Свободу історії, або... Декілька маловідомих епізодів з історії Львівської політехніки

Поділитися
Усі ми добре пам’ятаємо знаменитий афоризм Джорджа Орвелла «Той, хто володіє сьогоденням, володі...

Усі ми добре пам’ятаємо знаменитий афоризм Джорджа Орвелла «Той, хто володіє сьогоденням, володіє минулим, а той, хто володіє минулим, — володіє майбутнім», але більшість із нас вважає, що таке маніпулювання історією характерне лише для тоталітарних режимів, а сьогодні, у часи тріумфу демократії, лібералізму, вільного ринку і т. ін., цей афоризм свою актуальність втратив.

Тим часом 13 грудня 2005 року у впливовій французькій щоденній газеті «Ліберасьйон» було опубліковано Декларацію 19 найвідоміших істориків Франції. У ній вони виступили проти політики переписування історії (яку, на їхню думку, проводить французький парламент) і навели, зокрема, основні принципи, на котрих базується історія як наука:

— історія не є релігією. Історик не схиляє голови перед жодними догмами, не підкоряється ніяким заборонам, для нього не існує жодних табу;

— історія не є мораллю. Завдання історика — не засуджувати чи вихваляти, а тільки пояснювати;

— історія не є рабою актуальності. Історик не переносить на минуле сучасні йому ідеологічні схеми і не трактує події минулого з огляду на пріоритети сьогодення;

— історія — це не пам’ять. Історик у процесі своїх наукових досліджень збирає спогади людей, порівнює їх між собою, зіставляє з документами та предметами епохи і встановлює те, що відбулося насправді. Історія враховує пам’ять, але не зводиться до пам’яті;

— історія не є об’єктом юрисдикції. У вільній дер­жаві ні парламент, ні інший юридичний авторитет не мають права визначати, що в історії є правдою.

Приводом до цієї заяви стали так звані укази про пам’ять, що їх протягом двох останніх десятиріч час од часу видає французький парламент. Перший з них, яким заборонялося піддавати сумніву Голокост, було видано ще 1990 року. Через десять років з’явився указ про геноцид, улаштований турками щодо вірмен у часи Першої світової війни. Далі були укази про те, як слід трактувати наслідки колонізаторської політики Франції в Африці та Америці. Не дивно, що в середовищі не тільки істориків, а й усіх мислячих людей Франції поступово наростав протест проти такої політики, бо було зрозуміло, що зазначені укази не мають нічого спільного з історичною правдою. Про те, наскільки серйозно у Франції поставилися до цієї проблеми, свідчить той факт, що невдовзі до заяви істориків приєдналося кілька тисяч науковців.

Заява французьких істориків підтверджує думку про те, наскільки гостро — навіть у стабільному суспільстві з усталеними демократичними традиціями — стоїть питання про історичну пам’ять. На пострадянському просторі воно тільки починає набувати актуальності, оскільки вважалося, що зі зникненням політичної цензури історики й інші науковці швидко все розставлять по своїх місцях. Але як показав досвід постколоніальної Африки, для нових держав, які утворюються або відроджуються після тривалого колоніального гноблення, для національного самоутвердження вкрай важливо не тільки відтворити своє славне минуле, спотворене колоніальними дослідниками, а й ніби мимохіть забути або бодай замовчати певні його епізоди. Хочеться сподіватися, що для України, з її славною багатовіковою історією та могутнім науковим потенціалом, період міфологізації минувшини, що викликала потужну хвилю історичної «попси», вже минув, і ми матимемо таки правдиву історію нашої держави, а не її інтерпретацію.

Мені, як випускникові та багаторічному працівникові Львівської політехніки, хотілося б проілюструвати цю проблему на прикладі саме цього закладу.

Портрет Мар’яна Янушайтіса-Жеготи, бригадира Польських легіонів, 1914—1916
Коли ще в 50—60-х роках я вчився у Львівському політехнічному інституті, то знав, що, крім майбутніх керівників флагманів радянської індустрії, там колись навчалася й революційно налаштована молодь. Наприкінці 80-х років з’ясувалося, що серед наших студентів були й такі видатні діячі національно-визвольного руху в Галичині, як Степан Бандера, Роман Шухевич, Катерина Зарицька та інші. Згодом стіни університету прикрасили меморіальні дошки й з іменами всіх ректорів політехніки — незалежно від їхньої політичної орієнтації та національності, почесних професорів і докторів honoris causa, а також польських професорів, розстріляних гітлерівцями в 1941 році.

Сьогодні варто згадати й те, що із Львівської політехніки вийшло багато людей, які зробили вагомий внесок у становлення державності не тільки України, а й нашого західного сусіда, шлях якого до незалежності теж був непростий. Згадуючи про це, потрібно розуміти, що державницькі інтереси цього сусіда досить часто суперечили українським інтересам, особливо наприкінці Першої світової війни, коли старі імперії розвалювалися, а нові кордони ще не були окреслені. Саме це й призвело до кривавої Польсько-української війни 1918—1919 років, у якій «автоматично» брали участь усі ті, хто боровся тоді за незалежність своїх народів у Східній Галичині. Насамперед слід згадати Владислава Сікорського (1881—1943), який у 1902 році розпочав навчання на факультеті інженерії за спеціальністю «Будівництво шляхів і мостів». До речі, В.Сікорський був головою осередку студентської взаємодопомоги у Львівській політехніці. У 1908 році він стає одним з організаторів Союзу активної боротьби, створеної у Львові для підготовки повстання на російській частині розділеної Польщі.

Але в історію він увійшов передусім як прем’єр-міністр Польщі голов­нокомандувач польської армії у вигнанні після поразки у вересні 1939 року. Фактично, він узяв на себе ту ж саму місію, що й французький генерал де Голль, але, на відміну від нього, В.Сікорський не дочекався кінця війни — 4 липня 1943 року він загинув в авіакатастрофі поблизу Гібралтара за таємничих обставин. Деякі сліди ведуть до Кіма Філбі, англійського агента радянської розвідки, але що сталося насправді, стане відомо лише у 2050 році, коли в британських архівах з цієї справи буде знято гриф секретності. Але мені хотілося б детальніше поговорити про дві менш відомі, хоча й більш колоритні, постаті, чия доля після Львівської політехніки була пов’язана зі Львовом.

Студентська кар’єра Мар’яна Янушайтіса-Жеготи (1889—1973) певною мірою нагадує студентські роки Степана Бандери — у 1908 році він успішно складає іспити і вступає на факультет машинобудування, а в 1909—1912 роках навчається на рільничо-лісовому факультеті у Дублянах. Одночасно він є одним із співорганізаторів різних польських парамілітарних організацій, які легально діяли в Галичині і які стали ядром легіонів Юзефа Пілсудського. Із самого початку Першої світової він воює в Польських легіонах, пройшовши шлях від солдата до командувача першої брига­ди легіонів, де його попередником на цій посаді був сам Ю.Пілсудський. У січні 1919-го полковник Янушайтіс-Жегота стає керівником першого військового заколоту в незалежній Польщі: у ніч з 4 на 5 січня військові заарештували прем’єра уряду Енджея Морачевського й кількох міністрів. Але майже відразу заколотники були оточені й невдовзі капітулювали.

Думки істориків щодо цілей цього заколоту розходяться. Але хай там як, а військова кар’єра Янушайтіса-Жеготи на цьому призупинилася. Черговий раз його мобілізували до війська вже у вересні 1939 року: він мав керувати обороною Львова. Проте не довелося. Опинившись у столиці Східної Галичини, Янушайтіс-Жегота починає підпільну боротьбу з радянською владою. НКВД досить швидко вийшло на його слід: 27 жовтня підпільника заарештували і після допитів у Львові (протоколи яких збереглися) перевезли до Москви. Як виявилося, саме це й урятувало його, оскільки більшість польських офіцерів, заарештованих у той час, було розстріляно (Катинь). Поки він сидів у казематах Луб’янки, Гітлер напав на СРСР, і Сталін почав шукати нових союзників. Як вважають деякі історики, за домовленістю Владислава Сікорського з послом СРСР у Великобританії Іваном Майським Янушайтіс-Жегота уже в липні 1941 року був звільнений і переправлений до Лондона. До Польської Народної Республіки він, звичайно, не повернувся. А його прах перевезли до міста Закопане лише у 1981 році.

Унікальною є ситуація, коли за псевдонімом людини називають цілу військову формацію. Але саме так сталося із Владиславом Беліною-Пражмовським (1888—1938), людиною, котра відродила уланів — легких кавалеристів у складі польської армії, загони яких були розформовані після Польського повстання 1830—1831 років. Так-от, їх називали беліняки.

А все також починалося у Львівській політехніці, де з 1909 року Владислав Пражмовський (Беліна — його військовий псевдонім, який він, як і багато інших, після війни приєднав до свого прізвища) вивчав гірську справу й одночасно, подібно до Янушайтіса-Жеготи та Сікорського, брав участь у польських парамілітарних організаціях. Цю діяльність він продовжував і в гірничій академії Леобена (Австрія). А на початку серпня 1914 року він, як і більшість учасників загонів легіонерів, прибув до Кракова, звідки Пілсудський планував розпочати військові операції. За день до початку бойових дій Пілсудський доручив Беліні провести розвідку на російській території. Узявши з собою шістьох молодиків і пригостивши їх у придорожній корчмі келишком міцного «віньяка», Беліна на двох возах (бо майбутні улани ще не мали своїх коней) вирушив на ворожу територію. Із поставленим завданням перший уланський патруль упорався блискуче, до того ж на зворотному шляху їм подарували коней (деякі джерела стверджують, що коней вони забрали самі). Отак і було створено перший уланський загін. За кілька днів це вже був ескадрон із 140 шабель, який на початку 1915 року був перетворений на перший полк уланів. Сучасники розповідають, що до Беліни приходили поважні літні люди, науковці, письменники, офіцери піхоти із проханням зарахувати їх простими уланами. Цьому передусім сприяв авторитет самого Беліни, який за своєю суттю був справжнім характерником. Усі риси українських козаків-характерників — від Мамая до Івана Сірка та Семена Палія — можна знайти в Беліні. Безперервні сутички — найчастіше з переважаючими силами ворога, рейди кінноти в місця, куди мало хто наважувався навіть поткнутися... Усе це описано у спогадах сучасників, для яких улани Беліни, або просто беліняки, стали символом відродження бойових традицій неіснуючої держави. До речі, кілька разів у періоди позиційних боїв, які траплялися досить часто, Беліна їздив до Кракова, радився з істориками, працівниками музеїв та архівів щодо форми своїх уланів, аби вона була максимально подібна до одностроїв уланів часів наполеонівських воєн.

Останнім бойовим подвигом Беліни було захоплення 17 квітня 1919 року Вільно (Вільнюса), коли його кіннота, обійшовши з тилу більшовицькі війська, увірвалася до міста й утримувала його до підходу польської армії. Але в нормальній, добре впорядкованій армії, особливо у мирний час, характерники не потрібні. Беліна йде у відставку, згодом переїжджає до Кракова, де організовує майстерню з виробництва кінської збруї, стає членом ради при президенті міста Краків. А в липні 1931 року його обрали вже президентом цього одного з найславетніших міст Польщі. Організаторський талант, проявлений на цьому посту, не залишився непоміченим: у лютому 1933 року особисто Юзеф Пілсудський призначив його львівським воєводою. На цій посаді він перебуває чотири роки, намагаючись, у міру сил, згладжу­вати польсько-українські антагонізми. Але здоров’я старого солдата дається взнаки, він подає у відставку, їде лікуватися до Італії, де й помирає 13 жовтня 1938 року.

Похорон Беліни-Пражмовського у Кракові, на який зібралися його бойові товариші, можна порівняти лише з травневими днями 1936 року, коли Польща прощалася з маршалом Юзефом Пілсудським. До речі, сам Начальник держави якось сказав про Беліну: «Коней він любив більше, ніж жінок, але жінок кохав шалено». Слід додати, що імена тільки цих двох людей зустрічаються у військових піснях тих часів. І тепер, коли незабаром мине 100 років, відколи Пражмовський став студентом нашої Політехніки, як на мене, варто, щоб університет ушанував пам’ять останнього великого улана!

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі