У центрі уваги чи на задвірках? Україна втрачає міжнародний престиж, забуваючи про свою роль у світовій історії...

Україна — співзасновник Організації Об’єднаних Націй. Нинішнього року влітку відзначатимуть 60-річчя ООН, а вже в лютому — 60-річчя Ялтинської конференції глав держав–учасниць Антигітлерівської коаліції 1945 року, на якій і було ухвалено рішення про створення ООН. Наша держава, яка здійснила радикальний поворот до демократії, могла б використати ці ювілеї для зміцнення позитивного міжнародного іміджу. На жаль, цей ювілей на загальнодержавному рівні просто забутий, і лютневі заходи готують лише на республіканському рівні. Про ці проблеми — інтерв’ю нашого кореспондента з віце-прем’єром уряду АРК, доктором філологічних наук, завідувачем кафедрою російської та зарубіжної літератури Таврійського національного університету імені В.Вернадського, професором Володимиром КАЗАРІНИМ.

— Володимире Павловичу, ви безпосередньо керуєте підготовкою святкування 60-річчя Ялтинської конференції. Ця, безсумнівно, одна з ключових подій світової історії ХХ століття сьогодні викликає суперечливі оцінки й думки. Що нового в розуміння Ялтинської конференції може внести черговий ювілей, які її уроки актуальні сьогодні?

— У низці заходів, які ми реалізуємо до 60-річчя Перемоги, залишився останній захід великого міжнародного значення, що має світовий резонанс. Він присвячений 60-річчю Ялтинської конференції глав держав—учасниць Антигітлерівської коаліції.

Конференція тривала досить довго, із 4-го і практично до 15 лютого. Чимало питань, порушених і вирішених на ній, актуальні й сьогодні. Конференція і сьогодні викликає, без перебільшення, величезний інтерес у світі, що дає привід Україні, використовуючи ювілей, стати на якийсь час центром уваги в усьому світі. На жаль, далеко не всі політики це розуміють. Я як громадянин України переживаю почуття незадоволення й ущемлення, ніяковості. Мені шкода, що наша держава не витягає для себе тієї користі, котру можна було б отримати. Мені соромно, що експозиція Ялтинської конференції з’явилася в Радянському Союзі лише 1974 року, і тільки з тієї причини, що тоді готувався візит Річарда Ніксона в СРСР і американська сторона захотіла відвідати Лівадійський палац. Це викликало здивування радянської сторони. На що американці відповіли: «Президент Ніксон хоче подивитися, де працював один із його попередників». А в Білому залі Лівадійського палацу тоді була їдальня санаторію (!). І... ніякої експозиції, присвяченої цій події світового значення, не було. Наспіх стали її готувати. Швидко витягували з Білого залу обідні столи, спішно білили закіптюжені стелі. До візиту Ніксона приготували якусь «експозицію». Візит американського президента викликав конфуз, який призвів до того, що експозицію тоді так і не було відкрито. Як мені розповідав очевидець цієї події кореспондент японської газети «Іоміурі», кортеж президента США дуже вибився з графіка. Тому вони під’їхали до палацу, постояли, подивилися з машини на палац; природно, всередину Р.Ніксона ніхто й не хотів запрошувати, бо показувати було особливо й нічого. Американці поїхали... Експозицію довго тримали закритою, припускаючи, що Ніксон може повернутися в Лівадію, тоді, мовляв, і відкриємо. Але цього не трапилося. А коли візитери поїхали з Криму, експозицію вирішили відкрити, але на той час журналісти теж роз’їхалися...

— Але ж нині у Лівадії створено пристойну експозицію...

— Зараз я відчуваю почуття ніяковості і незадоволеності ось чому. Представники ЮНЕСКО ще півтора року тому, коли ми готували перелік кримських об’єктів для списку надбань світової культурної спадщини, сказали, що поряд з іншими ми могли б включити в нього не просто Лівадійський палац як об’єкт архітектури, а й комплекс об’єктів, пов’язаних із проведенням конференції. Для цього треба було, на їхню думку, підсилити експозицію Лівадійського палацу, показати все, пов’язане з роботою Великої трійки, а також наситити музей інформацією про те, що відбувалося на фронтах світової війни до Ялтинської конференції, що було після неї, яке значення мали для світу рішення, прийняті в Ялті. Нарешті створити бібліотеку, присвячену Другій світовій війні. Необхідно було також переосмислити експозицію у Воронцовському палаці, у Юсуповському палаці, в інших місцях, пов’язаних із проведенням конференції, а їх ще багато — і колишні військові аеродроми, і транспортні об’єкти... Тобто представники ЮНЕСКО говорили про можливість включення всього кримського комплексу до переліку пам’ятників світової історії ХХ століття. У такому разі вони готові були «завернути на Крим» не тільки потоки дорослих туристів, а й шкільні та студентські екскурсії. А це дуже велика кількість людей, адже якби з’явилися такі рекомендації, то вони б охоче здійснювалися. Такі поїздки частково фінансує ЮНЕСКО, і це стимулювало б величезний, цілорічний притік туристів.

Я вдруге в своєму житті стикаюся з тим, що світова спільнота виявляє до місць, пов’язаних із подією в Ялті 1945 року, значно більший і глибший, а головне — значно практичніший інтерес, аніж сама Україна і навіть Крим. Зараз ми працюємо над рекомендаціями ЮНЕСКО. У Лівадії вже відкрито кабінет-лабораторію Рузвельта, кабінет-лабораторію Черчілля. От і президент Грузії Михаїл Саакашвілі сказав, що вони готові передати з музею Сталіна в Горі окремі експонати, щоб створити кабінет-лабораторію Сталіна.

— Скажіть, чи усвідомлюють українські політики, що Ялтинська конференція — частина світової історії й у цьому сенсі Україна й український народ — теж одні з її творців? Чи усвідомлений в Україні масштаб цієї події?

— Мені здається, Україна недооцінює цю важливу подію. Адже вона — принаймні раз на кожні п’ять років! — ставить Україну в центр світової уваги. Інтерес до Ялтинської конференції у світі дуже великий тому, що вона була, мабуть, найважливішою і найтривалішою з трьох конференцій глав Антигітлерівської коаліції. За масштабами доленосних рішень вона поза конкуренцією. Хоч як би нині оцінювалися рішення конференції, сьогодні мова не про це, бо вони — частина світової історії, і саме так до Ялти і треба ставитися, щоразу, природно, виробляючи нові оцінки. По-перше, тут було сформовано так звану Ялтинську систему повоєнного світоустрою, котра дозволяла 50 років забезпечувати мир у Європі. По-друге, тут було прийнято найважливіші рішення про повоєнну долю Німеччини. По-третє — було вирішено повоєнну долю багатьох інших держав, як, наприклад, Польщі й інших. По-четверте, тут було прийнято рішення про вступ СРСР у війну з Японією. По-п’яте, тут було прийнято ряд локальних рішень. Наприклад, про режим проток Босфор і Дарданелли. По-шосте, тут прийнято рішення про створення ООН, і Україна як одна зі співзасновників Об’єднаних Націй має можливість уже з лютого нинішнього року прикувати увагу світової спільноти саме до цього факту! Чому б цим не скористатися?

— Володимире Павловичу, останнім часом від беззастережного звеличення результатів конференції в Ялті світ перейшов до критичного сприйняття її рішень. Більше того, чимало людей побоюються, що повернення в нашу повсякденність постаті Сталіна — як пам’яті про нього чи просто у вигляді монумента, котрий пропонують встановити в Ялті, — може призвести до повернення в наше життя окремих рис сталінізму. Чи припустимо це? Наскільки це реально і як цьому протистояти? Чи можна досягти цього простим замовчуванням історичних фактів?

— Гадаю, зміна оцінок тієї чи іншої події з ходом історії — явище нормальне. Але як інакше виробити нові оцінки і як знайти більш правильні, справедливі й істинні підходи, якщо не шляхом широкого обговорення проблеми? Одна зі страшних помилок нашого минулого — замовчування особистостей і знесення пам’ятників. З одного боку, з пам’ятниками і з пам’яттю воювати марно. З іншого боку, реальна історія — далеко не шкільний пропис. Не можна щось біленьке залишити й підкреслити, а ось те, що не подобається, взяти і затерти, щоб його і не видно було. Щоб обговорювати реальну історію, навколо нас повинні бути живі прикмети, щоб ми могли пам’ятати і говорити про це. Що ж стосується пам’ятника, котрий пропонує поставити Церетелі, то це пам’ятник не Сталіну, а Великій трійці та події, пов’язаній з ним. Дійсно, події такого масштабу потрібен пам’ятник. Зобразити Черчілля та Рузвельта, а третє крісло залишити порожнім? Один мій знайомий сказав, що це було б дуже по-радянськи, пам’ятник називався б «В очікуванні Сталіна», коли він прийде і дійсно сяде на своє місце...

І Рузвельт, і Черчілль теж високо оцінювали участь Радянського Союзу в Другій світовій війні, це треба пам’ятати. І в даному разі ми говоримо про конкретну подію. Вони, такі різні, були єдині.

І, нарешті, у світі стоять пам’ятники Черчіллю і Рузвельту, хоча з їхніми іменами також пов’язані неоднозначні оцінки, але люди не опускаються до тривіальних підходів. Стоять пам’ятники Тамерлану, Чінгісхану. І це нормально. Вдавати, що цієї події не було взагалі — найбільш непродуктивний підхід.

Гадаю також, що повернення постаті Сталіна зовсім не означатиме автоматично повернення сталінізму. Так, це складна проблема. Усе залежить і від нас, учених, і від політиків, і від народу.

— Як, на вашу думку, Україна могла б оптимально підготуватися і до 60-річчя Ялтинської конференції, і до 60-річчя ООН?

— Щоб домогтися сучасного розуміння результатів і рішень Ялтинської конференції, ми свого часу пропонували МЗС у цей ювілей провести великий «круглий стіл» світових політиків і політологів, поговорити про переосмислення її результатів із погляду ХХІ століття, про її вплив на хід світової історії. Тема «круглого столу», наприклад, «Ялтинська конференція і ХХІ століття» — які її уроки, які надії справдилися, які ні. У ньому могли б взяти участь як мінімум політологи та політики США, Великобританії, Росії й України. Політологи, історики та дипломати могли б щось аналізувати й коментувати. Було б дуже цікаво, якби в «круглому столі» взяли участь політики, політологи, історики з Японії, багатьох європейських країн — Польщі, Угорщини, Чехії, Туреччини, Німеччини й інших.

Я, наприклад, часто думаю: хіба не варто нам усім разом проаналізувати значення того незаперечного факту, котрий випливає з досвіду Ялтинської конференції, що країни, котрі представляли різні політичні системи, змогли тоді об’єднатися, консолідувати свої зусилля і перемогти спільного ворога. Хіба це не має значення для нинішньої практики боротьби зі світовим тероризмом? Хіба це не той досвід, який світовій спільноті треба було б узяти із собою в майбутнє і використати для створення системи колективної безпеки? На жаль, українською дипломатією для організації такого «круглого столу» поки нічого не зроблено, хоча попередньо ця ідея не викликала заперечень. Однак проект не рухається. Зараз ще не пізно запросити політиків. Заходу і тільки в кримському масштабі, щоб гідно відзначити 60-річчя цієї світової події, буде недостатньо.

— Доля яких заходів щодо підготовки ювілею уже вирішено?

— Ми вважаємо, що сьогодні з повним правом можемо говорити про світову місію України, і масштаб заходів, пов’язаних із 60-річчям Ялтинської конференції, міг би бути зовсім іншим. Звісно, в минулі місяці Україні було не до ювілею Ялтинської конференції, але зараз саме час підняти статус цієї події. Зрозуміло, чому головою оргкомітету ювілею призначено кримського прем’єра Сергія Куніцина. Але це подія світового, а не кримського масштабу. Адже в ході підготовки до неї нам доводиться вирішувати багато питань через МЗС. І оргкомітет має очолювати, за логікою речей, якщо не президент, то прем’єр-міністр!

Ми готуємо науково-теоретичну конференцію, присвячену 60-річчю Ялтинської конференції, за участі істориків і політологів, але в менших масштабах, аніж я казав вище. Ми одержали велику кількість заявок фахівців-міжнародників, підготували фотоальбом, серію друкованої продукції, запросили як гостей ветеранів, котрі обслуговували 1945 року конференцію в Ялті, — це льотчики, санітарки, водії автомашин... Є багато цікавих моментів. Наприклад, наших військових 1945 року дуже дивувало, як американці дуже просто і своєрідно, зовсім не по-нашому вирішили проблему транспорту. Вони жили в Саках у готелі, а аеродром був далеко. Тому на аеродромі завжди стояло кілька «віллісів» із ключами в замку запалювання, і якщо льотчик звільнявся від роботи чи служби, він сідав в одну з машин і їхав у готель, залишаючи під ним машину в такому ж вигляді. А коли комусь із міста треба було їхати на аеродром, він виходив із готелю і сідав в один із кількох «віллісів», котрі стояли під готелем. Так кілька машин увесь час курсували між містом і аеродромом, вирішуючи проблему легко і просто, але зовсім неможливим для нас способом.

У ході підготовки до ювілею конференції нам удалося дізнатися багато інших подробиць, розказаних ветеранами. Так, їдучи додому, американці просили у наших офіцерів як сувеніри деталі амуніції чи форми, зірочку, погон, кашкет, але, на наш погляд, тоді це були неприпустимі речі — порушення форми одягу. І коли американці відлітали, прощалися, наші, затримавшись на банкеті, вийшли в гардероб і побачили, що на стелажах для головних уборів немає жодного радянського кашкета, а замість них лежать англійські й американські. Так просто в умовах нашої незговірливості американці, котрі люблять сувеніри, вирішили свої «проблеми».

У Сімферополі в кримському музеї буде експозиція, присвячена конференції; буде відкрито спеціальну експозицію в Алушті, бо там відбулася одна з нарад конференції, і в ряді інших міст. Будуть спеціальні уроки і виставки в школах.

— Які заходи треба було б Україні підготувати до святкування 60-річчя ООН?

— Мені здається, Україна мусить займати активну позицію і домагатися, щоб при святкуванні 60-річчя ООН кілька заходів були проведені на території України, щоб не сталося так, як під час святкуванні 50-річчя ООН — провели заходи в Нью-Йорку і все. А це ж тут, у Ялті, усе починалося!.. Україна як одна зі співзасновниць ООН мусить домагатися, щоб світ пам’ятав про цей факт. Нам слід було б випустити поштові марки, присвячені ролі України в організації ООН і 60-річчю ООН, і фотоальбом, і буклети англійською мовою для розповсюдження в усьому світі, і документальний фільм англійською мовою треба було б зняти разом із BBC та СNN. Прогавити такий шанс було б непрощенною помилкою...