну програмами, обміну європейськими цінностями. І цей програмний продукт передусім має саме національно-ідентичні особливості. Будь-яка країна — чи то Угор­щина, чи Італія, чи Великобританія — прагне показати світові щось рідне, щось своє, кореневе. А у нас під виглядом боротьби з «шароварщиною» почали вирубувати свій квітучий сад, сад унікальної української культури. Це дуже небезпечна тенденція. Саме тому вирішальним для нас залишається змістове наповнення теле- і радіоефіру, адже ман­куртство як явище нині проростає буйним цвітом. Увімкніть будь-який із комерційних загальнонаціональних телевізійних каналів. Що­дня там транслюють зде­більшого російські програми. Навіть в ігрових фільмах мелькають портрети президента Росії, прапори, штандарти російської імперії — колишньої і нинішньої, прославляються білогвардійці, денікінці, натомість з’являються сюжети про «негідників» бан­дерівців чи петлюрівців... Ми чомусь дозволяємо чужій державі владарювати в нашому ефірі як у власному домі. Отаке змістове наповнення! Тобто власне законодавче поле було виписане так, що тепер не можна зрозуміти: де національний продукт, а де не націо­нальний. Дивно, але через якісь незрозумілі мені норми у титрах дубльованих російських фільмів перекладають російський матюк... українською, і це наче знущання з тубільців, які повинні не лише чути, а ще й придивлятися, як той матюк перекладається українською, мовляв, у такий спо­сіб виконується відповідна законодавча норма. Ми поважаємо всі культури, всі мови, представників усіх націй, що живуть в Ук­раїні, і поважаємо наших сусідів, але такі речі неприпустимі, таке змістове наповнення українського ефіру — одна з дуже серйозних загроз для нашого соціуму.

Що я маю на увазі, говорячи про змістове наповнення? Насамперед — духовність, за духовністю — ідеологія, за ідеологією — світогляд, за світоглядом — патріотизм, за патріотизмом — розуміння інтересів своєї держави. Хоч би хто тут жив — українці, татари чи росіяни, але всі ми маємо любити цю землю, цей край та його історію. Це зрозумілі речі, які не потребують жодних дискусій.

Досвід інших країн, я гадаю, більшості добре відомий: та ж Франція свого часу запроваджувала відповідне квотування. В європейських державах існують чіткі обмеження і щодо мови, і щодо пісні, і щодо кіно. І це нормально. Так, європейський дім єдиний, і в ньому є загальні європейські цінності, але в ньому є й окремі «кімнати», окремі «оселі», де живуть представники різних народів, які прагнуть і надалі мати своє генетичне коріння.

Коли ж починаєш слухати наш, український, ефір, то нерідко виникає враження, ніби все організовано проти цієї нації, проти її духовності, культури... Навіть спортивні передачі містять рекламу алкоголю…

Окрему позицію в цій частині займає Національна радіокомпанія України, програми якої зорієнтовані передусім на формування ціннісно-нормативної бази українського соціуму, на підтримку традиційних моральних імперативів, формування патріотичних настроїв та почувань. Не можу тут не назвати бодай кілька наших знакових передач: «Відверто і вголос!», «Тиждень», циклові програми під загальною назвою «Радіородина», історико-драматичний радіосеріал «Пам’ятаймо!», радіожурнал «Слово», передачі «Золоті ворота», «Українські скрижалі», «Сторінки класики»...

5. Інформаційні війни: теоретичні перспективи чи практика сьогодення?

— Нині на демократичному полі послуг інформації зримо простежуються тенденції не просто маніпуляцій, а імперативного стилю нав’язування певних стереотипів, ідей, поглядів.

Унікальність української ситуації полягає в тому, що продукується цей інформаційний «харч» не вітчизняними виробниками, як належало б, а саме зарубіжними, котрі, користуючись нашим безпорадно-ліберальним національним законодавством, вільно і безкарно хазяйнують у нашому інформаційному домі, поетапно зміцнюючи свої позиції. Зрозуміло, про кого йдеться, я ж лише вкотре зазначу, що треба вчитися в нашого сусіда вміння захищати свої національні інтереси — за своєю суттю імперські, але для росіян державницькі, оскільки за ними — патріотизм, гордість за цю велику країну.

У Кремлі чудово розуміють, що плин історії не зупинити, навіть натовські бази біля російських кордонів — це даність, з якою треба погодитися, але наймогутніша сила, що живить великодержавницьку ідеологію і продовжує життя імперії — це потужні пропагандистські міфологеми, символи та їх реальне наповнення.

Що для цього потрібно? Бодай символічна присутність на кримській землі російського солдата, відкриття філіалу московського вищого навчального закладу, діяльність російської церкви, а найголовніше — впровадження великомасштабної, системної політики в інформаційне поле суперника, тим паче все це майже в межах законів цього слабшого суперника.

Зрештою і наш книжковий ринок переповнений російськими виданнями. Література художня, історична, дитяча, наукова на 90% пропонується мовою північного сусіда.

Спеціальні кіоски україномовних видань на найбільшому в Україні книжковому ринку на Петрівці в Києві лише під­тверджують виняток з правила і засвідчують нашу вторинність та перспективу українців (не дай Боже!) перетворитися на культурне гето у власній державі.

Додавши до назв московських газет слово... «в Украине», колишні великодержавні рупори разом з новостворюваними рупорами посіли панівні позиції в кіосках періодики від Ужгорода до Луганська з чітко визначеною малоросійською редакційною політикою.

Окрема тема — російські електронні ЗМІ. Їхня безпардонна маніпулятивна політика стосовно України заслуговує на окрему увагу.

Створення негативного образу України ними досягається без особливої напруги, оскільки інформаційного ресурсу задосить: РТР «Планета», «НТВ», «ОРТ», «Останкино»...

Державні радіокомпанії «Ма­як», «Голос России», «Содружество», захопивши радіопередавальні центри в Білорусі й Молдові, увійшовши у внутрішні мережі Криму, фактично охоплюють усю територію України. Чим це може загрожувати в інформаційній сфері, яскраво продемонструвало висвітлення російсько-грузинського конфлікту.

А коли додати потужний ресурс Інтернету, створений не без участі ФСБ, діяльність якого щедро фінансується з різноманітних проросійських громадських організацій та культурних центрів, то очевидною стає організована і підтримана багатомільйон­ними вливаннями потужна інформаційна система, зорієнтована на Україну.

Отакі реальні ознаки інформаційної війни.

Наші епізодичні потуги щось протиставити цій агресивній навалі поки видаються аматорством.

І якщо надалі бюджет НРКУ в порівнянні з Польським чи Румунським радіо становитиме лише 10—15% (така ж ситуація з іншими державними телерадіокомпаніями), то годі й говорити про інформаційний суверенітет України.

6. Чи не став міф про «шароварщину» та поняття так званого формату прикриттям для знищення української культури?

— Дуже гостра проблема, це ніби спрямована кимось політика. Бо ж не про шаровари як такі йдеться. Йдеться про речі набагато важливіші, глобальніші — про пісню, про танець, зрештою про український дух. Гляньте на наших північних сусідів: там ніхто вже не співає колядок у Різдвяні дні, а це ж наш спільний православний світ. Ми це зберегли. І саме тому міф про те, що «шароварщина» це погано і це поганий смак, я розцінюю як цілеспрямовану боротьбу з українсь­кою культурою, з Українсь­кою державою. Зрозуміло, модерні підходи повинні існувати, бо інший час й інший світ, але нашу молодь ми повинні долучати передусім до рідної культури.

Українське радіо здійснює найрізноманітніші акції — мис­тецькі, просвітницькі. Серед них — Загальноукраїнський радіодиктант національної єдності, орієнтований саме на молодь. У ньому щороку беруть участь тисячі слухачів. Радіодиктант відбувся вже увосьме, і ми сподіваємося, він по-справжньому об’єднає українську націю довкола державної мови. Маємо надію, що наш радіодиктант писатимуть усі державні діячі на чолі з президентом України і прем’єр-міністром, як це щороку відбувається в тій же Польщі.

Парадокс, але в Україні на комерційному радіо українська пісня нині вважається тим, що має назву «неформат». Отже, це метаморфози українського ринку чи залежність — ідеологічна, художньо-естетична, світоглядна — від Росії, Америки, Європи? Цураючись українського мистецтва, ми маємо перспективу загнати його у своєрідне гето. Якщо ви послухаєте сучасні «форматні» радіостанції, то не почуєте ні Солов’яненка, ні Гнатюка, ні По­повича, ні Білаша, ні Майбороди, ні Івасюка, ні Мозгового... Бо українське для таких радіостанцій — «неформат». Тому я ставлю запитання: що нині Україні вигідно — пропагувати власний продукт чи купувати «формат»?

7. Чи спроможне транзитне українське суспільство адекватно реагувати на виклики новітніх інформаційних технологій?

— У Західній Європі інформаційний ринок перенасичений: телебачення, радіо є і в ефірі, і на супут­нику, і в кабельних мережах, і в телефонних мережах, і в Інтернеті... В Україні інша картина, інші завдання, оскільки ми є перехідним суспільством. І тому потрібно подбати про те, щоб наш інформаційний ринок не перетворився на якусь «розважалівку» або на суцільний потік прагматичної інформації — подивитися біржові чи банківські новини, дізнатися, якою буде погода тощо.

Наше завдання полягає насамперед у тому, щоб формувати українське суспільство, виходячи з сьогоднішніх потреб. Для мене в цьому плані дуже показовий Китай. Він нині на економічному злеті, вийшов з комуністичної державної економіки і рухається до капіталізму, який китайці називають новим прочитанням Карла Маркса. І в цьому злеті велика заслуга радіо і телебачення, адже китайські радіо- і телеканали навчали людей, як робиться бізнес, що таке банківська система тощо.

Нині багато говориться про сучасні технології, про те, що добре було б мати ще 10—20 телерадіоканалів. Технології розвиваються стрімко, це дуже прибуткова справа, але ми повинні виходити з того, що інформаційна політика це духовно-світоглядна система, і Україні — коли ми говоримо про технології і про їх запровадження — потрібно зважати на цей чинник.

Коли на початку 90-х впроваджувалося ФМ-мовлення, на нього дивилися як на комерційний проект, який буде втілено в життя у якійсь віддаленій перспективі, а вийшло все інакше. ФМ-хвилі були швидко розібрані, держава при цьому залишилася осторонь, а отже, національні інтереси не були враховані. Тож я боюся, щоб і цього разу олігархи, партії, клани під розмови про сучасні інформаційні виклики знову не розібрали всі новітні тех­нології, а потім не почали ними маніпулювати у своїх інтересах.

НРКУ постійно вдосконалює якість радіомовлення. Нині застосовується переважно сучасне студійне цифрове обладнання. Але, на жаль, якісний цифровий сигнал поки що доводиться перетворювати в аналоговий для подальшого його поширення технічними засобами проводового мовлення, ефірними передавачами та супутниковими ретрансляторами, що відчутно зменшує якість сигналу, який доходить до слухачів.

Тому для Національної радіокомпанії України конче потрібною є модернізація мереж і впровадження цифрових форматів мовлення.

Важливою особливістю сучасного розвитку радіомовлення в провідних країнах світу став початок наземного цифрового звукового мовлення (НЦЗМ) у низці систем, які дають змогу зменшувати потужності передавачів у кілька разів у порівнянні з аналоговими системами, забезпечувати розміщення на одному каналі мовлення відразу декількох програм відмінної якості, передавати в інтерактивному режимі додаткову інформацію. При застосуванні таких технологій зменшуються експлуатаційні витрати і вартість послуг, заощаджується частотний ресурс, зменшується рівень електромагнітного випромінювання.

Впроваджувати цифрове звукове мовлення в Україні слід виважено, з урахуванням світових тенденцій та стандартів. На жаль, єдиного підходу до розв’язання цієї проблеми немає. У світі, за винятком Японії з її специфікою, виникло три основні технології цифрового радіо. Це — європейські системи DAB (Eureka-147) і DRM, система HD (IBOC), що її впроваджує США. Україна ще не визначилась, яку саме систему впроваджуватиме, це питання повинно вирішити Мінтрансзв’язку, яке відповідає за прийняття стандартів.

Для України вкрай важлива як­найшвидша розробка і початок здійснення програми впровадження мереж цифрового звуково­го радіомовлення, інакше їй загро­жує відставання у задоволенні соціальних потреб суспільства.

Основною умовою для переходу від аналогового до цифрового радіомовлення є створення національної Програми впровадження цифрового звукового радіомовлення.

Під час її реалізації потрібно зберегти можливість прийому для багатомільйонних аналогових радіоприймачів, які використовуються чималою частиною населення України. Це можна зробити шляхом одночас­ної передачі цифрового радіомовного сигналу та суміщеного аналогового сигналу мовлення. Са­ме з таких міркувань доцільно використовувати на початку впровадження мережі цифрово-ана­логове мовлення, що дасть змо­гу послабити проблему перехідного періоду, пов’язану з браком цифрових приймачів у населення.

8. Цифрове мовлення — потреба часу чи агресивна глобальна капіталізація?

— Нині дуже багато говориться про цифрове мовлення та про його колосальні можливості. Але, на жаль, ідеться насамперед про технології, а не про розуміння психології, не про розуміння інформаційних естетичних потреб. Що я маю на увазі? Наприк­лад, для телебачення може бути створено п’ять мультиплексів. На кожному з них — до десяти телевізійних каналів, тобто з’явиться ще 50 загальнонаціональних телевізійних каналів. Уявімо, що раптом усі українці стали багатими (а за такими технологіями стоять величезні кошти, ця апаратура дорога — приставки, перехідники тощо) і придбали все, що належить. Почали дивитися всі 50 каналів. А що сьогодні наша ТV-індустрія може запропонувати в ці телевізійні мережі? Знову домінує примітивне чуже кіно. І тому цифрове мовлення в українських реаліях — це не лише технологічна революція, але й серйозний перерозподіл та формування ринку послуг, реклами тощо. Бо змінюється весь ланцюжок виробництва, вся індустрія телерадіомовлення, починаючи від нових приймачів, які дуже дорого коштуватимуть споживачеві, і закінчуючи передавальними мережами. Змінюється (фактично агресивним шляхом) сама природа виробництва, розподілу та споживання інформаційних послуг.

9. Цифрові технології — про­рив для українського медіаринку чи приреченість національного продукту на вторинність?

— Цифрові технології — це, звичайно ж, якісний прорив на ринку інформаційних послуг. Радіомовлення також матиме величезні можливості, але який алгоритм розвитку пропонується? Коли раніше ми говорили про змістову частину загалом, то тепер під впливом цифрових технологій це питання ще більше загострюється. Не сумніваюся, що знову теревенитимуть про «формат» і «неформат», знову критикуватимуть «шароварщину». Тобто питання цифрового мовлення треба дуже зважено, мудро вирішувати, з огляду на українські реалії, українські інтереси.

Національне радіо сьогодні працює на супутнику, в Інтернеті, у цифровому діапазоні, в ефірі, в нижньому та у верхньому ФМ-діапазонах, а також на архаїчних мережах проводового мовлення часів Сталіна. Такі наші реалії. І на це потрібно зважати.

Технологічні можливості, інформаційно-пропагандистські функції ЕЗМІ для транзитного суспільства, естетика ефіру, зовнішні інформаційні загрози, фінансова спроможність людей — ось базові поняття для еволюції цифрового мовлення в Україні.

10. Перспективи українського інформаційного простору — утвердження державницьких національно-культурних цінностей чи брудна комерціалізація, пов’язана з соціальними загрозами?

— Усім нам — і практикам, і теоретикам, і законодавцям, і політикам — треба подумати про перспективу: чи стане український інформаційний простір інструментом, засобом утвердження державницьких національно-культурних цінностей, чи наш медіапростір стане полем для заробляння грошей. Ось де зійшлися складові усього того, про що ми говорили: і про технології, і про змістове наповнення ефіру, і про законодавчі інтереси. І тут, на моє переконання, мудрість наших державних мужів має перемогти ситуацію, що створилася. Усі ми повинні зрозуміти: наше суспільство не матиме історичної перспективи, коли йтиметься лише про капіталізацію, про комерціалізацію, про роздержавлення.

Ми не проти нових технологій, ми не проти Інтернету, але, на жаль, 30% українців живуть сьогодні по селах і не мають Інтернету. Звичайно, ми за всі сучасні, нові технології, але в контексті цих дискусій не забуваймо і про проводове мовлення, не забуваймо про потребу сповіщення населення в надзвичайних ситуаціях.

Як організована робота на За­ході? Коли сталась якась пригода на автобанах поблизу того ж Від­ня, то поліція, що відповідає за порядок на дорогах, має змогу єдиним тумблером перебити всі програми, увійти в усі мережі мовників, зокрема комерційних, аби попередити: будьте уважні на дорозі, на такому-то кілометрі ота­ка-то пригода! Або про те, що в якомусь місці з’явилися небезпечні порушники... Оце справжня державна інформаційна політика! Ми ж сьогодні ні на що не можемо вплинути. У нас були при­родні катастрофи в Західній Україні, а ми не могли поінформувати людей про те, як поводитися в надзвичайних ситуаціях. У нас були проблеми з гепатитом на Луганщині, але ми не могли повідомити людям, де саме набирати якісну воду, яку завозили в спеціально відведені місця.

На жаль, наша країна має нині більше саме таких загроз, аніж інструментів управління соціумом. Якщо в інших державах ці питання врегульовані, там не бояться говорити про квотування, про ліцензування, про розумні обмеження, тобто там є певні правила гри, і до цих обмежень не ставляться як до цензури, оскільки розуміють, що вони існують задля захисту державних інтересів у сфері інформаційної політики. У нас же — усе з точністю до навпаки.

Якщо ж дбати про історичну перспективу України щодо національної інформаційної політики, то, на мою думку, слід виходити з такого.

Державно-управлінський аспект:

— інформаційно-частотний ресурс розглядати як державний феномен одного рівня з надрами, землею, повітрям, водою;

— інформаційну політику вважати запорукою інформаційного суверенітету — базової складової національної безпеки;

— інформаційну політику вважати найбільш мобільним дер­жавним інструментом у подоланні внутрішніх соціальних викликів та зовнішніх загроз.

Ціннісно-нормативний аспект:

— мас-медіа є найефективнішим засобом формування світоглядних позицій транзитного суспільства;

— засоби масової комунікації є оберегами традиційних моральних імперативів та носіями художньо-естетичних ідеалів;

— інформаційна політика має спонукати і контролювати ЗМК у процесі формування національно-патріотичних настроїв та почувань.

Технологічний аспект:

— новітні інформаційні технології повинні впроваджуватися не лише через комерційно-ринкові мотивації, а з урахуванням пріоритетів державної інформаційної політики;

— переформування інформаційного поля держави під час переходу до цифрового мовлення має відбуватися за чітко визначених алгоритмів змістово-творчої концепції мовників;

— з огляду на величезний пакет послуг на медіаринку під час впровадження цифрового мовлення держава має прогнозувати очікувані виклики в системі комунікативної політики і передбачати дійову систему впливу та ефективного реагування, механізм захисту національних інтересів.