Прима forever. Євгенія Мірошниченко: «Готова назвати свій театр ім’ям того, хто… допоможе матеріально»

Поділитися
Час збігає крізь пальці як вода. І от червень, дванадцяте, Мірошниченко, ювілей... Дата значна. Та усе ж таки обійдемося без цифр...

Час збігає крізь пальці як вода. І от червень, дванадцяте, Мірошниченко, ювілей... Дата значна. Та усе ж таки обійдемося без цифр. Хоча співачка, власне, їх і не приховує: через широту щиросердності й експресивності природної. Що таке Євгенія Мірошниченко для вітчизняної музики і кількох поколінь слухачів-глядачів? Жива легенда — раз. Улюблениця «верхів» і «низів» незалежно від історичних катаклізмів три десятиліття поспіль (у 60—80-х рр.) — це два. Монополістка статусу української оперної прими (хоча, до слова, і в період її панування процвітали Колесник, Забіляста, Стеф’юк, Туфтіна) — це вже три. Вона співала при (і для) Сталіні(а) — у складі «Трудових резервів» на сцені Кремля. Вона підкоряла своїм лірико-колоратурним сопрано Хрущова. Її обожнював Щербицький. Кравчук і Кучма беззастережно вітали її у своїх кабінетах на Банковій. З Ющенком особистої аудієнції не було ніколи, хоча признається, що дуже хотілося б, оскільки на Лук’янівці будується-реставрується театр Мала опера (під її гласним-негласним патронатом) і була б серйозна тема для розмови про будівництво і духовність... Великих торжеств або вшановувань у зв’язку зі знаковим ювілеєм великої української співачки, здається, не передбачається — особливо на державному рівні. А на особистому рівні вона розповідає із такою властивою їй безпосередністю: «Шукаю ресторан на сімдесят п’ять місць під свій день народження... Приходьте... Тільки не треба нести ці віники за 200 гривень! Одна квітка — і двадцять гривень у конверті. Усе! Так, не приховую, мені потрібна матеріальна допомога! »

— Євгеніє Семенівно, розмову хочеться розпочати не з вашого віртуального театру на Лук’янівці (хоча нібито вже й штат розписано), а з доль учнів. Ви стежите за ними? У кого, на ваш погляд, кар’єра складається краще, а на кого, вважаєте, режисерам варто було звернути увагу?

— Дайте пригадати... У мене ж, як у китайців: краще поганий конспект, ніж гарна пам’ять! Не мені вам розповідати, що в долі оперного співака величезну роль відіграє випадок. Як кажуть, Його Величність Випадок. Нині доля і випадок прихильні до Михайла Дідика. Він тепер дуже затребуваний за рубежем — нині перебуває у Сан-Франциско. Ласкава доля і до Ольги Пасічник — вона виступає в Польщі. Завдяки поволзьким татарам (це жарт) фортуна усміхається і моїй учениці Сусанні Чахоян — вона часто виступає в Казані. Однак до багатьох моїх випускників доля могла бути прихильнішою. Якби вони були більше затребувані у нас в Національній опері... Куди це годиться, коли талановиті співачки мають на три місяці один спектакль, а решту часу працюють абиде! От і нині консерваторію закінчили сім моїх учнів. І серед них є дві дуже гарні дівчини. І що? Кому вони тут потрібні? Під час держіспитів тут була Лариса Гергієва разом із своїм славнозвісним братом Валерієм, і вона попросила мене, щоб я познайомила її зі своїми вихованками. Послухали. Оцінили... Тепер, можливо, буде запрошення до Маріїнського. Так, боляче відпускати. Але Петербург, упевнена, дасть їм більше, ніж Київ. От так і виходить: їдуть найкращі! Тому що тут співати ніде, майданчиків мало. Мала опера, про яку стільки часу говорю, невідомо коли відкриється, оскільки все впирається у пріоритети влади, у її розуміння (чи нерозуміння) значення високого мистецтва.

— У радянський час майже в кожної сестри-республіки була своя оперна прима: у Молдові — Бієшу, у Росії — Образцова, Мірошниченко — в Україні. Якось так радісно було жити, знаючи, що є головні люди і на цьому культурному полігоні. Тож спілкуєтеся з колегами з колишніх республік-сестер? Чи усе розтало разом із розпадом Союзу?

— Тоді ми постійно їздили одне до одного з гастролями. Ми дружили. Не було ніякої конкуренції, тим більше ворожнечі. З Марією Бієшу в нас, як і раніше, теплі стосунки. Ламара Чконія мені нещодавно телефонувала з Іспанії. А тепер гастрольна практика змінилася... Ви давно чули в Києві найкращі оперні голоси з Казахстану, Узбекистану, Молдови, Азербайджану? Ну, може, частіше грузини або росіяни тут співають... Тому моя єдина на сьогоднішній день мета — це створення Малого міського оперного театру.

— Зважаючи на все, для вас це справді «болюча тема». Навіть у ювілейні дні.

— Усі вже звикли до того, що на чиновницьких посадах часто змінюються люди. Не сперечаюся, можливо, приходять кращі. Але ж і в старих не все було погано в роботі. І щось хороше вони затівали. Наприклад, свого часу правильно зрозуміли, що в європейській столиці, якою ми незабаром збираємося стати, за наявності Національного оперного театру конче необхідний ще й Малий оперний — репертуарний, стаціонарний. Потрібен додатковий майданчик, де б розкрилися виконавці, яких ми не чуємо роками. Депутатами міськради одноголосно було прийнято рішення про створення такого театру. Проте за час, поки примірялися, шукали місце, відбулася природна зміна влади. Зрозуміло, що якісь проблеми нинішній мер бачить по-своєму. Але ж і роботу над об’єктами такої важливості, як Малий оперний театр, я упевнена, необхідно продовжувати! Хоча, можливо, Леонід Михайлович поки навіть і не здогадується про те, що народжується такий колектив, такий театр... У нас є перспективний план роботи. Є люди. Та досі немає місця. Головним диригентом я попросила стати (і дуже рада, що він прийняв мою пропозицію) Володимира Федоровича Сіренка, чудового професіонала, котрий любить співаків. Я сама з ним дуже багато разів виступала, і він мені блискуче акомпанував. Наші найвідоміші архітектори вже створили три потужні передпроекти реконструкції будівлі клубу трамвайників на Лук’янівці. Це чудове місце. Якщо в тому районі поруч із метро буде музичний театр, то й людям від цього буде краще. Не лише ж казино та стриптиз-клуби по всій столиці!

— Тоді що поетапно потрібно сьогодні зробити, аби зрушити цю «заморожену» історію перебудови з мертвої точки?

— Я повинна прийти до мера. Повинна познайомитися з ним... У нас була така можливість. Нас навіть відрекомендували одне одному. Та він, здається, мене не впізнав... Або не ідентифікував, що це Мірошниченко? А він, до речі, мій земляк, харків’янин, і, напевно, захоче поцікавитися якимись проблемами.

— А ви не хочете дати цьому театру своє ім’я? Є ж театри Эйфмана, Віктюка, багатьох інших.

— Боже борони! Я швидше дам йому ім’я того, хто буде небайдужим до його народження і зробить меценатські жести.

— А якщо допоможе конкретно Черновецький? Тоді що, буде Мала опера імені Черновецького?

— Ну, я не знаю...

— Гадаєте, майбутній театр може стати творчим конкурентом Національній опері?

— У жодному разі! У нас же планується зовсім інший репертуар. Багато стародавньої музики, камерних опер, які ніколи тут раніше не звучали.

— Можливі в перспективі і концертні варіанти відомих опер?

— Ні. Цей «жанр» я не приймаю і не вітаю. Волію бачити нормальну сценографію й адекватну режисерську роботу. Має бути дотримання оперних канонів. А в концертному виконанні багато чого губиться.

— Євгеніє Семенівно, ви все-таки консерватор. Але ж опера не може бути «самозаконсервованою», а, скажімо, експериментальні досліди оперного режисера Чернякова в Росії свідчать швидше про протилежне: пошук не завжди шкодить, а іноді навіть щось розкриває у шедеврі. Як ви, наприклад, ставитеся до постановок італійського режисера Корраді вже в нашій опері?

— Цілком негативно ставлюся! Класику, хоч би в якому вигляді вона звучала, ще ніхто ніде не скасовував. І академізм ніхто поки що не знищив, хоча багато охочих.

— Але ж в Україні вже незабаром майже всі театри, зокрема й музичні, стануть академічними — а академічного рівня як не було, так і немає! Частіше на самодіяльність схоже.

— Коли хтось хоче створювати свій театр, який за естетикою межуватиме зі стилем нічного закладу, будь ласка... Що кому подобається! Але повторюю: традиції були, є і повинні залишатися. Це абетка культури. Я не винна, що сьогодні стільки безграмотних, які цю абетку не вміють читати.

— Як слухач, як педагог, як співачка ви щось приймаєте з останніх прем’єр у нашій опері?

— А я можу не відповідати на це запитання?

— Можете. Тоді інше запитання: у вас особисто часто виникали світоглядні, творчі конфлікти з режисерами? Ви людина емоційна, навіть трохи вибухонебезпечна.

— Хто? Я? Та я ангелом із ними була! Тому що відразу, із перших своїх кроків на сцені дуже добре розуміла, чого від мене хоче режисер. Я усвідомлювала кістяк завдання, яке мені підносили. Вдягала це завдання у вбрання сценічної виразності — так, як я сама це розумію. Мене в цьому сенсі любила Ірина Молостова. І можу тільки шкодувати, що режисерів такого рівня не знають і, напевно, уже ніколи не знатимуть наші нинішні вокалісти.

— У вашому репертуарі були Верді, Доніцетті, Римський-Корсаков... Яка партія, який образ вам давався з найбільшими муками?

— Мені в житті взагалі нічого без праці не давалося. Усі образи різняться психологічно. А отже, й засоби виразності різні. Я завжди була скрупульозна в роботі. Я ж не розповідатиму вам у всіх подробицях про те, як прокидалася вночі, ставила якусь каструлю на голову і тренувала ходу Лакме? Я повинна була навчитися ходити, як індіанці, — так потрібно було для спектаклю. І вчилася.

— У якому оперному образі найбільше «вас самої», тобто особистісного начала?

— Це ж усе як діти... Хоч би скільки їх було, усіх люблять однаково. Серед оригінальних спектаклів у мене була цікава робота над монооперою «Ніжність» Віталія Губаренка. Прем’єра відбулася на сцені Палацу «Україна».Там прекрасно попрацював художник по світлу. Я була сама в промені... Практично не рухаючись з місця. Була позбавлена мізансцен, і єдине, що в мене залишалося, це голос, руки, виразність обличчя. Шкода, що згодом ми з композитором не порозумілися, і він «присвятив» цю оперу іншій співачці... Ще безумно любила «Цареву наречену» Римського-Корсакова — надзвичайно гарний спектакль. Я завжди журилася над долею Марфи: ну за що ж їй усе це — це горе і ці знущання російського царя?.. Навіть плакати деколи хотілося...

— А вас часом не терзають «муки ревнощів»: майже однолітка Монтсеррат Кабальє активно гастролює по світу, збирає зали і дуже непогані гонорари, а ви поза сценою (уже незабаром років двадцять), а могли б ще й співати... Що, до речі?

— Мабуть, є єдина партія, яка б межувала зі станом мого віку — це «Норма» Белліні. Але й це проїхали!

— То ви були на недавньому київському концерті Кабальє?

— Ні! Знаєте, треба уміти вчасно піти. І хоч би що там було, за те, що я вчасно пішла, готова співати сама собі хвалебну оду. Не все вимірюється грошима. Господь Бог був такий милостивий до мене, що дав ще й дар педагогічний. Правда, жорстокий дар. У мене вчитися важко. Я жорстка. Оскільки упевнена: тільки в строгості й у вимогливості може відбутися учень.

— Ви багато років викладаєте в Національній музичній академії і помічаєте, напевно, як змінюються студенти: що відбувається з ними тепер?

— Що відбувається? Культура падає! От що... Студентів позбавляють навчальних годин з основного фаху, і ці години віддаються на цілком непотрібні, на мій погляд, предмети. Замість того, щоб співати, вони змушені просиджувати по дві години на лекціях з якогось БЖД... Нехай ваші читачі не лякаються — це не спецкурс про залізниці, це «безпека життєдіяльності». А вокал лише двічі на тиждень! І один раз на тиждень зустріч із концертмейстером! Ну, то ким вони виходять із консерваторії? «Залізничниками»? А вокаліст має співати щодня. Це як тренування для спортсмена. Свого часу в мене були тричі на тиждень заняття з педагогом і двічі з концертмейстером. Практично п’ять разів на тиждень студент співав. Природно, були результати. І в одному тільки Большому театрі близько 80 відсотків трупи набиралося з українських співаків (так майже по всіх республіках колишнього Союзу). Адже випускники нашої консерваторії були затребувані завжди.

— А нині вони вже нікому не потрібні і не затребувані?

— Потрібні... Тільки зрозумійте, я не проти всебічної освіти, просто вважаю, що в консерваторії має робитися акцент на суто музичні, творчі цінності і знання. Я за те, щоб до курсу входили предмети першої необхідності для виховання молодого співака. А з усіх інших досить і оглядової лекції з теми раз чи два на семестр. Уявляєте, приходжу на заняття в клас, а нікого немає: усі на лекціях з БЖД! Тим часом мій педагогічний принцип полягає саме в тому, щоб весь клас був присутній на заняттях і студенти слухали одне одного.

— Можливо, ми ще й про Болонську систему поговоримо...

— Нібито так само часто, як тепер у нас, проходять заняття й у Європі. Але ж там студенти, які хочуть навчитися співати, платять шалені гроші за приватні уроки, і в такий спосіб удосконалюються.

— А у вас всі учні з бідних сімей?

— Мої студенти таких фінансових можливостей не мають. У мене в класі майже всі із сіл... Кажуть (дай Боже, щоб це були лише чутки), що незабаром нашу академію взагалі передадуть Міністерству освіти. То ті на нас, диви, ще «навісять» і вивчення професії регулювальника на дорогах.

Музикант, котрий відбувся, сам заповнює прогалини у своїх знаннях. Він читає книги, цікавиться всім новим, продовжує самоосвіту. Чого не скажеш про нинішніх студентів.

— То що б ви про них сказали? Тільки відверто...

— На жаль, втрачені якісь цінності, навіть на рівні пристойності в спілкуванні. У нас «свобода» сьогодні породжує таке, що... Що, самі не бачите, навіть не доходячи до консерваторії, — пияцтво в центрі міста, хамство, неповага, безпардонність...

— Може, ви занадто суворі? Адже в усі часи завжди були незадоволені молоддю і її манерами?

— Та не чіпляюся я. Але й не дозволю зайти до свого класу студентці з оголеним животом і ледь прикритими грудьми. Попрошу її піти пристойно вдягнутися, а потім на заняття. Адже куди вона прийшла: на пляж чи в Музичну академію?

— Самі пам’ятаєте, як одягалися у свої студентські роки? Напевно, і вас за щось сварили?

— Боже, як я вдягалася?! Та я прийшла в консерваторію в ремісничій формі! Я з десяти років навчалася у Харківському спеціальному жіночому ремісничому училищі №5. І мене прийняли туди, коли ще йшла війна. У серпні звільнили Харків, а в листопаді я вже була в училищі. Ми ремонтували щити для підводних човнів. 1950-го мене забрали в Київ і влаштували у швейне училище (нині на цьому місці фабрика Вороніна). У Харкові моїм учителем музики був Зиновій Давидович Заграничний, а в Києві — Микола Степанович Лубенський, надзвичайний хормейстер. З 1947 року я вже співала в Москві. Тому що Йосип Віссаріонович дуже любив щорічні огляди художньої самодіяльності «Трудових резервів» Радянського Союзу. Мене в ці «резерви» і зарахували...

— А вам самій деколи не дивно те, що ви колись співали для Сталіна — і все це вже давня, страшна епоха, якась «антиреальність»?

— Якщо знаєте, я Сталіну ту пісню у свої 14 років співала «задом наперед»... І нічого — прекрасно почувалася! Головне, співаю і думаю: «Ой, а що ж це за куплет у мене? Гаразд, — думаю, — проспіваю спочатку другий, а потім перший. Хто там цей текст знає?» З другого боку, могла б і розгубитися, і втекти зі сцени, але де б потім був мій керівник — на Колимі? І Йосип Віссаріонович сказав би: «Пачему нэподгтовлэнного рэбенка выставили на сцену?» Так, не дивно це усе... Це просто минуле. Я й учениць своїх нині наставляю: викручуйтеся на сцені — що на язиці, те й співайте!

— Якщо вже відверто, тож і вас колись виганяли з консерваторії за неуспішність? Хіба ні?

— Коли я, співуча дівчинка з ремісничого училища, приїхала в зал консерваторії на якийсь урядовий концерт, ректор (тоді це був Олексій Ігнатійович Климов — головний диригент Оперного театру), почувши мене, категорично наполіг на тому, щоб я прийшла в консерваторію. Потім мене справді кілька разів виключали. Через неуспішність, звісно. Єдині предмети, із якими я «дружила», — це майстерність актора, танці, гімнастика і, звичайно, спів. Тобто дисципліни, які мене і вивели на орбіту. А останню крапку в моїй долі поставив голова Верховної Ради України Гречуха. Коли мене вкотре вигнали, а я знадобилася для чергового урядового концерту, мене знайшли знову в моєму ремісничому училищі, де я сиділа і шила, як героїня вірша Грабовського...

— «Рученьки терпнуть, злипаються віченьки, Боже, чи довго тягти?»

— Так! Отож Гречуха викликав мене, зробив догану виховательці, а потім прочитав лекцію: «Чому ж ти, Женечко, вирішила, що голос, яким тебе нагородила природа, — твоя власність? Це власність народу! Тому повертайся в консерваторію і не вигадуй, а вчися! І ніхто тобі більше й слова не скаже!»

Правда, консерваторію я тоді так і не закінчила...

— Що знову трапилось?

— Я фактично пройшла тільки чотири курси, а диплом одержала вже як була народною артисткою. У мене ж, до всього іншого, навіть не було шкільного атестата. Коли брали на роботу в театр, то ніхто і не запитав, є в мене диплом чи ні — просто прийняли. Потім я вже закінчила вечірню школу заводу «Арсенал» на нинішній Лютеранській і віднесла документ до консерваторії. Моя самовпевненість була безмежною. Прийшла у відділ кадрів консерваторії вже народною артисткою і сказала: «Знаєте, я свого часу не одержала диплом, тому що в мене не було атестата зрілості. От вам атестат!» Мені протягом 40 хвилин виписали диплом. І коли я принесла його в клас до Марії Едуардівни Донець-Тессейр, та вигукнула: «Боже, яка ж ти аферистка! А що, коли комусь у голову прийде підняти архіви, а в тебе жодного іспиту не складено?!»

— Вас так і не впіймали «органи» на тому викруті? Не прибили до ганебного стовпа?

— Ні. Щастя, що я люблю читати. Читаю все підряд — газети, журнали, книги. У такий спосіб набралася культури, знань. А теперішнє покоління — я по своїх студентах суджу — взагалі нічого не читає!

— Про які пріоритети — художні, духовні, загальнокультурні, на ваш погляд, — потрібно сьогодні нагадувати владі насамперед? Щоб це прочитали, почули ті, від кого хоч трохи щось залежить?

— Духовність... Слово ж яке заїжджене стало. Бідне слово! Мені його навіть шкода. Навколо нього відбувається елементарна, відверта спекуляція. І, як правило, далеко не найрозумнішими людьми, котрі не спроможні зрозуміти, що ж це таке насправді — духовність? Звичайно, треба повсякчас нагадувати їм про поняття «культура». Потрібно говорити про культурні цінності, які мають бути доступні всім, а не тільки тим, хто може собі дозволити дорогі квитки на «ексклюзивні» проекти. Велика музика — найчастіше не лише надбання окремої нації, вона належить усьому світу. У нас багатюща музична культура, і її не соромно презентувати за рубежем. А що ж стосується мови — то для мене це непроста тема. Так, є державна мова — українська. Її необхідно підтримувати. Але не можна змусити людей спілкуватися між собою тією чи іншою мовою за вказівкою згори. Я б, наприклад, звернула увагу «верхів» на те, щоб у вузах, школах якнайбільше викладали різних мов — англійську, французьку, німецьку. Ту ж російську, якої дедалі менше в програмах: навіть Пушкіна з Лермонтовим перекладають, хоча це, на мій погляд, не потрібно.

— Як у вас нині складаються взаємини з представниками влади? З Леонідом Даниловичем, кажуть, ви не тільки по телефону спілкувалися.

— Тільки-но з’являлася необхідність, мене завжди приймали. Мені не відмовляли.

— А Віктор Андрійович?

— Поки що до нього не зверталася безпосередньо. У президента є радник з культури — Володимир Данилович Гришко, і, безумовно, я дотримуюсь субординації. Хоча не сумніваюся, Віктор Андрійович мене прийняв би і вислухав. З другого боку, я ж розумна людина, щоб усвідомлювати, яке лихоліття переживає сьогодні держава в цілому і президент зокрема. За суттю своєю він хоче тільки добра і стабільності. Він дуже переконливий, коли викладає якусь проблему... Але, на жаль, нічого, крім співчуття, нинішнє становище президента у мене поки не викликає... Не знаю, ким треба бути, щоб не розуміти його!

— Євгеніє Семенівно, у вас усе-таки, крім співочого таланту, є, напевно, і дар входити у двері високих кабінетів?

— Саме такого дару в мене і немає. Мене опановує страх, що можуть не прийняти...

— А страх, що вас можуть не впізнати?

— Цього страху в мене вже немає. У мене є язик. І я завжди зможу сказати, хто я така. Люди, особливо нинішнє покоління, можуть не знати мене в обличчя... Але ім’я моє, напевно, ще не скоро піде в небуття?

З досьє «ДТ»

Євгенія Семенівна Мірошниченко народилася 12 червня. У селі Радянське Харківської області. Лірико-колоратурне сопрано. 1957 року закінчила Київську консерваторію (у М.Донець-Тессейр). Відтоді аж до 1990 року — у Київському театрі опери та балету ім.Т.Шевченка. З 1965 року — народна артистка СРСР. Найвідоміші партії — Віолетта («Травіата» Дж.Верді), Лючія («Лючія ді Ламмермур» Доніцетті). Сьогодні Євгенія Семенівна — професор Національної музичної академії.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі