«Щоб навіки прийти з небуття». 26 квітня виповнилося б 50 років відомому журналісту-правозахиснику Сергію Набоці

Поділитися
Їх і зараз можна перелічити на пальцях двох рук. Тих, хто, не сприймаючи реалій радянського суспільного ладу, ВІДКРИТО виступав проти нього...
Сергій із матір’ю

Їх і зараз можна перелічити на пальцях двох рук. Тих, хто, не сприймаючи реалій радянського суспільного ладу, ВІДКРИТО виступав проти нього. Відтак поплатився своєю свободою, а в кінцевому рахунку й життям: Іван Світличний, В’ячеслав Чорновіл, Василь Стус, Валерій Марченко, Сергій Набока…

…Те, що Катерина Зеленська є одним із найкращих журналістів часопису «Україна», я знала, ще навчаючись на старших курсах Поліграфічного інституту. А от про те, що правозахисник Сергій Набока — Катеринин син, довідалася значно пізніше, вже за часів перебудови. І аж тоді почала реагувати на його дедалі популярніше ім’я.

Воно звучало у розмовах колег, зокрема тих, котрі стали співпрацювати зі створеною й очоленою Набокою — першою в Україні незалежною — інформаційною агенцією «Республіка» (УНІАР); в анонсах передач радіо «Свобода», де регулярно лунав його спокійний голос. Згодом побачила Набоку по телевізору — у прямому ефірі. І раптом, зовсім несподівано, дізналася про… його передчасну смерть.

А тепер от сиджу в квартирі його матері. І розпитую: яким він був насправді?

«Хороша то справа — ростити синів»

— Катерино Михайлівно, в одному інтерв’ю ваш Сергій не без гордості розповідав: «Генеалогія в мене досить цікава... бабуся по лінії матері — чи не з перших комсомолок, а прабабуся… чи не з перших більшовичок… робила революцію… І прадід мій теж на барикадах був». То як же людина, котра зростала на таких — революційних — традиціях, раптом виступила проти того, за що, власне, боролися її прямі предки, прославляли батьки? Звідки в неї це вміння: по-своєму аналізувати явища і події; давати їм оцінки, здавалося б цілком протилежні усталеним, звичним, прийнятним. Одне слово, як ви виховували такого сина?

— Найперше — в любові. Все своє дозвілля проводила з ним: читала казки і просила придумати іншу кінцівку; возила в Голосієве, де ми уявляли, які ж то звірята могли пробігти цими самими стежками перед нами; водила на цикли лекцій з класичної музики — мені самій це було цікаво, а головне, формувало коло синових — власне, наших спільних — інтересів. Із дитинства вбачала в Сергійкові цікаву людину. Особистість. Не в усьому таку, як я. І ставилася до цього з повагою, а часом з неприхованим захопленням. В усіх негараздах розбиралися разом. Намагалися зрозуміти причину будь-якого вчинку, навіть негативного. І хай там що, а я завжди була на синовому боці.

— То — ніяких конфліктів, від природи поспіль ідеальна дитина?

— Якби ж то! Сергій міг на перерві побитися з хуліганами, захищаючи дівчаток, а на уроці жартома збиткуватися з тих самих однокласниць, прив’язуючи їх до парт за коси. І вчителям, бувало, напряму висловлював свою — не поспіль схвальну — думку про них. Та й вчився не завжди так, як годилося б.

— То ви не звертали уваги?

— Навпаки. Била на самолюбство: хороший твір, проте початок «сируватий», сідай — перероби. Що-що, а твори ти здатен писати найкраще за всіх однокласників. Потім з’явилися інші турботи: випускний вечір, вступ до вузів.

— До кількох водночас?

— Попервах до художнього інституту, на факультет мистецтвознавства, але туди прийняли тільки десять осіб. Того ж року Сергій складав екзамени в університеті, хотів навчатися на факультеті журналістики. Та не пройшов за конкурсом.

— А далі — армія?

— Спочатку — завод. Ненадовго. І прагнення нагулятися на два армійські роки наперед. Що не вечір — компанії. Ще в школі заприятелював із хлопчиною, який мені дуже не подобався. Заборонила Сергію запрошувати того хлопця до нас. Так він став ходити до нього. Я про це довідалася і «наклала» місячний арешт: «З роботи — відразу ж додому». Син тільки засміявся: «То й чудово. Мені нікуди і не треба. Побути на самоті, коли «світить» кілька років казарми, це ж просто-таки подарунок».

— Витримав?

— Він — так, ми — ні. У вихідні дні усі разом ходили до моєї мами на обід. Без Сергія це було нецікаво. Мусила відмінити той арешт. А якби здогадувалася, що на сина очікує справжнє ув’язнення, навіть слова такого не вжила б.

— Дехто з наших знайомих намагався «відмазати» своїх дітей від армії, де вже процвітала «дідівщина»…

— Я щиро вважала, що це — школа мужності. А, крім того, від мене мало що залежало. Сергія могли б і не взяти на службу за станом здоров’я: зір — мінус шість, сколіоз. Та він, виявляється, вже був «на гачку» в органів держбезпеки: з друзями їздив до Канева, покладав квіти до пам’ятника Тарасу Шевченку в Києві… Тодішня влада це сприймала однозначно, як вияв українського буржуазного націоналізму. Набагато пізніше, коли Сергій дістав змогу ознайомитися із заведеною на нього «особистою справою», побачив на ній резолюцію, власноруч накладену військкомом Києва, генерал-майором Спиридоновим: «Забрать обязательно!»

— Власне кажучи, військком не дуже помилявся. Я чула, що Набока вважав себе антирадянщиком, антикомуністом і буржуазним націоналістом ще з 13 років, відколи йому до рук потрапила Ленінська праця «Держава і революція»…

— Гадаю, все ж таки у цьому віці більше враження на нього справили розповіді зведеної сестри моєї мами, Нюсі. Її батько теж був старим більшовиком і членом уряду. Та в сумнозвісному 1937-му це аж ніяк не завадило арештові Нюсиного чоловіка — директора Харківського сільгоспінституту. А юну — на той час вагітну! — Нюсю не врятувало від тривалого заслання. Повернувшись в Україну, вона почала працювати неподалік від Києва, в радгоспі. Сергіїв клас саме мав відробляти виробничу практику на ВДНГ. Та мій син зажадав «справжньої роботи», хотів побачити «глибинку» та й водночас підзаробити. За Нюсиної протекції тягав за собою важкий гумовий шланг і з нього поливав радгоспні овочеві гони. Відтак чимало побачив на власні очі і з перших вуст почув дещо цікаве про життя радянських політв’язнів.

— Ви цього не боялися?

— На той час ми всі — я, чоловік і син — уже прочитали «Архіпелаг ГУЛАГ», що ходив по руках тих, кому друзі довіряли. Ясна річ, у домі дещо обговорювали. Жити в Радянському Союзі і не відати, що таке тиск уряду чи партії, було вже неможливо.

Жива історія незгоди

Армія принесла юному Набоці лише розчарування: «Нас навчали що це — школа мужності, — писав він матері. — Насправді ж — школа підлості». Першого ж дня в нього вкрали геть усе: від зубної щітки до годинника. Командири різних рангів не обминали нагоди познущатися з підлеглих. Найбільше чіплялися до тих, хто був родом не з Росії (частина дислокувалася в Ленінграді), зокрема, до українців та азербайджанців. Так, стихійно, в полку утворилося маленьке солдатське українське земляцтво: «У вільний час ми збиралися разом і згадували, як велося вдома, і нам хотілося спілкуватися рідною мовою». Самосвідомість — так, я українець і маю чим пишатися! — якщо й не прийшла до Набоки саме в армії, то, безперечно, там зміцніла.

Він повернувся зовсім іншою людиною. Став наполягати на тому, щоб батьки, журналісти, й удома спілкувалися саме рідною мовою. Казав матері: «Хочу вчитися. І доки не вступлю до університету, мене ні для кого немає».

Завирувало студентське життя. З’явилася кохана дівчина, дочка, на той час вже покійного, письменника-сценариста Юрія Пархоменка, звинувачуваного в українському буржуазному націоналізмі. Забігаючи наперед, кажу: під час обшуку квартири, де жило молоде подружжя, було вилучено аж два авто «шкідливих» книжок і рукописів. Більшість із них так і залишилася в архівах КДБ.

А ще до весілля мати якось зазирнула до синової кімнати і остовпіла: стіну прикрашав великий колаж — вирізки з газет і журналів, наших та іноземних, рукописні вірші присутніх, того ж таки Сергія, його давнього друга наукового співробітника Інституту інформатики Леоніда Мілявського. Суцільна антирадянщина! Катерина Михайлівна лише гірко зітхнула: «Ну, навіщо все це? Хлопці, ви ж ризикуєте!»

Одружившись, Сергій перебрався на Березняки до Наталки Пархоменко. Друзі збиралися вже там. Почали випускати рукописний художньо-літературний альманах молоді, скорочено — «ХЛАМ». Сергій давав матері почитати його: їй навіть подобалося — власні, може, ще й не дуже вправні, твори юних «видавців».

У родині Сергія й Наталки з’явилася донечка. Сергій перевівся на заочне відділення, почав працювати у видавництві «Мистецтво», де швидко оцінили його переклади з англійської мови (вивчав її ще з дитсадка), призначили на вищу посаду…

Неначе все гаразд. Хто ж знав, що в їхній гурт вже затесалися донощики?

Зміст альманаху був відомий КДБ. Знали там і про наявність щойно створеної громадської організації — Київського демократичного клубу. Ну, збирається молодь, то й що? Потрібен був вагоміший привід для арешту. Він з’явився 12 січня 1981-го, коли міжнародна громадськість відзначала День українського політв’язня, і члени КДК вирішили зробити й свій внесок у цю справу — закликати співвітчизників приєднатися до тих, хто став на захист дисидентів. Розклеювали листівки, а назирці за ними йшли агенти КДБ.

Звичайно, Сергій розумів, чим може закінчитися така діяльність. Заздалегідь розповів матері про своє спілкування з членом редколегії збірки «Хроника текущих событий», що видавалася в Москві (а також — членом Гельсінкської групи, членом Міжнародної амністії) Сергієм Григор’янцем. Під час однієї з телефонних розмов навіть передав мамі слухавку: «Познайомся з хорошою людиною». Коли сина заарештували, Катерина Михайлівна насамперед зателефонувала Григор’янцу, який мав зв’язок з паризькими корпунктами «Голосу Америки», «Бі-бі-сі» та радіо «Свобода» (в Україні їх ще не було). Буквально через день увесь світ заговорив про київські події. Про те, що заарештовано Сергія Набоку та Леоніда Мілявського, науковця-біолога Інну Чернявську та інженера-математика Ларису Лохвицьку (згодом доля розпорядилася так, що Сергій та Інна, Леонід та Лариса стали подружніми парами).

На суді (що, до речі, відбувся аж за півроку) представник видавництва «Мистецтво» бідкався: «Якого ж змія ми пригріли… Яку пляму він кинув на увесь колектив…» На роботі в Катерини Михайлівни теж знайшлися бажаючі «засудити матір, яка виховала такого сина». Та треба віддати належне і численним колегам Набоки і Зеленської і, насамперед, тодішньому головному редактору «України» Миколі Подоляну, який попросив Катерину лише про одне: «Ти тільки з’являйся на роботі, щоб я міг тобі платити, — мусиш же на щось жити ще й невістку з малою дитиною підтримувати» (Наталю ніде на роботу не брали).

Щоб не підводити його та тих колег, котрі не приховували свого співчуття і симпатій, Катерина Михайлівна вирішила зустрітися з тодішнім головним ідеологом Компартії України Леонідом Макаровичем Кравчуком (виступаючи з аналізом журналу «Україна» на недавніх партзборах, він назвав саме нариси Катерини Зеленської зразком сучасної публіцистики), запитати, як їй бути надалі — звільнитися, щоб «не кидати пляму», писати під псевдонімом? Кравчук був небагатослівним: «Ідіть і працюйте, як досі».

Суд завершився вироком: усім — по три роки неволі.

«…А я завжди пишатимусь тобою»

На роботу «відсиденту» та ще й політичному влаштуватися було дуже складно. А якщо Сергій і працював (бібліотекарем у Палаці культури міського трамвайно-тролейбусного управління, двірником у Печерській лаврі, вантажником в гастрономі), то під невсипущим наглядом «органів», котрі невдовзі неодмінно вимагали від керівництва цих установ позбутися «неблагонадійного Набоки».

Якось Катерина Михайлівна потрапила на підготовку установчих зборів майбутнього Всеукраїнського історико-просвітницького товариства «Меморіал» ім. Василя Стуса (предтечі київської організації Руху). І стала одним із його (а потім і Руху) засновників і керівників. На першій конференції київської організації Руху (ще до створення Народного руху), куди «відсидентів» не хотіли пускати, саме Катерина Зеленська крадькома винесла на вулицю кілька мандатів — для Сергія Набоки, Левка Лук’яненка, В’ячеслава Чорновола…

Сергій очолював Український культурологічний клуб, що згодом увійшов до Української Гельсінкської Спілки, почав видавати незалежну газету «Голос відродження», став політичним оглядачем радіо «Свобода», співзасновником, співвласником і генеральним директором Української незалежної інформаційної агенції «Республіка» (УНІАРу), згодом президентом Українського медіа-клубу, головним редактором прес-центру «Гаряча лінія», вів прямий ефір на телекомпанії «Ера».

А до Катерини Зеленської звернулися активісти київського Руху з пропозицією випускати нову незалежну газету «Вільне слово». Той час (коли, перебуваючи в одному приміщенні — колишній монастирській келії у Вільнюсі, — мати й син працювали поряд: він готував до друку свою газету, вона — свою, щомиті радилися, бо робили одну справу) Катерина Михайлівна Зеленська вважає найщасливішим у своєму житті.

Потім вона брала активну участь в об’єктивному висвітленні виборів 1994, 1998, 1999 років. І — помаранчевої революції. Тієї, що відбулася вже без Сергія Набоки. Він помер у вінницькому готелі під час чергового відрядження два роки тому: «В ніч проти 18 січня 2003-го пішов з життя правозахисник, журналіст, поет…», повідомляла преса. А вона розуміла одне: вже нема її сина! Разом із ним помирала й вона: «Єдине, що мене тримало на цім світі, материнський обов’язок — поставити пам’ятник на могилі Сергія, зібрати й видати його неопубліковані твори».

Торік, завдяки фахівцям журналу «Книжник-ревю» та керівникам телеканалу «Ера» і газети «Київський телеграф», уже побачила світ перша книга Сергія Набоки, поетична збірка під назвою «Увага № 0».

* * *

Минулого літа Катерині Михайлівні наснилося: в головах у неї стоїть невидимий Сергій і просить: «Мамо, запиши те, що я зараз скажу». Вона встає, підходить до столу, де завжди напоготові ручка і блокнот, пише й повертається доспати. А ранком вагається: тільки наснилося? Бере блокнот і, не дивуючись, читає:

Пам’ятай: вже не буде ніякої туги,

Хоч немає мені

на землі вороття-каяття.

Зрозумій, я народжуюсь вдруге,

Щоб навіки прийти з небуття.

Мені здається, що ось так — по-філософськи, з підсвідомою надією на вищу справедливість — материнська душа зрештою вихлюпнула на папір свій непритлумлюваний біль. Катерина ж Михайлівна це заперечує. Вона впевнена:

— Вірші — Сергієві. Сама я їх не пишу.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі