У галереї Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України (на території заповідника «Софія Київська») експонується документально-книжкова виставка, присвячена відомому українському письменникові Павлу Загребельному (1924-2009). Сотні документів, десятки фотографій, статті в періодичній пресі… У всьому цьому - відбиток життя та творчості автора знаменитих романів «Роксолана», «Євпраксія», «Смерть у Києві», «Диво», «Я, Богдан», багатьох інших. У радянські часи, як відомо, Загребельний вважався одним із найуспішніших і «багатотиражних» вітчизняних письменників. На початку нового століття він теж активно працював: романи «Брухт», «Юлія, або Запрошення до самогубства». Син Павла Архиповича Михайло в ексклюзивному інтерв’ю DT.UA розповів про деякі сторінки життя та творчості прозаїка.
- Михайле Павловичу, колись у школі багатьом із нас «викладали» чудову повість вашого батька «Дума про невмирущого»… Цікаво, які твори Загребельного вціліли в сучасній шкільній програмі, що постійно переписується?
- Точно не знаю. Але, безумовно, якісь твори до цієї програми входять. Хоча буває й таке - книжка в програмі, а діти її не читають…
- На виставці в «Софії» - свідчення активної праці письменника. А що з його спадщини залишилося неопублікованим?
- Нині моя мати працює над батьковими рукописами. Компонує їх. Повний перелік поки що не опублікований. Але один чи два невідомих романи є точно. Назв не знаю. Тим більше що батько часто їх змінював. Вважаю, остаточну версію його невідомих творів вибере мама. Вона - хранитель усього.
Утім, не всі труди Загребельного друкували й за радянських часів...
Важко йому жилося і в 90-ті роки, оскільки зруйнувалися багато видавництв. Цілих десять років простою. А це трагедія для письменника. Якого, починаючи з 1957-го, щороку активно видавали - і в Україні, і в Росії. І в інших країнах. Та й тиражі були чималі. «Фоліо» багато чого вдалося надолужити вже у 2000-х. Книжки батька заново знайшли читача завдяки цьому видавництву.
- Кому сьогодні належать авторські права на видання творів Загребельного?
- Суто технічно ці права належать усій нашій родині. І мамі, і мені, і сестрі. Але, по совісті кажучи, мамине слово головне. А як може бути інакше?
- Ось що цікаво… Багато відомих письменників залишають частину своїх «таємниць» не в титульних творах, а в особистих щоденниках. Ваш батько вів такі щоденники?
- Так… останніми роками він вів щоденники. І моя мама їх перечитала. І дійшла думки, що дозвіл на їх публікацію може бути тільки через двадцять років!
- Чому?
- Так буває… Наприклад, на публікацію щоденників Довженка дали дозвіл тільки через 50 років після його смерті. Ось і моя мама так вирішила - через 20 років читачі зможуть дізнатися про «таємниці» помислів видатного письменника.
- А ви читали щось із його таємних записів?
- Ні, не читав. Але я й не наполягав на цьому… Адже саме мама завжди була поруч із батьком. І вона має одноосібне право голосу.
Напевно, є теми, яких мама не хотіла б виносити на поверхню зараз. Можливо, у щоденниках батька є неприємні оцінки окремих українських письменників. Можливо, мама просто жаліє цих людей. Може, у цих записах є правда, яку поки що не обов’язково знати…
І в моїй присутності батько деяким нашим письменникам (яких він знав особисто) інколи давав різкі оцінки. Часом навіть моторошно згадувати. Про одну людину казав: «Та він заради своєї кар’єри переспить навіть із каналізаційним люком!». Хоча згаданий ним письменник досить-таки добре ставився до батька… Але саме цю рису - кар’єризм - батько й затаврував у такій різкій формі.
Ще у 80-х ми говорили з батьком про іншого письменника, і, пригадую, я сказав фразу: «Добре, що ця людина тільки творить…» На що батько парирував: «Мишко, ти його просто погано знаєш…» І справді, уже в роки незалежної України він зібрав стільки посад - як ніхто.
- Але ж і сам Павло Архипович досить органічно поєднував творчу діяльність із адміністративною - був редактором «Літературної України», головою комітету з Шевченківських премій…
- Може, й не дуже органічно. Але відступати йому було нікуди. Він справді дуже тішився, отримавши Державну премію СРСР у 80-му.
- Наші впливові політики приділяли увагу письменникові в останні роки його життя?
- Можу з вдячністю згадати такий епізод… Коли святкували його 80-річчя, то зателефонували й сказали: «Зараз по телефону вас привітає президент Леонід Кучма з… Героєм України».
Пригадую, батько порадився з мамою: «Може, відмовитися?» Але погодився. Потім до нас додому приїхав Литвин із вітаннями. Було невелике застілля. Для батька звання Героя України виявилося повною несподіванкою.
- Що його особливо засмучувало в поточні роки нашого бурхливого суспільно-політичного життя?
- Мені здається, він філософськи ставився до того, що відбувається в Україні. Не любив коментувати поточних подій. Звісно, його прикро вражало, що світ книгоіндустрії, який був створений в СРСР, - в Україні зразу розвалився. І батько не розумів, чому в Росії багато що збереглося, а в нас - ні.
І я не розумію. Хоча ця тема має бути предметом дискусії. А такі теми замовчуються.
Взагалі, є велика проблема української книжки, яку сьогодні мало купують. 92% художньої літератури в наших книгарнях видано в Росії. І лише мізерна частка належить вітчизняним видавництвам. І, знаєте, мова твору тут значення не має. В СРСР книжки українською мовою мали мільйонні тиражі.
- Над чим Павло Архипович працював останніми роками - теми, задуми, книжки, сценарії?
- Він намагався перевидавати деякі свої твори радянського періоду. Писав оповідання, які були пов’язані з різними етапами його життя. Вийшов цікавий його роман «Юлія, або Запрошення до самогубства»… Батько показав у цьому творі тяжкий період своєї біографії, коли після поранення (на початку війни) він потрапив в училище в Самарканді, де готувався стати офіцером. У 1942 році його забрали на фронт. І, уявіть, за тиждень до свого дня народження - 17 серпня - отримав поранення й потрапив у полон. У романі «Юлія…» є історія його першого кохання. У 17 років він зустрів цю любов саме в Самарканді.
- Ви також трудитеся на ниві літератури?
- У «Фоліо» видав серію книжок, присвячених відомим особистостям. Це художні біографії Едуарда Лимонова, Льва Троцького, Сергія Параджанова, Павла Загребельного. Скоро презентація ще однієї такої книжки - біографії Івана Драча. Ще коли закінчував рукопис, то запитав Драча, чи хоче він перечитати свою біографію. Поет прочитав, але нічого не редагував.
- Ви самі - біограф видатних українців… А які сторінки з життя вашого батька могли б стати темою для роману? Про що він найчастіше згадував зі свого минулого?
- На самому початку війни - 29 червня 1941 року - він приїжджає до Києва. В артилерійське училище. Уявіть, його забрали на фронт у тому самому костюмчику, в якому він зустрів шкільний випускний бал… Навіть не дали переодягтися! І цих, по суті, дітей, повезли вантажити архіви в «Софії»…
…Так у Києві він уперше й побачив красу «Софії». Прямо-таки остовпів перед її величчю! І відразу відчув, що насувається якась катастрофа. Готується евакуація.
Батько докладно описував ці враження… Адже Софійський собор був на другому місці за величиною після Константинопольського. Площа цього храму перевершувала площу знаменитого храму в Єрусалимі, зруйнованого римськими легіонерами у 70-му році нашої ери. Жителі Іудеї були змушені піти в діаспору по всьому світу. Але їм первосвященик сказав: «Головне, щоб храм був у ваших душах…». Мене зворушило, як про це згадував батько.
Взагалі, він був не дуже товариською людиною. За одним винятком: якщо це були гості й застілля, тоді він святу віддавався сповна. Навіть у похилому віці. Уявіть, що я, молодший від батька на 33 роки, не витримував - і йшов відпочивати. Я жив і тепер живу в маленькому флігелі-прибудові до батьківського дому в дачному селищі письменників у Конча-Заспі. Пам’ятаю, вже засинаючи, міг через стіну чути гучні голоси застільних розмов, бурхливі емоції. Цим батько мені нагадував Максима Горького: якщо вже гості, то це розмова і спогади досхочу…
- Свого часу за сценаріями Загребельного було знято багато радянських кінокартин. А сьогодні кінематографісти цікавляться його книжками?
- Знаю, що на початку 90-х до батька приїжджали з Москви - за правами на екранізацію «Роксолани». І недавно приїжджали. Запропонували мені підписати угоду на екранізацію «Євпраксії». Але я сказав: «Моя сестра живе в Москві, ось і звертайтеся до неї…» А так… інтересу немає…
- Як ваш батько оцінював наш вітчизняний телесеріал «Роксолана»?
- Критично. Бачив багато неточностей у фільмі. Того, чого не було в його книжці. Подивився чотири серії, а більше не зміг. Мовляв, незрозуміло, як якісь «консультанти-історики» консультували кінематографістів. Коли ватажок яничарів, прямо наче Будьонний, кричить: «Яничари, на коня!» Але ж це були добірні війська турецької… піхоти, ніхто на конях не скакав!
Ще його розчарувала героїня. Мовляв, у фільмі вона аж ніяк не проявляла свого сильного характеру. Тим часом справжня Роксолана була не плаксою, а веселою, відчайдушною й розумною дівчиною, тому її й полюбив султан. Про неї багато говорили, що вона відьма і всі її бояться. Хто знає… А як інакше Роксолана змогла б вижити й захистити себе?
- Яка книжка вашого батька має найбільший тираж?
- Якщо говорити про видання російською мовою то, напевно, за радянських часів усе-таки «Роксолана». Але Загребельного багато видавали і в країнах Східної Європи. Може, батько й не про всі ці видання знав (тому що в 90-х роках піратських видань було багато). Для нього важило, щоб книжки розкуповувалися. І «Євпраксію» він писав із метою зробити книжку предметом масового попиту. Він був противником гасла «Мистецтво заради мистецтва!»
- Кого він виділяв і підтримував із молодих українських прозаїків?
- У середині 90-х, завдяки Табачнику, батька запросили в комітет із Шевченківських премій. І він доклав великих зусиль, аби премію отримали Олесь Ульяненко і Євген Пашковський. Він завжди намагався допомогти молодим. Тим, кому симпатизував і за кого боровся.
Знаю, що багато хто був опозиційно налаштований до Ульяненка. Казали, що йому категорично не можна давати жодної премії. Дехто навіть намагався впливати на Кучму, аби він не підписував указ із прізвищем Ульяненка… Потім пристрасті нагніталися ще більші. Певна група людей прийшла до Ульяненка й спробувала впливати на нього, щоб він сам відмовився від премії. Але нічого не вийшло. І Олесь отримав Шевченківську.
- Були в житті батька «зіткнення» з радянською цензурою?
- Коли в 1986 році вийшов роман «Я, Богдан», то багато відомих і шанованих письменників критикували його за цей твір. Аргументація - у романі не відбито важливих подій тієї епохи. Тоді батько написав: «Ну чого ж ви критикуєте мене, якщо через цензуру частина тексту просто не ввійшла до роману?»
- Як він виховував своїх дітей? Які установки давав, чого навчав, до чого привчав?
- Тільки особистим прикладом і виховував. Коли побачив, що я не вчуся на п’ятірки, то моралі не читав, а був дуже незадоволений. І, уявіть, навіть на мій шкільний випускний вечір не прийшов. Було й таке.
У нього, на жаль, через велику зайнятість залишалося мало часу на спілкування з дітьми. Але в нас удома було створено всі умови для розвитку та навчання. По-перше, величезна бібліотека, в якій зібрано всю періодику, будь-які журнали. По-друге, він сам купував багато книжок. І я навіть не уявляв, що якимось чином можна не прочитати книжку, яка мене зацікавила. А в радянські ж часи книжки були дефіцитом. У цьому плані я жив розкішно - мав доступ до всіх літературних новинок!
Взагалі, батько був дуже енергійною людиною. І, наскільки дозволяли сили, водив машину… Йому потрібно було обов’язково виїжджати разів три на тиждень із дому. Йому весь час потрібно було рухатися…