Ще один шанс досягти єдності. Чи об’єднає українське православ’я Всеправославна нарада в Києві?

Поділитися
28 жовтня на зустрічі з Всесвітнім патріархом Варфоломієм у Стамбулі Віктор Ющенко озвучив пропозицію, спроможну змінити сумний хід новітньої церковної історії України.

28 жовтня на зустрічі з Всесвітнім патріархом Варфоломієм у Стамбулі Віктор Ющенко озвучив пропозицію, спроможну змінити сумний хід новітньої церковної історії України. «Глава Української держави висловився про доцільність пропозиції провести наступну Всеправославну нараду в 2009 р. у стінах Свято-Софійського собору в Києві», скупо, канцелярською мовою, повідомляє про символічний задум Віктора Ющенка офіційне інтернет-представництво президента України. Однак там, де інший політик написав би просто «Всеправославну нараду в Києві», нинішній президент робить уточнення: «у стінах Свято-Софійського собору». І в цьому уточненні — весь Ющенко: політик, для якого однаково дорогі як «європейський вибір», так і «візантійська традиція» України. «Премудрость созда себе дом» — ці біблійні слова зображені на іконі Премудрості Божої, якій присвячений київський Софійський собор. І, можливо, саме вони надихнули Віктора Ющенка (або його радників) на ідею проведення Всеправославної наради в стінах київської Софії.

Утім, цього разу Ющенко, здається, здивував тих, хто звик бачити в ньому конфесіонального утопіста. Так, провести Всеправославну нараду в Києві нелегко. Однак сама ідея київської наради — не утопія, а реальний (хоча і складний щодо реалізації) механізм вирішення горезвісного «українського церковного питання», коли майже третина українських православних парафій (близько 4500 із 15500) перебувають у розколі. Канонічний авторитет Всеправославної наради, звісно ж, непорівнянний з авторитетом Вселенських соборів. Проте за умов, коли останні не скликаються вже понад 12 століть, наради Глав і представників Помісних православних церков залишаються одним із найбільш адекватних способів для соборного обговорення та вирішення церковних проблем на всеправославному рівні.

У 60—70-ті роки минулого століття такі наради збиралися з метою підготовки Всеправославного собору (який прирівнюється за авторитетом до давніх Вселенських соборів). У сучасній церковній практиці існують два види всеправославних нарад — Збори предстоятелів помісних церков («Синакси») і надзвичайні Всеправославні собори («Синоди»). Перші зазвичай збираються для демонстрування єдності православного світу. Другі — для вирішення особливо актуальних питань церковного життя — найчастіше, пов’язаних з урегулюванням масштабних канонічних криз у помісних церквах.

Останні збори предстоятелів були проведені у форматі «Синаксу» (Стамбул, 10—12 жовтня, 2008). І, як очікувало багато експертів, предметом їх розгляду, крім питань «загального» характеру, могла бути також церковна ситуація в Україні. Причому розглядатися вона нібито мала не сама по собі, а у зв’язку з офіційним проханням представників УПЦ КП і УАПЦ про входження до складу Константинопольського патріархату на правах автономії... Проте, як писав Хома Кемпійський, homo proponit, sed Deus disponit — чоловік крутить, а Бог розкручує. Внутрішня ситуація в УПЦ КП не дозволила їй сформулювати таке прохання, й ініціатором обговорення української проблематики на всеправославному рівні став не Святіший патріарх Варфоломій, а предстоятель УПЦ Блаженніший митрополит Володимир, який звернувся до глав помісних церков зі спеціальним листом, де закликав їх спільно — соборним розумом Вселенської церкви — виробити єдину консолідовану позицію щодо шляхів відновлення єдності Української церкви.

Участь предстоятеля УПЦ Блаженнішого митрополита Володимира в Нараді глав помісних церков, а також його Звернення привело до вироблення нового формату обговорення української проблеми. Від початку передбачалося, що проблему можна вирішити зусиллями самої УПЦ і Московського патріархату в цілому. Пізніше, після приїзду до Києва патріарха Варфоломія у липні цього року і його переговорів зі Святішим патріархом Алексієм II, був проголошений новий підхід до вирішення проблеми. Обидва патріархати заявили, що всі наступні кроки узгоджуватимуться ними одне з одним. Іншими словами, було ухвалене рішення про спільну відповідальність за вирішення проблеми двох найвпливовіших у православному світі патріархатів. Нарешті, Звернення Блаженнішого митрополита Володимира ознаменувало собою новий етап, коли на прохання предстоятеля канонічної Української православної церкви до обговорення шляхів подолання розколу буде залучено всю повноту православної церкви. Звертаючись до глав помісних церков, митрополит Володимир не зняв із себе й УПЦ сугубої відповідальності за справу відновлення єдності. Однак він звернувся до повноти православ’я з проханням допомогти очолюваній ним церкві подолати розкол, виробивши єдину позицію з цього питання. «...Українська Православна Церква,— пише митрополит Володимир, — потребує єдиної позиції всіх Помісних Православних Церков про шляхи подолання церковних розділень в Україні. Ми сподіваємося, що просвітлений Духом Святим, соборний розум Вселенської Церкви вкаже шлях до відновлення богозаповіданної церковної єдності».

Запропонувавши патріарху Варфоломію провести в 2009 році в столиці України Всеправославну нараду, президент України фактично підтримав ініціативу митрополита Володимира, висловлену ним у Зверненні до глав помісних православних церков: виробити єдину позицію щодо проблеми розколу в українському Православ’ї та шляхів його подолання. Такий підхід не суперечить тій особливій відповідальності за відновлення єдності, яка покладена сьогодні на церкви, що в різні етапи історії Української церкви відігравали для неї роль Матері: Константинопольського і Московського патріархатів. Проте ідея Всеправославної наради має цілу низку переваг. По-перше, такий поліфонічний формат підвищує шанси Києва, Константинополя і Москви виробити рішення, прийнятне для кожної зі сторін цього трикутника. По-друге, Всеправославна нарада є найбільш авторитетним арбітром для остаточного вирішення «суперечки» між Українською православною церквою та ієрархами, які відділилися від неї, проголосивши автокефалію. Нарешті, по-третє, рішення такого, що представляє всесвітнє православ’я, церковного органу буде «обов’язкове до виконання» як для УПЦ, так і для тих, хто перебуває сьогодні в самопроголошених Київському патріархаті та УАПЦ. Адже проігнорувати волю Всеправославної наради означає одне — втратити будь-яку церковну легітимність не тільки в очах православного світу, а й своєї власної пастви. Включаючи ту її частину, яка спроможна сьогодні лобіювати перед Константинополем інтереси УПЦ КП і УАПЦ.

Ідея такої Наради справді дає Україні шанс — шанс подолати розкол. І знаменно, що ця ініціатива вже здобула підтримку представників УПЦ КП і УАПЦ. «Ми цілком підтримуємо позицію президента України, патріарха Варфоломія та Блаженнішого митрополита Володимира, що українське питання має бути винесене на всеправославне обговорення», — повідомив автору цих слів предстоятель УАПЦ митрополит Мефодій (Кудряков). «Очевидно, що темою такої Всеправославної наради, якщо вона відбудеться в Києві, має стати подолання розділення в Українській церкві. Київський патріархат завжди позитивно ставився до участі Константинопольської Матері-Церкви та інших помісних православних церков у подоланні розділення українського православ’я». Це вже позиція глави інформаційно-видавничого відділу УПЦ КП єпископа Євстратія (Зорі).

Звісно ж, організація Всеправославної наради в Києві — справа важкореалізовувана. Адже, крім усесвітнього патріарха, у необхідності такої топографічної та ідейної локалізації Наради потрібно буде переконати глав 14 Помісних Церков, включаючи московського патріарха Алексія II. «Очевидно, що проведення такої наради буде пов’язане з іще більшими труднощами, ніж проведення в Києві заходів щодо святкування 1020-річчя Хрещення Київської Руси-України. Московська церковна дипломатія буде всіляко заважати реалізації цієї ініціативи», — вважає представник УПЦ КП Євстратій (Зоря). Проте ця думка не враховує того, що позиція Московського патріархату з української проблематики формується під впливом багатьох чинників, включаючи позицію єпископату Української православної церкви, а також світового Православ’я, передусім Константинополя. І в Константинополі, і в Москві є свої «яструби», які бачать в Україні полігон для «останнього та рішучого бою» між Другим і Третім Римом. Проте, на щастя, ці сили сьогодні не мають достатнього впливу, щоб формувати офіційну політику патріархатів.

Істотну роль у вибудовуванні відносин між Третім і Другим Римами має позиція Української православної церкви. Єдність і порозуміння між Москвою і Константинополем є життєво важливими для єпископату УПЦ. Адже в результаті конфлікту в Україні найвірогідніше виникне ситуація, коли Україна буде розділеною між двома патріархатами. Західні й частково центральні регіони опиняться в «зоні впливу» Константинополя. Схід і Південь збережуть свій канонічний зв’язок із Московським патріархатом. Таким чином, в УПЦ просто немає вибору. Щоб зберегти свою цілісність, вона має стати немов неофіційним посередником між двома патріархатами, допомагаючи їм дійти порозуміння і спільного бачення проблем. І зауважимо, що дотепер це дуже складне завдання УПЦ вдавалося. Адже участь у зустрічі предстоятелів помісних церков на Фанарі патріарха московського Алексія II була зумовлена тим, що в Києві між ним і патріархом Варфоломієм було відновлене порозуміння...

Які саме моделі можуть бути вироблені Всеправославною нарадою для відновлення єдності? І чи буде відновлення церковної єдності пов’язане з удосконалюванням канонічного статусу Української церкви? Ці питання передчасні. Чи принаймні мають бути звернені вже не до експертів і журналістів, які висвітлюють релігійні процеси в країні, але до самого соборного розуму Вселенської церкви. Сьогодні для нас важливо інше — проведення Всеправославної наради в Києві може дати Україні та Українській церкві ще один шанс прийти до єдності. І для реалізації цього історичного шансу необхідна системна і самовіддана праця. З проханням розповісти про свою оцінку ідеї Всеправославної наради я звернувся до тих діячів Української православної церкви, яким не звикати до такої праці.

Преосвященний Олександр, єпископ Переяслав-Хмельницький, вікарій Київської митрополії, секретар предстоятеля УПЦ:

Нова позиція президента України щодо шляхів подолання розколу свідчить про значні зміни у самому підході до проблеми. Позиція президента стає реалістичною та виваженою. І це не може не викликати схвалення з боку УПЦ. Адже фактично президент підтримав канонічну та еклезіологічну логіку, що міститься у жовтневому зверненні Блаженнішого митрополита Володимира, де наш предстоятель закликав глав помісних православних церков сприяти Українській православній церкві у пошуках виходу з канонічної кризи та віднайденні шляхів подолання розколу.

Нашу церкву не можна запідозрити в сервілізмі, скоріше навпаки. Незалежність обійшлася нам дорогою ціною. Впродовж десятиліть ми існували в не вельми комфортних умовах інформаційної блокади та тиску політичних та державних структур. Тому сьогодні ми маємо моральне право чітко визначити акценти: нова ініціатива президента заслуговує на підтримку. Ми бачимо, що глава держави знайшов мужність відмовитися від неконструктивних моделей подолання розколу та уперше за багато років озвучив реальний сценарій відновлення єдності. Сценарій, який, по-перше, відповідає вимогам канонічного права, а по-друге, є прийнятним для нашої церкви та єдиним реально можливим для неканонічних церковних спільнот в Україні.

Звичайно, офіційне запрошення до проведення Всеправославної наради 2009 року у Києві повинно походити від канононічної Української православної церкви, а не тільки від глави української держави. На жаль, як і у випадку з запрошенням глав помісних церков на святкування 1020-річчя Хрещення Русі, Банкова знову ж таки намагається вирішувати церковні проблеми без попередніх консультацій і погоджень з церквою. Крім того, аби така нарада стала реальністю, ця ініціатива має отримати схвалення не лише у Святішого патріарха Варфоломія, але і у предстоятеля Руської православної церкви — Святішого патріарха Московського і всієї Русі Олексія II, який залишається одним із найвпливовіших лідерів сучасного православного світу. Втім, виходячи з досвіду святкування 1020-ліття Хрещення Київської Русі, можна стверджувати, що церковно-дипломатичні завдання, з якими не здатні впоратися органи державної влади, можуть бути вирішені зусиллями Українською православною церквою.

Наша церква має досвід сприяння виробленню рішень на основі консенсусу. Згадаймо хоча б липневе співслужіння Святіших патріархів Варфоломія та Олексія II. Самовидці цих історичних подій підтвердять: літургія за участю обох патріархів стала можливою завдяки шляхетному посередництву нашої церкви. А, враховуючи, що саме завдяки порозумінню патріархів у Києві стала можливою участь патріарха Московського у Всеправославній нараді в Стамбулі, можна стверджувати, що Українська православна церква вже має досвід розв’язання непорозумінь у православному світі.

Канонічний православний єпископат України зацікавлений в тому, аби стосунки між двома найвпливовішими помісними церквами світу — Константинопольським та Московським патріархатами — будувалися на братській довірі та співпраці. Ми прагнемо, аби Українська церква розвивалася у стабільній та сприятливій канонічній ситуації, прагнемо, аби обидва патріархати та інші помісні церкви допомогли нашим братам із самопроголошених «автокефальних» структур повернутися до єдності з нашою церквою. Участь Блаженнішого митрополита Володимира у Всеправославній нараді в Стамбулі в жовтні цього року засвідчила, що наша церква не лише є невід’ємною частиною канонічної родини православних помісних церков, але й поступово стає реальним партнером у вирішенні багатьох проблем сучасного життя світового православ’я.

Кажуть, що молитва смиренного досягає неба. Предстоятель Української церкви навдивовижу смиренна людина, і всі ми є свідками того, як завдяки його жертовному служінню авторитет та суб’єктність Української церкви в православному світі щороку збільшуються. Таким чином, для того, аби втілити ідею проведення у Києві Всеправославної наради в життя, президенту України сьогодні потрібно найтісніше співпрацювати з предстоятелем та єпископатом нашої церкви.

Ми — життєво зацікавлені у відновлені єдності. Адже розкол — це, перш за все, рана на тілі церкви, а вже потім — одна з проблем українського суспільства. Втім, ані Українська православна церква, ані президент не здатні сьогодні цілком самостійно вирішити українську церковну проблему. Для того, аби прийти до благословенної Богом єдності, ми маємо об’єднати зусилля та залучили до процесів відновлення єдності вселенське православ’я. Адже, як свідчить давня та нова історія церкви, єдність місцевої церкви осягається легше, коли цьому сприяє соборний розум Вселенської церкви.

Архімандрит Кирило (Говорун), голова Відділу зовнішніх церковних зв’язків Української православної церкви:

— За останні кілька місяців відбулося кілька подій, які стали великими віхами на шляху консолідації українського православ’я: святкування 1020-ліття Хрещення Руси, Збори предстоятелів помісних церков у Стамбулі в жовтні цього року і, нарешті, недавня зустріч президента Ющенка з патріархом Варфоломієм.

Усі ці події випливають одна з одної. Спільне служіння та переговори патріархів Варфоломія і Алексія в Києві, що відбулися за посередництва Української православної церкви, уможливили зустріч предстоятелів у Стамбулі саме в тому форматі, у якому вона відбувалася, а саме, за спільної участі в ній патріархів Варфоломія, Алексія та митрополита Володимира. Стамбульський саміт предстоятелів, під час якого митрополит Володимир звернувся до всіх глав церков по підтримку у вирішенні проблем українського православ’я, своєю чергою зробив можливою ту пропозицію, яка пролунала з боку президента Ющенка під час його останньої зустрічі з патріархом Варфоломієм. Точніше, те, що запропонував президент патріархові, а саме, зібрати в Києві загальноправославну нараду, насправді було ініціативою Української православної церкви, якою скористався В.А.Ющенко.

Підтримка президентом цієї ініціативи означає корекцію курсу української влади на шляху до здійснення заповітної мети об’єднання українського православ’я. Якщо раніше влада в особі президента будувала утопічні плани залучити патріарха Варфоломія, щоб він, як чарівник, в один момент вирішив проблему розколу, то нині президент звертається по допомогу вже до всієї повноти православ’я. У принципі, це правильний крок, тому що досвід вирішення аналогічних проблем в інших помісних церквах (Болгарській, Єрусалимській, Кіпрській) показує, що запорукою успіху у вирішенні проблем, які сама церква подолати не може, є тільки участь усіх чи багатьох церков. Цим шляхом, вочевидь, слід йти й Україні.

Єдине, про що слід пам’ятати президентові, що нині не IV століття, а сам він не Константин Великий, котрий міг зібрати єпископів з усіх кутків Римської Імперії на Вселенський собор під власним головуванням. І церква, і суспільство нині розвиваються в зовсім іншій парадигмі, яка виключає втручання державної влади в церковні справи. Держава може допомагати церквам знаходити шляхи до об’єднання, але не робити за них ту роботу, яку можуть виконувати тільки вони.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі