Олена Вартанова: «Головна заповідь журналіста — люби свого читача»

В робочому графіку Олени Вартанової, професора МДУ, відомого дослідника ЗМІ різних країн, складно знайти вільний час для інтерв’ю. Та й зовні Олена Леонідівна нагадує класичну бізнес-леді, якій нема коли відпочивати. Тому й не дивно, що найголовнішим у своєму житті словом Олена довгий час вважала слово «робота», а головною складовою успіху — захопленість. Магнетична властивість захоплювати й приваблювати до себе інших виявилася під час лекцій і семінарів Вартанової, які проводилися в Україні. Протягом тижня Олена прочитала курс із медіаекономіки та методів наукових досліджень у школі медіаграмотності для посткомуністичних країн. (Торік він проходив у Києві, цього року — у Львові.) Незважаючи на напружений графік занять, після яких Олена відразу ж мала поїхати до Франції на конференцію, їй вдалося викроїти час для інтерв’ю.

— Олено, у вас цілий ряд усіляких статусів і регалій. Ким ви вважаєте себе в першу чергу?

— Я розглядаю себе як викладача та як дослідника сучасної журналістики й масових комунікацій, але насамперед економіки ЗМІ як складової частини російських і закордонних медіасистем.

— Які саме ваші досягнення є для вас предметом гордості?

— Напевно, те, що з усіх проектів, які я починала в своєму житті, жоден не залишився незакінченим. Моя країна і мій університет переживали важкі часи, але я знаходила в собі сили доводити проекти до кінця. Реальним предметом гордості може бути, наприклад, Центр фінсько-російських досліджень ЗМІ та культури, який сьогодні працює і більше не потребує суттєвої допомоги з мого боку. Я вигадала та створила цей центр, тому що вивчала ЗМІ Фінляндії (моя кандидатська й док­торська дисертації були присвячені цій темі). Мене разом із колегами підтримало багато зацікавлених людей, і тепер можу сказати, що в МДУ й, можливо, в Росії, наш центр із вивчення медіасистем Фінляндії (а тепер вже й Швеції, й Норвегії) є унікальним.

— Думаю, також предметом гордості може бути й створена вами в 2004 році кафедра теорії й економіки ЗМІ. Якими принципами ви керуєтеся як завідувач кафедри?

— З погляду науки, це, насамперед, міждисциплінарність і системність. Ще один принцип — орієнтація на реальну діяльність медіабізнесу, тобто правильний баланс між теорією і практикою. Ми здебільшого орієнтовані на практичну діяльність, тому кафедра з самого початку своєї роботи запропонувала короткострокові та довгострокові курси підвищення кваліфікації. У наших внутрікафедральних корпоративних стосунках найважливішим принципом є колегіальність. У нас працює найстарший професор факультету журналістики МДУ Семен Гуревич. Він вивчав економіку й управління ЗМІ ще в радянські часи, випустив чи не найпершу в СРСР книгу з наукової організації праці редакцій газет. Гуревич у нас, напевне, єдиний настільки заслужений професор. Інші співробітники дуже молоді. Але немає такого рішення на кафедрі, яке б я приймала окремо від колективу. Всі рішення відкриті й обговорювані. У нас немає непорушних авторитетів. Молоді співробітники часто сперечаються зі старшими, що надає кафедрі динамізму.

— Ви якось згадали на лекції, що рейтинг вашої кафедри серед студентів із року в рік зростає...

— Так. Коли ми набирали першу групу, конкурсу не було ніякого. На другий рік до нас вже прийшло досить багато студентів, а торік вже з’явився конкурс, і ми вимушені були деяким відмовити. Звичайно, поки ми не можемо похвалитися великим конкурсом. Але ми цього й не прагнемо, тому що ті, кого ми випускаємо — одиничні спеціалісти. В ідеалі ми б мали брати всіх, хто хоче, тому що спеціалізація специфічна, вона потребує більше роботи, ніж звичайна журналістська. Ми навчаємо студентів не лише управлінським справам, але й журналістиці, тобто фактично вони отримують більше знань, ніж інші.

— Сьогодні перші місця у світових рейтингах журналістської освіти займають кафедри економічної журналістики та реклами. Журналістика переходить у сферу маркетингу PR. Як ви можете прокоментувати ці тенденції?

— Багато в чому ці тенденції універсальні. Сьогодні вже не можна ставити знак рівності між журналістикою та ЗМІ. ЗМІ стали прибутковою індустрією, яка потребує, окрім журналіста, безлічі професій. В Росії, наприклад, поки не існує системи вищої освіти, яка б забезпечувала медіаіндустрію усіма необхідними спеціальностями. В цьому проблема. Факультетам журналістики довелося брати на себе обов’язки, які не були їм властиві від початку, й... розростатися в інститути комунікації.

У чомусь ми можемо критикувати дійсність: погано, що серйозна журналістика вимивається із контенту (тобто змісту) наших ЗМІ розважальними жанрами. Але, з іншого боку, ми не можемо протистояти цьому процесу, ми маємо розуміти, що це накладає на нас нові вимоги, навіть у класичній журналістській освіті. Ми повинні викладати більше дисциплін, які формують ринкову свідомість журналіста. Це — об’єктивна реальність. І, до речі, журналіст, який краще розуміє економіку, має перевагу над тими, хто її не розуміє навіть у своїй професійній поведінці.

— Наша класична школа журналістики заснована, в першу чергу, на знаннях фундаментальних дисциплін, на відміну від американської (а тепер часто й західноєвропейської) школи, яка продукує не журналіста, а простого медіапосередника (media-worker, mediator). Тобто йдеться вже не стільки про сам контент, скільки про спосіб його передачі, що веде до деградації професії. Які ваші припущення щодо цього? Чи буде американська модель журналістської освіти домінувати в наших країнах чи з’явиться симбіоз моделей на новому рівні?

— Я б вказала спочатку на кілька важливих тенденцій, після чого спробую прогнозувати. Перша тенденція, що дуже важливо, — це збільшення обсягу інформації, доступної сучасній людині. Журналіст припинив бути просто каналом поширення інформації, що неминуче робить його професію більш аналітичною. Він повинен знайти своє місце в цьому інформаційному суспільстві, свій авторитет, нові функції. І вони, насамперед, будуть пов’язані з отриманням журналістом нових знань у процесі опрацювання інформації. Він все більше має бути навігатором...

— Під навігатором ви маєте на увазі людину, яка прокладає шлях до мети і веде за собою інших?

— Так, цей тепер уже комп’ютер­ний термін вжив Клінтон на Конгресі американських головних редакторів під час свого виступу перед журналістами на останньому році президентства. Він сказав, що для журналістики головною стає функція навігації, а це означає, що журналіст повинен допомагати читачеві орієнтуватися у інформаційному потоці.

— Яка ж друга тенденція?

— Другий момент полягає у тому, що класична освіта в нас була не просто фундаментальною, але й заснованою на філологічній підготовці, що дуже важливо, оскільки мова і мовлення — це інструмент журналіста. Але цей інструмент не може замінити суми необхідних знань. І, нарешті, ринковість, яка робить журналіста не єдиним виробником контенту для ЗМІ, також накладає певні зобов’язання на спеціальність. Зважаючи на це, ми бачимо, що журналістська освіта вимушена буде зберегти свою фундаментальність, серйозну філологічну основу, але повинна буде все більше й більше інтегрувати курси, які вивчають сучасне суспільство та найважливіші його інститути, враховуючи бізнес. При цьо­му безсумнівно: журналіст повинен мати дуже високу етичну планку, тому що тиск ринку буде неминуче посилюватися у різних формах, тому етика журналіста у взаєминах із тими, хто платить, і з колегами, набуде нового значення.

— А ваша кафедра теорії й економіки ЗМІ вже за своєю суттю парадоксальна, оскільки має об’єднувати на рівних і філологічну основу, й економічні дисципліни, чи не так?

— Так, звісно. В нас є дуже великий ухил у міждисциплінарність, але не забувайте — головним продуктом ЗМІ є контент, зміст. Фактично, журналіст має завдання забезпечувати економічну стабільність, тому що тільки пропонуючи читачам, слухачам, глядачам адекватний зміст у потрібних форматах, у потрібних жанрах, потрібною мовою, медіапідприємство може бути економічно успішним. Головне в газеті — її статті й автори; наріжний камінь на телебаченні та радіо — це новинарна аналітична складова.

— В одній із ваших наукових статей ви пишете, що Сцилла і Харібда сучасної журналістики — це ринок і політика, які підкоряють ЗМІ. Проте ви не даєте практичних порад, як можна пройти між ними з мінімальними втратами...

— Я б не сказала, що це реалістична та практична порада, але все ж таки основний напрямок руху журналістики в сучасному суспільстві має бути орієнтований у бік посилення взаємодії із третьою силою — аудиторією і громадянським суспільством. Тобто з людьми, які «споживають» ЗМІ. Коли журналісти орієнтуються на політиків, вони практично виключають зі сфери свого інтересу тих, на кого вони за визначенням мають орієнтуватися. Саме поняття аудиторії як головного клієнта, замовника та споживача ЗМІ часто зникає. У взаємодії з рекламодавцями, мені здається, аудиторія починає з’являтися, оскільки рекламодавцю від ЗМІ все ж таки потрібен не контент, а аудиторія, її увага. Тому, коли журналістика починає відмовлятися від сліпої та прямої залежності від політики й виходить на шлях взаємодії з рекламодавцями, — вона йде правильним шляхом.

— Але ж і на цьому шляху є своя Харібда...

— Так, на жаль, тут теж є один делікатний момент: рекламодавці зацікавлені тільки в одній властивості аудиторії — в тому, що всі ми споживачі. Тому багато «ролей» сучасної людини — виборця, спеціаліста, батька, наприклад, — відходять на задній план. Так втрачається ключова функція сучасної журналістики — функція її суспільного служіння, соціальної та культурної місії. Для ЗМІ важливі як мінімум дві іпостасі аудиторії — як споживачів і як громадян. Це і є соціальна та культурна функція журналістики.

— Ви вивчаєте мережеве суспільство. Чи вважаєте ви себе громадянином цього нового інформаційного суспільства?

— Так. Можливо, досить пасивним поки що, але я прагну стати активним громадянином мережевого суспільства. Хоча це нові якості та новий рівень грамотності, якого мені не завжди вистачає через наявність більш традиційної опори на літературну грамотність. Я люблю це суспільство, воно більш демократичне, що для багатьох наших традиційних культур є викликом, але воно більше засновано на компетентності та на інтелектуальному ресурсі. В цьому суспільстві багато елементів матеріального добробуту йдуть на задній план, а інтелектуальне багатство виходить на передній.

— Наскільки актуальною є ця модель на пострадянському просторі, якщо враховувати ситуацію обмеженого доступу до мережі?

— Ви знаєте, я, крім усього іншого, керівник робочої групи з цифрової нерівності (Working Group on Digital Divide) у Міжнародній організації дослідників комунікації (IAMCR, International Association for Mass Communication Research). І для мене питання, якого ви торкнулися, дуже важливе. До речі, зі Львова я одразу ж їду до Парижа на конференцію, де заплановано два засідання нашої групи. Ми вважаємо цифрову нерівність найважливішою політико-економічною проблемою. Вона, природно, співвідноситься із моєю основною сферою інтересів, тому що економічна нерівність суспільства дуже чітко відтворюється на рівні доступу до інформації. Знаючи статистику, я не можу сказати, що справи такі вже кепські. В Росії, а також і в Україні, серед активних користувачів ми знаходимо молодих людей, тих, хто фактично визначає майбутнє наших країн. Думаю, у наступному поколінні ця проблема не буде такою актуальною, оскільки технології дешевшають, спрощуються.

— Чи вважаєте ви можливим ривок наших країн після досягнення цифрової рівності?

— Абсолютно. Ми навіть можемо сказати, що для нас цей ривок може виявитися швидшим і продуктивнішим, ніж у стійких країнах, де активність користувачів не настільки велика. Тут спрацьовує відомий парадокс у технологічних дослідженнях: більше виграють від прогресу технологій не ті, хто починають першими, а ті, хто приєднуються на стадії зрілого розвитку ринку. Відбувається це тому, що багато технологій, які були прийняті західноєвропейськими й американськими споживачами від самого початку інтернет-буму, сьогодні застаріли. І споживачі не хочуть їх змінювати, оскільки якісь функції вони виконують дуже непогано. Ті ж, хто стрибає у потяг на ходу, опиняються у більш вигідному становищі й приймають більш розвинуті технології. Звичайно, це спіральна тенденція розвитку, але для нас вона може виявитися важливою стратегічно.

— Прихильником якої комунікаційної моделі ви себе вважаєте?

— Важко сказати. Коли ви знаходитеся на рівні оглядача й бачите процеси, які вам особисто, може, й не настільки близькі, але для суспільства виявляються ключовими та важливими, то ви починаєте мислити цілком інакше. Я не можу сказати, що десять-п’ятнадцять років тому я була апологетом технологічного прогресу в ЗМІ. Я дуже любила друкувати на машинці, і навіть усі свої статті друкувала, а не писала, як багато моїх колег. Тоді мені здавалося, що електронна комунікація не настільки важлива, а тепер ми не можемо уявити не лише роботу над статтями, але й просто життя у нашому співтоваристві без комп’ютерних технологій. Як дослідник я чудово усвідомлюю недоліки цього засобу комунікації, але в конкретній ситуації нашого суспільства й нашої вищої системи освіти кращих варіантів немає. Модель інтерактивної комунікації мене теж цілком влаштовує, хоча мені як професору здається, що тут є багато своїх вад. Але це все недоліки професії, тому що, за великим рахунком, це робить нашу роботу набагато ефективнішою.

Досьє «ДТ»

Олена Вартанова — професор, доктор філологічних наук, завідувач кафедри теорії й економіки ЗМІ, заступник декана з наукової роботи факультету журналістики МДУ ім. М.Ломоносова, директор Центру фінсько-російських досліджень ЗМІ та культури, експерт Ради Європи, член правління European Media Management Education Association та Асоціації кіноосвіти й медіапедагогіки Росії, лауреат 2-ї премії ім. І.Шувалова за монографію «Північна модель наприкінці століття. Преса, ТБ та радіо країн Північної Європи між державним і ринковим регулюванням» (1997 р.) Шеф-редактор електронного журналу «Меді@льманах» і керівник порталу наукових досліджень «Меді@скоп», автор трьох монографій.

Дванадцять бліц-питань

— Ваш щоденний «раціон» ЗМІ?

— Це новини з Інтернету, також спеціальні щоденні розсилки та преса, в автомобілі слухаю новини, обираючи з трьох улюблених радіостанцій, ввечері намагаюся дивитися три основні випуски новин. Іноді вдень, якщо встигаю, дивлюся BBC-World і французькі новини.

— Є інформаційно «розвантажувальні» дні?

— Неділя, коли виїжджаю за місто, не маю доступу до Інтернету, тоді слухаю новини тільки по радіо.

— Улюблений жанр у журналістиці?

— Я люблю всі інформаційні жанри (найбільше — короткі, через брак часу). Мені вистачає знань (принаймні академічних), щоб робити висновки, які роблять журналісти в аналітичних жанрах.

— Ви людина, яка читає (homo legens) чи яка дивиться ТБ (homo videns)?

— Тепер уже інтегрований тип. Тому що візуальна інформація через свій об’єм, більш істотний, ніж друкарська інформація, починає приваблювати більше, тому люблю новини на ТБ. Але й читати люблю.

— Найголовніше слово в житті?

— Довгий час було головним слово «робота». Тепер, напевно, це два слова: «осмислення дійсності». Можна назвати також слово «любов», звичайно, як позитивне ставлення до світу, воно важливе, але все одно, воно йде через роботу...

— Спочатку було Слово, а потім?

— Потім — дія.

— Чи вважаєте ви себе успішною жінкою?

— В принципі, вважаю.

— Яка формула вашого успіху?

— Це завжди захопленість тим, що я роблю.

— Головна заповідь журналіста?

— Головна заповідь журналіста — люби свого читача (маю на увазі і глядача, і слухача).

— Структуралізм і поструктуралізм сприймають всю реальність як текст. Що для вас не є текстом?

— Все є, в тому числі й візуальні образи. Я дуже багато їжджу, для мене дійсність, куди я потрапляю, — це текст. Я починаю його дешифрувати, деконструювати. І чим більше життєвого досвіду, тим легше деконструювати реальність як текст.

— Що вам як читачеві в тексті неприйнятне?

— Багато непотрібних подробиць.

— Чим дорожите більше за все?

— Дружніми стосунками зі своїм сином.