Прощання з владою: випадок Микити Хрущова 40 років тому, у жовтні 1964-го, «батька відлиги» було усунуто від усіх своїх постів

У Чернігівській області є таке сільце — Кропивна. 1964 року воно значилося за Дмитрівським районом. І саме тоді одного з літніх днів у його центрі, на пильному майдані, можна було побачити довгу чергу біля хлібного магазину. Складалася вона з дорослих, старих людей і, природно, дітей. Черга терпляче чекала, коли привезуть хліб. Чекала, знаючи, що хліб буде поганий, неякісний, із якимись неприємними, НЕХЛІБНИМИ добавками. Однак усі чекали.

І от бажана мить: машина прибула, хліб розвантажили і почали продавати. Миттєво черга стала невпізнанною. Вона озвіріла. Люди будь-що намагалися прорватися вперед, бо знали: хліба на всіх не вистачить. Із якогось моменту на дітей перестали звертати увагу. Десятирічний хлопчик теж стояв у черзі, затиснувши в спітнілій долоньці гроші. Коли дорослі рвонули по СВІЙ хліб, хлопчика ледь не задушили. Він злякався, чудом вирвався з натовпу і, шокований метаморфозою, котра сталася з оточуючими його людьми, побіг до бабусі, до якої батьки привезли його на літо. Він розповідав про побачене і ще довго згадував очі людей із того натовпу, котрий так жадав хліба.

Цим 10-річним школярем був я. І це було моє перше знайомство з планом щодо зняття Микити Хрущова з постів першого секретаря ЦК КПРС і Голови Ради Міністрів СРСР.

Піти вчасно

Як правило, історики люблять у співчутливих Хрущову тонах описувати ту ситуацію: другий секретар ЦК КПРС Леонід Брежнєв, секретар ЦК КПРС Микола Підгорний і їхні прибічники підготували змову й у цілому успішно провели двірський переворот. Вони залучили на свій бік керівників силових структур і партійно-державного керівництва. Потім у країні (на тлі абсолютно реальних труднощів) здійснили «кризовий» сценарій, частиною якого стали згадані хлібні черги (щойно Хрущова зняли, нормальний хліб з’явився в магазинах буквально наступного дня).

Хрущова викликали з Піцунди (де він був у відпустці) до Москви. 13 жовтня 1964-го члени і кандидати в члени Президії (так у ту пору називалося Політбюро), ЦК КПРС, секретарі ЦК на засіданні в Кремлі пред’явили йому претензії, а наступного дня, на терміново скликаному пленумі ЦК КПРС було офіційно оформлено відставку. Брежнєв став новим першим секретарем, а Олексій Косигін очолив уряд.

Звісно, жертві завжди співчувають. Однак поставлю запитання інакше: чи назріла відставка Хрущова? Перечитавши масу спогадів і досліджень, можу стверджувати, що думки, як правило, розділяються. Одні вважають, що зняття Хрущова було правильним і обгрунтованим, інші схиляються до того, що його можна було «підправити», покритикувати за недоліки, але необхідності в зміні керівництва не було. Ризикую, звісно, видатися апологетом «брежнєвізму», але насмілюся стверджувати, що зміна Хрущова, якому в квітні 1964-го виповнилося 70 років, усе ж таки НАЗРІЛА. Причому не хто інший, як він сам, розумів і підкреслював це. Хрущов кілька разів заводив розмову про те, що втомився, що потрібен молодший наступник.

Гадаю, це не було лицемірством, як у Йосипа Сталіна, котрий також казав про наступників, навіть називав імена, а потім знищував цих евентуальних вождів. Та річ навіть не в щирих намірах Хрущова. Відставка була детермінована тим, що «під завісу» його кар’єри в країні була реальна соціальна напруга і політико-ідеологічне невдоволення. А не бачити і не розуміти цього для серйозного політика (навіть дуже люблячого владу) — смертельно небезпечно. Обурювалися робітники, що дуже виразно показали події 1962 року в Новочеркаську Ростовської області. Незадоволені були новим урізанням своїх земельних ділянок і загальним безпросвітним існуванням селяни. Заборона тримати худобу особам, прямо не зайнятим у сільському господарстві, зачепила матеріальні інтереси жителів маленьких містечок і, як їх називали в СРСР, селищ міського типу. 1963-го за кордоном було придбано 3 млн. тонн зерна, але його значну частину віддали державам-сателітам, а про власний народ думали в другу чергу. Звідси — хлібні черги і ремство навіть найбільш лояльно налаштованих громадян.

Невдоволення висловлювали інтелектуали, що особливо чітко проявилося після одіозних зустрічей першого секретаря з «творчою інтелігенцією» (так тоді висловлювалися) 17 грудня 1962-го, 7—8 березня 1963 року і після пленуму ЦК КПРС 18—21 червня того ж року, на який запросили більш як 2000 гостей — письменників, художників, композиторів. На зустрічі в березні Хрущов, певне, у виховних цілях, раптом вимовив: «Ви що, думаєте, ми арештовувати розучилися?» Уявляєте, як то воно було почути таким солов’ям хрущовської «відлиги», як, наприклад, Ілля Еренбург чи Євген Євтушенко?

Від Хрущова втомилася номенклатура. Точніше, не від нього самого, а від його перманентно фонтануючих ідей, одна з яких полягала в тому, щоб цю саму номенклатуру позбавити привілеїв і взагалі скоротити. Щоправда, з номенклатурним невдоволенням все виглядало не так просто. З одного боку, партійні й державні бюрократи розуміли, що далеко не всі його ідеї варто сприймати. Наприклад, ідею поділу парторганізацій на промислові та сільські. З іншого боку — і це також особливість тодішньої системи управління, — мало хто наважувався суперечити «першому». Навпаки, кожен прагнув підтакнути, випередивши колегу.

Процитую слова колишньої стенографістки Хрущова, котра спостерігала свого шефа протягом багатьох років у різних ситуаціях: «По-моєму, ніхто особливо не міг йому щось накидати. Може, тільки — дуже обережно — Іллічов щось радив. Ну, помічники іноді радили. Знаєте, до чого це призводило? Найзнаменитіший випадок! Це була знаменита доповідь, де він сказав, що через 20 років ми будемо жити за комунізму, і цифри навів. А ці цифри йому дав Старовський — начальник ЦСУ. І коли це все вже оформлялося, писалося, доповнювалося, хтось із помічників Хрущова запитав Старовського: «А звідки цифри ці взяв?» Він: «Як звідки? Ось звідти і звідти. А взагалі нехай ті, хто тоді житиме, самі й перевірять. Нас уже не буде». Розумієте? Адже вони ж могли сказати Хрущову, що це цифри неперевірені. Але ніхто не сказав. А всі ж розуміли, що щось не те в цих цифрах. Але ж він своїм завжди довіряв».

Мені довелося на тему хрущовського будівництва комунізму «за 20 років» розмовляти з кількома досить розумними колишніми партійними функціонерами. І всі вони заявили, що Хрущов, звісно, був утопістом, але особисто вони в той момент у комунізм ВІРИЛИ. А на моє твердження, що лідеру потрібні й ті, хто НЕ ВІРИТЬ, а може сумніватися, дискутувати, приносити погані новини, мої співрозмовники (кожен окремо і по-своєму, але загалом дружно) заперечували, що тоді це було неможливо.

Дочка Хрущова Рада Микитівна точно зауважила в одному з недавніх інтерв’ю: «У мене є своє власне, дуже чітке переконання, котре підтвердив один академік: за нашої системи влади і за нашої системи життя людина, котра опиняється на самісінькому верху, може адекватно сприймати дійсність і себе в цій дійсності п’ять років максимум. А далі — все. Оточення, лестощі переконають будь-кого, навіть якщо ти дуже опираєшся цьому, що ти і бог, і цар. І людина втрачає відчуття реальності. Микита Сергійович дуже опирався ось такому впливу апарату. Він не любив ні лестощі, ні підлабузництво. Навіть у домашньому колі. А потім — десь з 63-го року — це зникло, і він повірив, що тепер може судити про все, його слово — єдино правильне.

Бо люди, котрі оточують першу особу держави, дійсно в цьому переконують, діючи лестощами й обманом».

Не підлягає сумніву, що Хрущов оце «відчуття реальності» втратив. Словом (хоч би хто і що розповідав), йому треба було піти. Причому піти вчасно. Але цього не сталося, а тому його «пішли».

Теорія та практика змови

Ідея дозріла не відразу. Усі пам’ятали, як Хрущов немилосердно розправився 1953-го зі своїм основним конкурентом Лаврентієм Берія. І будь-який неправильний крок міг коштувати тоді голови йому і тим, хто його підтримав. Ось чому Брежнєв і Підгорний почали з обережних розмов з учасниками партійного «ближнього кола». Особливо акцентували увагу на тому, що Хрущов мало рахується з думкою навколишніх, стає грубішим і пихатішим. Якщо співрозмовники підтримували цей мотив, розмова виходила на те, що от, мовляв, непогано б Хрущова зупинити, застерегти, «поправити». Тобто здавалося, що мова про зняття не йде.

Така розмова, наприклад, відбулася з першим секретарем ЦК Компартії України Петром Шелестом у вересні 1963-го. А оскільки останній підтримав антихрущовські настрої, йому самому доручили переговорити з більш ніж 30 членами ЦК КПРС від України. Що Шелест і зробив. Так поступово розширювалося коло ВТАЄМНИЧЕНИХ.

Коли в нього ввійшов голова КДБ Володимир Семичастний, Брежнєв обережно, але послідовно почав у нього з’ясовувати, як можна фізично усунути Хрущова: отруїти (nota bene!), підстрелити, підкласти бомбу в літак? З’ясувалося, що цього не дасть зробити охорона «першого». Тоді зупинилися на варіанті арешту, коли Хрущов повернеться зі Скандинавії. 5 липня 1964-го він зійшов із трапа теплохода «Башкирія» у порту Балтійськ Калінінградської області. Але присутні на зустрічі командуючі Балтійським флотом і Прибалтійським військовим округом адмірал А.Орел і генерал-полковник Г.Хетагуров, а також міністр оборони СРСР Р.Маліновський, котрий перебував у відпустці неподалік і приїхав на зустріч, самою своєю присутністю перешкодили здійснити арешт.

Потім узагалі сталося те, що ледь не зруйнувало весь задум: відбулося витікання інформації. Незабаром незмінний помічник Хрущова протягом багатьох років Г.Шуйський, зять Олексій Аджубей, дочка Рада Микитівна отримали сигнали про підготовку «двірського перевороту». Але всі вони не наважилися інформувати Хрущова, адже йшлося про занадто серйозні речі. На початку жовтня секретар ЦК Компартії України Ольга Іващенко дізналася про підготовку подій і намагалася додзвонитися Хрущову по спецзв’язку. Але з’єднатися не вдалося, оскільки «зв’язківцям» стало відомо, що саме хоче розповісти Іващенко.

Мав інформацію про змову і син Хрущова Сергій Микитович. Річ у тім, що Голова Президії Верховної Ради РРФСР Микола Ігнатов їздив по областях і практично відкрито агітував: треба знімати Хрущова. Тоді, страшенно ризикуючи, до Сергія приїхав колишній охоронець Ігнатова Василь Галюков і розкрив механізм змови. Було організовано зустріч із Анастасом Мікояном, і цю розмову Сергій докладно записав.

І ось починається найцікавіше. Мова йтиме про дві реакції на цю інформацію. Хрущов, дізнавшись від сина про те, що розповів Галюков, перепитав, кого він назвав серед змовників, а потім сказав: «Ні, неймовірно. Брежнєв, Підгорний, Шелєпін — зовсім різні люди. Не може бути. Ігнатов — можливо. Він дуже незадоволений, і взагалі він нехороша людина. Але що у нього може бути спільного з іншими?» Потім Хрущов заборонив сину обговорювати цю тему з будь-ким, а перед відльотом до Піцунди розповів про отримані дані Підгорному і доручив: «Викликайте Ігнатова, що він там базікає? Що це за інтриги? Коли повернуся, треба буде все це з’ясувати».

Тепер реакція друга. Леонід Брежнєв викликав до себе першого секретаря Московського міськкому КПРС Миколу Єгоричева і злякано повідомив: «Колю, все пропало. Хрущову відомо все в подробицях... Він нас усіх розстріляє!» Майбутній вождь був блідий, руки тремтіли, очі сльозилися. Єгоричеву довелося його заспокоїти, змусити умитися. Більш суворо реагував Підгорний: «Ти, звісно, можеш повзти до нього навколішки, сподіваючись виблагати собі пощаду. Ну а про інших ти подумав, про тих, кого ми з тобою — ти передусім — втягнули в цю справу? Ти покаєшся першим і залишишся немовби ні при чому. А вони? Що буде з ними?»

Але викриття не відбулося, а вербування ще НЕОХОПЛЕНИХ членів ЦК КПРС пішло семимильними кроками. Щоправда, 11 жовтня 1964-го Хрущов попсував настрій змовникам своїм несподіваним дзвінком залишеному «на господарстві» одному із заступників Голови Ради Міністрів СРСР Дмитру Полянському. Лаючись і натякаючи на якісь інтриги проти нього, Хрущов заявив, що через три-чотири дні буде в Москві. Ініціативу не можна було залишати за ним. Полянський викликав відсутніх членів президії ЦК КПРС (Підгорного з Кишинева, де відзначалося 40-річчя Радянської Молдавії, Кириленка з відпустки в Кисловодську, а Брежнєва з Берліна, куди той вирушив на 15-річчя НДР). 12 жовтня секретар ЦК КПРС Михайло Суслов зателефонував Хрущову до Піцунди і наполегливо просив його прилетіти, оскільки «усі зібралися» для обговорення питань сільського господарства.

Хрущов, звісно, зрозумів, про яке ГОСПОДАРСТВО йде мова. Недарма, залишившись наодинці з Мікояном, який був із ним у Піцунді, він сказав: «Думаю, що цей дзвінок пов’язаний із тим, про що нам казав Сергій». І після паузи додав: «Якщо мова про мене, я боротися не стану».

Так воно і сталося. На засіданні Президії ЦК КПРС 13 жовтня перший секретар спочатку не давав згоди на «добровільну» відставку у запропонованій йому формі, але заявив, що боротися за владу не стане, оскільки не вважає за можливе йти проти думки більшості, вибачившись за власну нетактовну поведінку щодо керівних працівників. При цьому Микита Сергійович дорікнув своїм соратникам у тому, що вони ніколи не намагалися критично поставитися до власних вчинків або рішень, а лише підтакували. Після цього Хрущов усе ж підписав заздалегідь заготовлену заяву про свою відставку.

На пленумі ЦК КПРС 14 жовтня слова йому не дали. Брежнєв відкрив засідання, а «всю правду» про Хрущова розповів Суслов, який констатував: «Ще кілька років тому стиль роботи т. Хрущова був іншим, і ми віддаємо належне його ініціативі й енергії... Ми не забуваємо і цих заслуг т. Хрущова. Але в останні роки він різко змінився в негативний бік, і фактично розгубив риси керівника ленінського типу».

Суслов підкреслював: «Центральному Комітету й Уряду доведеться грунтовно зайнятися всіма проведеними реорганізаціями й усуненням допущених помилок. Треба підкреслити, що дуже багато накручено в квапливості. Тому не вимагайте, щоб Президія ЦК проявила таку ж квапливість у розкручуванні». Члени ЦК посміялися і, природно, бурхливо (а як же інакше?) поаплодували й одностайно (і тільки так!) обрали нових вождів. Змова вдалася. Так починався брежнєвський «стабілізець, котрий завершиться в листопаді 1982-го лише зі смертю «дорогого Леоніда Ілліча».

Піти, щоб залишитися

«Культ личности забрызган

грязью,

Но на сороковом году

Культ зла и культ однообразья

Еще по-прежнему в ходу.

И каждый день приносит тупо,

Так что и вправду невтерпеж,

Фотографические группы

Одних свиноподобных рож».

Ці рядки написав 1956 року Борис Пастернак, котрого, як відомо, за часів Хрущова піддавали цькуванню. Інший поет, Андрій Вознесенський, сказав про Хрущова: «Усередині нього страшна людина сиділа. Створений він був із селянина, котрий перетворився на вельможу. Чому його вихваляли люди навіть дуже талановиті? Може, тому, що втручалася в справу магія влади? Це на людей впливало і буде впливати».

Однак ці слова, як і рядки Пастернака, можуть бути цілком адресовані брежнєвському часу. Будуючи початок кар’єри на критиці Хрущова за «випинання культу своєї особистості», Брежнєв закінчив, як відомо, культом особистості власної. «Культ зла і культ одноманітності» — це і про Брежнєва.

І тут саме час порушити питання про те, як важливо пам’ятати, що зміна лідера — це завжди питання і про РИСИ НАСТУПНИКА. Публічний і полум’яний осуд хрущовського «суб’єктивізму і волюнтаризму» (осуд — ще раз підкреслю — справедливий) мав призвести до висування лідера іншої закваски — мовчазного, прогнозованого, котрий не захоплюється нескінченними експериментами, рахується з думками соратників, а головне, реалістично оцінює стан суспільства.

Те, що Брежнєв не витримав тест на ці риси, загальновідомо. Коли 1973 року в обкоми, крайкоми, ЦК тодішніх союзних республік розіслали записку «Про необхідність зміцнення авторитету тов. Брежнєва Л.І.», підготовлену непотоплюваним Сусловим, стало зрозуміло, до чого йде справа. Чехословаччина, цькування інакомислення, Афганістан, тотальний політико-ідеологічний контроль і неефективна економіка, побудована переважно на експлуатації сировинних ресурсів, — усе це лише окремі штрихи «брежнєвізму».

Та мене цікавить зараз не стільки це, скільки риси Брежнєва. Це дуже важливо в політиці — кого на кого змінювати, кого з кого вибирати. Читання уривків із брежнєвського щоденника за 1977 рік остаточно переконує в тому, що СРСР (або, як чомусь Брежнєв постійно писав, «ССР») рано чи пізно мав розвалитися.

Процитую уривки зі щоденника в авторській редакції:

«21 січня. Першу половину дня відпочивав удома. Обідав удома.

Вага 85.200.

Другу половину працював у Кремлі.

Підписав протокол ПБ — від 20 січня…

16 лютого. Робота вдома.

18 березня. Зарядка. Потім розмовляв із Черненком. Потім із тт. Громико А.А., Андроповим, Устиновим — читали матеріали пов’язані з приїздом Венца.

Дзвонив Павлову Г.С. щодо вартості.

Читав усякі матеріали з Галею Дорошиною.

Поїхав у цирк.

10 квітня.

Був удома на дачі — обідав. Борщ зі свіжою капустою. Відпочинок був надворі, дочитував матеріали.

Дивився хокей збірна ССР Швеція — результат — 4-2 на користь ССР.

Дивився «програму часу».

Вечеря сон.

13 квітня. Ранок — звичайні — заходи домашні. Брали кров із вени.

З 11 годин переговори із Даудом.

Питання в зустрічі один на один відпало.

Відпочивав — чудово — (обід).

Робота з Дорошиною…

3 травня. Вага — 85.300. Розмова з Рябенком. Розмова по телефону зі Сторожовим? Відоме питання. Розмова з Черненком К.У. — стосовно порядку денного ПБ.

Кравці — костюм сіренький віддав — і тужурку шкір. прогулянкову взяв.

Зателефонував Ю.В.Андропов — приїхав, ми з ним розмовляли.

Працював із Дорошиною».

І так далі, у такому ж стилі. Не треба іронії. Брежнєв узяв владу і тримав її майже 18 років, хоча вже з 1977 року він був ЛІДЕРОМ НАПІВРОЗПАДУ. Однак щоденник його для мене особисто цінний. Відразу видно, на кого проміняли Хрущова. І взагалі це цікава думка — перевіряти, чи вміють письмово формулювати думки кандидати в лідери. І взагалі, чи вміють вони грамотно писати?..

Слід визнати, що не вельми грамотно писав і Хрущов, але мемуари свої встиг надиктувати на магнітну стрічку. Був він у ту пору вже «пенсіонером союзного значення». Пенсія 500 карбованців, машина, обслуга, міська квартира і дачний будинок у селищі Петрово-Дальнє під Москвою. І при цьому — охорона і заборона без дозволу з’являтися будь-де. З мемуарами вийшов скандал, оскільки вони (через Сергія Микитовича) потрапили на Захід. З’явилися публікації. Тоді Хрущова 10 листопада 1970 року викликали в Комісію партійного контролю при ЦК КПРС. Його почали «виховувати», але він відповів «вихователям» дуже просто: «Я теж заразився від Сталіна і від Сталіна звільнився, а ви ні».

Він дійсно звільнився від тирана і його ядушливої спадщини, котру почав захищати і виправдовувати Брежнєв. Після засідання Президії ЦК КПРС 13 жовтня 1964-го Хрущов зателефонував Мікояну і сказав: «Я вже старий і втомився... Головне я зробив... Хіба комусь могло примаритися, що ми можемо сказати Сталіну, що він нас не влаштовує і запропонувати йому піти у відставку?! Від нас мокрого місця не залишилося б. Тепер усе інакше, зник страх, і розмова йде на рівних. У цьому моя заслуга».

Хрущов пішов із життя у вересні 1971-го. Пішов, щоб залишитися в історії. Не ВЛЯПАТИСЬ в історію, як Брежнєв (і ще дехто), а саме залишитися в історії. Залишитися не прозрілим сталінським зарізякою і не ексцентричним самодуром-мрійником. А політиком, який піднявся над жахами свого часу і зробив вільними інших людей. Політиком, який, зрештою, зумів повести себе гідно в обставинах украй негідних. Політиком, який показав, що країна, у якій перша особа може залишити крісло лише через смерть або змову, — така країна приречена, бо вона не потрібна ні її громадянам, ні світу. Політиком, який підтвердив, що владу не тільки потрібно вміло брати, але з владою ще треба вміти гідно розпрощатися.