Тінь батька народів над помаранчевою Україною. Нотатки у зв’язку зі справжнім днем народження тирана

Здається, у нашого минулого велике майбутнє.

Віктор Шендерович

Сердца, превращенные в камень,

Заставить биться сумел,

У многих будил он разум,

Дремавший в глубокой тьме.

Но вместо величья и славы

Люди его земли

Отверженному отраву

В чаше преподнесли.

Сказали ему: «Проклятый,

Пей, осуши до дна...

И песня твоя чужда нам,

И правда твоя не нужна!

Це не вірші в зв’язку з отруєнням кандидата в президенти України Віктора Ющенка. Це вірші поета Йосипа Джугашвілі, котрі газета «Іверія» опублікувала 1895 року.

А ось ще цитата. Тепер уже не поета Джугашвілі, а Сталіна: «У чому полягала головна помилка опозиціонерів? Вона полягала в тому, що вони всі питання намагалися вирішувати не так, як цього хоче середняцька маса — кістяк партії, а шляхом отримання більшості голосів у ЦК».

Не знаю, як у вас, але у мене від цих слів — мороз за шкіру (якщо масу назвати «помаранчевою», а ЦК перейменувати на Верховну Раду). Це ж про наше
8 грудня 2004-го, про «історичний день», про політреформу, а якщо бути вже зовсім точним — про «перенедопереможців», як висловився один популярний журналіст газети «Дзеркало тижня».

До речі, про українських журналістів. Я часто згадував товариша Сталіна, дивлячись на те «мочилово», котре частина з них (звісно, віднесена не до «грантососів», а до «гарантососів») напередодні 21 листопада влаштувала для одного з кандидатів у президенти. Але ще частіше я згадую тирана тепер. І не тільки тому, що популярні обличчя і почасти пера країни «покаялися», зізналися, що, мовляв, тисли на них і їм, бідолашним, нічого не залишалося робити, крім як клепати.

«Покаяння» після вчиненої підлості — це цілком по-сталінськи. Не в цьому, однак, річ. Штука в тім, що багато відомих «облич» і «пер» усерйоз переконують публіку в тому, що вони при всіх тих брудних справах берегли духовну цноту і працювали під керівництвом таких професіоналів, яких у жодній іншій країні удень із вогнем не знайдеш. Тобто так, були проститутками, азефствували, але душі зберегли чесними, професіоналізм (чи проффесіоналізм?) не розтратили. І вобше, ми вам зара таке розповімо, так чесно й відкрито, що помаранчеві самі впадуть у наші обійми й самі меч нам віддадуть.

Дивлюся я, слухаю і згадую сталінський напис на виданні поеми Максима Горького «Дівчина і смерть»: «Ця штука сильніша, аніж «Фауст» Гете». (Для дилетантів нагадаю, що Сталін, коли цю маячню писав у жовтні 1931-го, за твердженнями очевидців, був добряче напідпитку і просто клеїв дурня.) А потім побачив я одного бородатого-довговолосого представника армії сучих синів (тобто політтехнологів), який працював в альянсі з усією московською політтехнологічною поганню на одного «клієнта» (це політтехнологи самі так висловлюються) на літеру «Я». Так ось тепер цей спеціаліст заявив, що, мовляв, від помаранчевих пертурбацій ми всі виграли і тепер ми разом будемо будувати коаліційне керівництво.

І тут у свідомості моїй вискочив звідкись рядок: «Льется мерная беседа лучших сталинских сынов, и сияют в самоваре двадцать восемь орденов». Так, мав рацію товариш Сталін (недаремно його батько був шевцем і пив, кажуть, адекватно професії), тільки під шофе можна було порівнювати Горького з Гете, і тільки так можна сприймати багатьох «героїв нашого часу». Особливо цього бородато-довговолосого, котрий раніше з екранів не злазив і такий нам політологічний brain-washing робив, що хотілося прямо вдома проголосувати за «єдино правильного» кандидата.

До речі, про героїв. Днями один із них, новий Герой України, у щільно заштореній студії на «Новому каналі» розповів, що давній тост «Щоб у нас усе було і нам за це нічого не було!» залишається в силі. Виявляється, ні цілком геббельсівська антиющенківська пропаганда з розподілом України на «три сорти», ні розкол і профанація мас-медіа, ні розкол «майстрів культури», ні фальсифікація виборів, ні Ківалов із його кидаловом, ні транзитний сервер, а тепер, треба розуміти, і сепаратизм відомих губернаторів, — ніщо/ніхто in corpore не підлягає відповідальності чи навіть просто привселюдному осуду на рівні влади. Не гуманно це, мовляв, не по-християнськи. Тому й мовчить гарант. Правильно, виявляється, робить.

Ось це вже серйозно, і на це варто звернути особливу увагу. Виникає запитання: а що ж це за влада така і за що вона нагороджує званням Героя (заведеним, нагадаю, саме за часів Сталіна — тоді, зрозуміло, було звання Героя СРСР, — і скопійованим цілком по-сталінськи посткомуністичною номенклатурою України)?

Розумні й незаангажовані аналітики ніколи не сприймали ні кравчуківську, ні, тим більше, кучмівську Україну всерйоз як незалежне і дійсно нове державне утворення. Так, змінилася риторика. За часів Кравчука, а потім за Кучми замість «Слава КПРС» почали казати «Слава Україні». Різниця хіба що в реакціях на ці слова. За Кравчука відповідали «Героям слава!», а за Кучми — «Та нема базару!»

Останні події показали, що діагноз був безжалісним, але абсолютно точним. Підтвердився висновок і про те, що розпочате Кравчуком Кучма, архітектор кланової демократії й майстер придворних інтриг, лише продовжив. Головним завданням цих «будівничих Української держави» завжди була консолідація провладних політичних угруповань і розкол опозиції. І ви знаєте не гірше від мене, що вони в цьому домоглися успіхів.

Однак це ще не все. Прийшовши 1991-го до влади, Кравчук відмів усяку необхідність декомунізації України. Мова навіть не про люстрацію, а хоча б про формальний осуд минулого, дистанціювання від задушливо-агресивної ленінсько-сталінської спадщини. Кучма, не відчуваючи симпатій до Кравчука та його надмірної «гнучкості», з ентузіазмом продовжив цю лінію, мотивуючи, певне, тим, що, мовляв, негоже мені, сину ветерана війни й колишньому члену партії, критикувати минуле, відмовлятися від нього.

Насправді ж ішлося не про відмову, а про те, щоб минуле знову не повернулося, у подоланні того, що заважає суспільному консенсусу і просто демократії. Німці анафемували нацизм, Росія й Україна ніколи навіть не намагалися на державному рівні дистанціюватися від ленінізму-сталінізму-брежнєвізму й інших «ізмів». І минуле почало немов би повертатися. Відбувся не те що провокаційний антиющенківський рекламний, а справжній розподіл суспільства на тих, хто хоче бачити Україну незалежною і хто не хоче, розподіл ветеранів на «чистих» (Радянська армія) і «нечистих» (ОУН і УПА) тощо. Почалася ревізія фундаментальних речей. Скажімо, вигнання нацистів із території України перетворилося на визволення, хоча, із погляду інтересів української державності, ніякої свободи для українців не було й бути за тоталітарного режиму не могло. Дійшло до того, що нині в Міністерстві освіти й науки якась група «чистих» ветеранів війни цензурує кожен підручник, у якому йдеться про Україну в Другій світовій війні.

Більше того, посткомуністична номенклатура у своєму метафізичному сирітстві від формально втраченого 1991 року минулого зайшла так далеко, що почала на державному рівні відзначати річниці таких комбожків і проросійських колаборантів, як Володимир Щербицький. Товариш Сталін цьому щиро порадів би. І вже тим більше порадів би кучмівським спробам «єепнути» Україну, прив’язати до Москви. Недарма ж вождь підкреслював, що «серед рівних націй у СРСР найбільш радянська, найбільш революційна — російська нація», а всіх, хто насмілиться «послабити міць СРСР, підірвати його економічну єдність, ми будемо вважати ворогами народу і будемо нещадно знищувати».

Бачите, що пропонував зробити Йосип Віссаріонович із тими, хто тільки б насмілився зазіхнути на безкрайній євразійський простір. Ну а новий Герой України пояснив нам, що годі чіпати тих, хто, власне, своїми діями об’єктивно (а також і суб’єктивно — це хто як і за яку суму) прагнув цей простір зміцнити і розширити. Це перше. А друге нам, наївним, пояснили, що головне полягає в тому, що досягнуто консенсусу. Тільки я ось цікавлюся: кого з ким? Якщо ви, пани Герої України від Кучми, гадаєте, що демократія, зведена до конкуренції кланів чи до пошуку компромісу між ними, це є те, за що люди мерзли на Майдані, то ви глибоко помиляєтеся. І помилка ця рано чи пізно обов’язково призведе до політичної ентропії.

У травні 1945-го Сталін вимовив прецікавий тост, і були в ньому такі чудові слова: «У нашого уряду було чимало помилок, були у нас моменти розпачливого становища в 1941—1942 роках, коли наша армія відступала, покидала рідні нам села й міста... Інший народ міг би сказати уряду: ви не виправдали наших сподівань, ідіть геть, ми поставимо інший уряд, який укладе мир із Німеччиною і забезпечить нам спокій. Але російський народ не пішов на це, тому що він вірив у правильність політики свого уряду і пішов на жертви, щоб забезпечити розгром Німеччини».

Глибокий був вождь. Він ніби грався з власним народом: от бачите, ви ж могли нас самі прогнати і підстави були, але ви ж самі нас залишили, та ще й жертви в ім’я цього принесли. У моїй збудженій історичній свідомості бачиться мені Леонід Данилович із люлькою в руці, котрий переконливо вимовляє ці слова. Щирою російською мовою. І без усякого акценту. Ну, що ж, не прогнали, тоді отримайте нагороди за ваші жертви...

Втім, ця моя версія ще підлягає верифікації, але — головне! — вона в жодному разі не повинна викликати песимізм. Невиправний оптиміст Вацлав Гавел, який завжди ненавидів Сталіна, у своїй недавній чудовій статті «Уроки, які дотепер викладає нам комунізм», писав, що зараз, як і в комуністичну епоху, важливо не втрачати віри в значимість альтернативних центрів громадської думки і громадянської дії: «Давайте не дозволимо, щоб нас облудним шляхом переконали в тому, що спроба змінити «усталений» порядок і «об’єктивні» закони безглузді. Давайте спробуємо побудувати глобальне громадянське суспільство і давайте будемо стояти на тому, що політика — це не просто технологія влади, і що у неї мусить бути також і моральний аспект».

І ми будемо дійсно стояти на цьому. А мені залишається тільки пояснити підзаголовок цього матеріалу. У біографії Сталіна — як у всякого справжнього тирана — багато загадок. Одна з них прояснилася недавно. Виявляється, за метрикою, народився він не 9 (за новим стилем 21-го) грудня, як вважалося і як записано в усіх енциклопедіях, а 6 грудня (тобто 18 грудня). І не 1879-го, а 1878 року! Тому і виникли ці нотатки.

Завершу їх віршиком, як і починав. Не сталінським, щоправда, але не менш колоритним — андроповським. Як відомо, прийшовши після Леоніда Брежнєва до влади 1982 року, Юрій Андропов почав «кадебізувати» суспільство, а народ із його приходом жартував: «З новим вас, товариші, 1937 роком!» Але, крім іншого, писав Андропов вірші, і були в нього такі рядки:

Сбрехнул какой-то лиходей,

Как будто портит власть людей.

О том все умники твердят

С тех пор уж много лет подряд,

Не замечая (вот напасть!),

Что чаще люди портят власть.

Звісно, Андропов тієї влади не зіпсував. На сталінському п’єдесталі він виглядав переконливо. Прагнув косметично поліпшити систему, але загалом зміцнював сталінську спадщину. Поки не розхворівся і не пішов слідом за тими, кому служив.

Я дуже сподіваюся, що новий президент України зіпсує, тобто змінить, ту владу, котра дістанеться йому в спадщину. І що в цьому йому не заважатимуть ні Герої України, ні її еліти, ні її клани, ні олігархи, ні — зрештою, теж люди! — її громадяни. Інакше даремно всю цю помаранчеву кашу було заварено. Інакше накриє нас тінь «батька народів».

P.S. Збереглися нотатки популярного в минулому радянського письменника Миколи Вірти про те, як на одному з прийомів у квітні 1941-го, котрий тривав дуже довго, цілу ніч, він побачив Сталіна стоячим біля стіни. Вождь курив цигарку і дивився на веселощі гостей. Вірта підвівся, щоб звільнити крісло для вождя. Але Сталін зупинив «майстра пера» і вимовив: «Ви про мене не турбуйтеся, ви про себе потурбуйтеся, а я ще сто років вистою».

Невже вистоїть навіть після всього, що було на Майдані в Києві?